Жінка-УКРАЇНКА

Марко залишався вдома зі старенькою нянею, котра, стомившись, хутко засинала й гучно хропіла. Хлопчик, як і всі дітлахи, був непосидючим: зазирав повсюди й витягав усі речі, які міг дістати. Не обходилося без того, аби щось не звалити додолу – скажімо, будильник чи програвач. І якщо вже вдавалося відкрити шухляду, то брав та кидав на підлогу все, що потрапляло під руку – будь-який одяг чи взуття! Отож Марко влаштовував такий гармидер, що не раз був покараний за це.

Та понад усе на світі хлопчикові подобалося мріяти. Він прагнув швидше вирости, стати дорослим і бути лісником, щоб жити серед рослин і тварин, розмовляти з ними.

А ще, як будь-якій нормальній дитині, Маркові дуже хотілося мати песика, бавитися з ним і весело проводити час.

Янголятко зрозуміло, чого бажає хлопчик. Ми знаємо, що янголи люблять людей, а найбільше – дітлахів. Отож янголятко перейнялося мрією Марка. Але як йому допомогти? Звісно, найкраще звернутися до чарівного дідуся – Великого Янгола й попросити його, аби підказав, як найліпше втілити мрію дитини.

Великий Янгол був вельми мудрим і розважливим. Він відповів: «Авжеж, порадуємо малюка! У нього є чуйна бабуся. Треба тільки познайомити її з хорошим песиком…».

І сталося диво! Бабуся, як завжди, поверталася додому дорогою, що проходить поблизу школи. Там, на клумбах, ростуть кущі розмарину. Щоразу, чимчикуючи повз квітник, старенька жінка зривала гілочку, аби приготувати смачні  коржі з розмарином. Та цього вечора, тільки-но бабуся схилилася над кущем, як раптом почулося жалібне повискування. Бідолашна жінка розгубилася, аж сумка випала з рук! Заходилась її піднімати і… помітила цуценя, яке тремтіло від холоду.

 – Моє маленьке, хто ж тебе покинув? Ти, мабуть, голодне? Не сумуй, я про тебе подбаю! – погладила песика бабуся. – А як же тебе звати?

– Ліо… – подумки підказало жінці янголятко, що, невидиме, перебувало поруч.

– Ліо, дорогенький, ходи сюди, не бійся! – лагідно покликала бабуся. – Запрошую тебе до себе додому. У мене є молочко з печивом. А ще – тепла ковдра й великий зручний кошик, де ти зможеш прекрасно відпочити. Поїси, зігрієшся, поспиш досхочу… То як? Ідемо?

Песик вдячно завертів хвостиком і побіг поруч із жінкою. Він був напрочуд гарненьким: світло-коричнева «шубка», спереду – білосніжна грудка, на хвостику – білий чубчик та ще й на лапках – біла шерстка, немов домашні капці. Така дивовижна гра кольорів! Просто неймовірний собачка, наче намальований вигадливим художником!

Чимчикуючи додому, бабуся не переставала щиро захоплюватися своїм новим знайомим, заспокоювати його:

– Який же ти чудовий! І як могло трапитися, що тебе покинули в кущах? Не хвилюйся, Ліо, я тебе догляну. А згодом, тільки-но оклигаєш і зможеш вирушити в дорогу, відвезу тебе до свого улюбленого онука. Це – дуже хороший хлопчик. Відчуваю, він чекає на тебе з великим нетерпінням!

Минув місяць, і старенька жінка виконала свою обіцянку – поїхала до Чернігова й подарувала гарнесенького і веселого песика щасливому Марку.

Так, дякуючи добрим янголам та співчутливій бабусі, збулася заповітна мрія хлопчика.

Людмила Шутько

З італійської переклав Сергій Дзюба

Малюнки Марини Скоробагатько