Жінка-УКРАЇНКА

(есе)

Маленька дівчинка на колінах у тата…

Колеса крутяться і крутяться, не зупиняючись… Крихітка з блакитними очима посміхається – так їй затишно на колінах у тата.

Тато впевнено керує своїм транспортним засобом, шукаючи поглядом знайомий парк.

Блакитні оченята сміються, золотаві косички блищать на сонці, наче стиглі колосочки… Тато зосередився на керуванні, але  не забуває посміхатися у відповідь на веселе щебетання крихітки. Вся його статура випромінює силу та впевненість. Його погляд лагідний і зосереджений водночас.Літній день потроху переходить у вечір. Сонце, ховаючись за обрій, гаптує зелені трави та крони дерев золотом… Місто готується зустріти ніч з її незмінними супутниками – зорями та їх невтомним пастухом місяцем. Погода обіцяє безхмарну і зоряну ніч.

 Тато впевнено везе свою крихітку вперед… Раптом колеса зупиняться – на зустріч їм іде вродлива жінка. Крихітка, ледве побачивши її, зістрибує з татових колін.

− Мамо, мамусю! – кидається їй на шию дівчинка. Мама усміхається у відповідь. Вона з любов’ю поглядає на чоловіка, дочку і увесь білий світ. В його ж очах за посмішкою ховався ледь помітний сум…

Дівчинка стрибає навколо батьків, обертається до тата: – дивись, як я гарно стрибаю! – говорить вона. Тато всміхається у відповідь… Не покидаючи свого транспортного засобу, він купує своїм красуням квіти. Маленька дівчинка все крутиться і крутиться коло татових колес. Та не автомобільних, а… інвалідних. Весь цей час інвалідний візок правив дівчинці за «карету» чи «корабель»…

Розплатившись із квітникаркою, тато повертає свій візок і енергійно веде його в сторону міста. Візок-суперкорабель і далі везе свого капітана. І маленьку пасажирку, яка знову зручно вмостилась на татових колінах. А вродлива жінка, напевне, і не помічає вже цього візка-корабля.

Сім’я зникає в тіні багатоповерхівок. Вся навколишня природа проводжала поглядом невидимий корабель, його екіпаж і маленьку пасажирку.