Жінка-УКРАЇНКА

В дитинстві моєму…

В дитинстві моєму
на сволоку звили гніздо
пернаті пісні,
зозулясті казки і поеми…
Крізь пам'ятні нетрі
думками дотягуюсь до
минулих років,
де не тягнуть сучасні модеми.

Між мною і небом
відкрито духовний портал,
де Всесвіт виходить
за межі усіх моніторів,
увімкнений Богом,
легкий надчуттєвий сигнал
душа моя ловить
з верхівок незримих соборів.

Я тут ще мала
і навшпиньки не вийде ніяк
торкнутись до сонного
соняха кінчиком пальця…
Жахтить каганцями
у полі пшеничному мак,
що вишило літо
стібками тонкими на п'яльцях.

На вітах кошлатих
вигойдує велет-горіх
ранкових пташок
дивовижні пісні-перегуки,
рипить перестигло
старенький дубовий поріг,
сухим різнотрав'ям
пропахли бабусині руки.

І так мені любо
і затишно, мов у гнізді
малому пташаті:
злітаю і падаю вгору!
А крила у тата
і мами ─ такі молоді,
мені розвіконюють
теплу блакить неозору!

Тулюся думками
до споминів через роки,
що в рі́зьбленій скрині
пиля́ться укупі з казками…
Хурделять у вікна
тендітні легкі пелюстки,
біліють, як іній
на скронях у сивої мами.

Старенька піч

Ну, здрастуй, старенька пе́че!
А що тобі сниться, га?
Як в піні вогню лепече
Обвуглена кочерга?
Чи як у хрумкій скоринці
Впрівають пухкі паски?
То бабця пече гостинці,
Пливе аромат п'янкий,
Мов хтось засіває ниву
Добірним зерном з долонь!
І тіняву полохливу
Гойдає прудкий вогонь.
Цілує пошерхлі руки
Легка золота імла.
Рояться в кутку онуки ─
Поближче би до крила,
А з ним до самого Бога,
Насінням із рукава,
Засіяти по облогах
Намолених душ слова.
На білих Його зап'ястках
Збирати тепло до жмень.
А сонце вгорі, як паска,
Жахтить у морозний день.

Ну, що тобі сниться, пече,
В холодній такій порі?
Самотнє гніздо лелече,
Забуте на димарі…

Бойківська земля

Малює січень плавно від руки
В молочній піні строгі панорами,
Тут світлоокі бойківські хатки́
До гір плечистих туляться дахами.

І так од віку: скільки цих лісів,
Відколи сонце білить полонини,
Живуть собі пліч-о-пліч у красі
Світи природи й вільної людини.

І так їм добре й затишно обом,
І спільна чаша миру завше повна.
Змахне Господь пресвітлим рукавом ─
Закружеляє клаптаками вовна!

Крізь по́ри снігу дихає земля,
Коріння стугонить, як пружні жили.
Старенький бойко* жмутком короля*
В саду дерева в'яже, щоб родили.

У світлу пору сивого Різдва
Тут кожна хата просить вас до столу
І молитвами щирими слова
Летять, мов сніг, до Божого престолу.

А в час, коли проклюнеться весна,
Немов курча з-під матової плівки,
Розбудить землю сонну борона
І свіжі краплі чистої дощівки.

І зарясніють щедро врожаєм
Густі поля й доглянуті городи,
Пройдеться Бог заплуженим конем,
Благословенням землю заскородить.

І буде хліб пахучий на столі ─
За працю добру щедра нагорода.

Із роду-віку на моїй землі
Живуть у мирі люди і природа.

*Бойки ─ представники однієї з етнічних груп
західноукраїнських областей.
*Король ─ те саме, що дідух, різдвяний сніп.

Весняно-погідне

Розпогодилось наче —
аж бризнуло в душу коктейлем
березневого фрешу!
І серце зробило кульбіт!
Бірюзова весна
розсилає по світу е-мейлом
у рожевих конвертах
мімозово-ніжний привіт.

У навушниках — щебет
і теплі котячі концерти,
на щоках — мітки янголів —
милі й чудні ямочки́!
Як дощам не під силу
прикмети весняні зітерти,
так і сонця не згаснуть в очах
золоті світлячки.

Розпогодилось наче:
в душі, у природі довкола,
життєдайними соками
знову нуртують бруньки…
І потягує віти розве́снена
вишня спроквола,
умокаючи пальчики
в ніжні хмаринні вершки.

Рештки талого снігу
бринять, мов акорди гітари,
стугонить металева труба,
як запалений нерв!..

Відпускаю тривоги свої,
мов небесний ліхтарик,
залишаю у серці
любові і світла резерв!

Голубінь незабудок

Розплеска́лось небо поміж гір
Пригорщами ніжних незабудок.
Борознять колоною маршруток
Бджоли напарфумлений ефір.

Розсікають чисту голубінь,
Що настояв день на медуниці,
На солодких пахощах кориці,
На смолі янтарних мерехтінь.

На шовкових кісоньках верби
Вітерець музичить, мов на арфі.
Річка у меланжевому шарфі
Берегам розчісує чуби.

Мерехтять наскрізні гребінці
У яскравих сонячних софітах,
Світяться зелені очі літа
У краплині на моїй руці.

У гаю мелодію дзвінку
Цвірінчить, насвистує синиця
В діамантах росяних іскриться
Бедрик на вологому листку.

В купелі квіткових ворожінь,
Небом заколисана вершковим,
Споглядаю простір неозорий ─
Незабудок чисту голубінь.

Нація

Я ─ народ, що освячений тризубом,
Молитвами, вогнем і мечем!
Це мені зроду-віку написано
Бути воїном і сіячем.
Це в мені під багряними стягами
Розпинали церкви і хрести,
Катували, морили ГУЛагами
Очманілі від люті кати.
Це мене шматувала навалами
Степова знавісніла орда
І впивалась отруйними жалами
Геноциду нещадна біда.
І стріляли у мене, і вішали
Самозвані чужинські царі,
Та дарма, бо встократ сміливішими
Повставали мої бунтарі.
Це ж мені зроду-віку написано
Хліб ростити на рідних полях,
Під огненним плекаючи тризубом
Жовто-синій окрилений стяг!
Це мого суголосся пульсація
Виростає в єдиний потік…
Я ─ сіяч,
Я ─ поборник
Я ─ нація,
Так було і так буде повік!

Гартуй слова!

Гартуй слова, виточуй, як мечі,
Плекай в уяві образи і рими,
Тримай набої власної душі
Сухими!

Вони тобі згодяться у борні,
За мир і правду рідного народу.
Не проміняй на срібники дрібні
Свободу!

Коли терпіння виллється за край,
Брехні і зла підточаться основи,
Під кулі вийдеш, танки і нагай
Зі словом.

І хай тебе не зупиняє страх:
У них є лють і дикий погляд звіра,
У тебе ─ світло чисте у думках
І віра.

У тебе ─ Бог, Вітчизна і народ,
І янголів пресвітлі силуети.
Шукай собі духовних нагород,
Поете!

Борись!

Людино моя прекрасна,
Тримайся за світ, борись!
Якщо і судилось впасти,
То тільки в небесну вись,
І тільки на крилах білих
Незламних своїх надій!
Я вірю: достатньо віри
У світлій душі твоїй.
І сонця там значно більше,
Ніж мороку і зневір!
Людино моя, не бійся,
Незгодам наперекір
Іди лиш на поклик серця
До зоряних перемог.
В молитві тобі всміхнеться,
У смуті розрадить Бог.
Бо крила твої для злету,
А слово – то храм душі,
Нема для думок поета
Умовностей і межі.
Якщо і судилось впасти,
То тільки в небесну вись…
Людино моя прекрасна,
Відроджуйся,
Вір,
Молись!