Жінка-УКРАЇНКА

Тетяна Дзюба має чимало різних іпостасей: науковець – доктор наук, викладач, журналіст, письменниця, а ще – перекладач. Її нові переклади зі слов’янських мов і пропонуємо увазі наших читачів.

Переклади з болгарської

Пейо Яворов

 ДО ПРЕКРАСНИХ ОЧЕЙ

Прегарні очі – непорочні, дитинні,
Таїться музика у них, проміння.
Не кличуть і не обіцяють знади.
І молиться моя душа заради
Дитини в них.
Як молиться моя душа!
Шалені пристрасті й біда на ранок
Огорнуть в сорому й гріха серпанок.
Серпанок сорому й гріха на них не кинуть
Сум’ятні пристрасті й гріхи-провини,
Бо молиться душа моя,
Дитино,
Як молиться моя душа…
Не кличуть і не ваблять, ні,
Мелодій плином, прегарні очі, осяйні, –
У них захована на дні
Душа дитини.

СОН

Ти знов приходила у сни,
   о мила,
Від сяйва місяця бліда
   до мене голову схилила.
В твоїх запалених очах
   мінилось світло.
Тьмяніли в погляді моїм
   світи відквітлі.
Вогонь ясний щасливих днів
   зухвалий час не згасить,
Допоки серце нас веде
   і є жаги ненасить.
Я пробудився, заридав
   у тьму глуху й безоку
За передчасний твій покій
   і вічний мій неспокій.

Елка Няголова

Кадри з одного тротуару

Мій син виводить у світ своїх синів…
Вітер пурхає над ними, наче голуб закоханий до нестями.
Вони мовчки тонуть серед пізньої осені,
що у черговому своєму шаленстві мерехтить оранжевими платтями…

Мій син тримає, так міцно тримає, долоньки синів у руці,
а я відчуваю, як казка моя надходить…
Закінчується тротуар і спалахує на плівці
червоний шарф у чорно-білому фільмі, переховуваному насподі.

Фільм переглянутий, та для мене він остання потреба,
бо якщо обірветься стрічка – оператор буде безсилим…
А щоб хлопці звикали до найвищого – Сьомого неба, –
Син угору погляд здіймає і ніжно намацує їм крила.

Чи пригадує він той день – перший власний політ у блакиті,
коли довго і без навігації падав у мої очі?
Я ж не наважувалася його пригорнути, аби не сполохати миті,
кульбабку, одягнену в татову білу сорочку!

Ідіть, діти. Тротуар – довгий, не закінчиться враз.
Ідіть, не бійтеся; кожне небо очищає день від образ…
Прилипають наші молитви до дна небесного сита,
Відає це достеменно той, хто вміє любити.

Хлопці, не озирайтеся! (Ступають – і пори року на розпутті).
Я за вами, з душею, такою смішною, (каштан, оголений до найглибшої суті).
Дай Боже, щоб заснув оператор, пересичений фільмами стоголосими.
Краю ноги об те кіно. А попереду осінь. Осінь…

СВІДОК-ЗАХИСНИК

«Чи пам’ятаєш подвір’я і цвіт,
тихе подвір’я, усе в білих вишнях?»
(Дімчо Дебелянов)

Класик болгарської літератури – поет Дімчо Дебелянов 2 жовтня 1916 року поліг на Струміцькому фронті, незадовго до власного тридцятиліття.

Там на першій лінії, в твоєму окопі я зачаїлась
від несподіваного видива. За кілька кроків. Подих у грудях стлумивши,
все міркувала собі, що може у жовтні цвісти білим?
Розквітла в іншій реальності зловісна болгарська вишня.

Вона так буяє – навспак, недочасу…
І так само її лихоманить свобода, невпору вибухла поготів.
Все не може, бідолашна, з землею розпрощатися –
і замерзає під голосне пугикання сов і сичів.

Свобода. А вишня опісля кривавими слізьми плаче,
втямивши, що власне є … ілюзією свободи, наче
той крик, по якому спадає тиша і уривається спів.
Я з твого шанця почула, як посвист кулі німів.

Я вже знала: кулі для поетів відлиті точно.
Бо ж знаходять їх у якомусь окопі, в іншій ері чи іншій галактиці.
Тиша після кулі, немов цвітіння неурочне…
У цьому тепер я сама пересвідчилась: істинно і на практиці!

Самовидець чи захисник?! Давнини немає, то ж даремне заступництво моє.
Не в людину, а у вишню, хтось легкою рукою влучив.
А жовтень сипнув падолистом і за золоті продає
незакінчену поему одного підпоручника…

                                             

Переклади з верхньолужицької

Бенедикт Дирліх

Безпечне літо

Ох, це літо,
Легконоге,
Перестрибнуло, наче лань,
Квітучий килим край дороги,
Пісок гарячий – без вагань.

Ох, це літо!
Які простерло горизонти –
Ні прикордоння, ні межі.
Йому підвладні сині далі
І не знайомі рубежі.

Летить
Без меркантильних цілей
І падає до наших рук.
Твоє волосся задзвеніло
Під літній наспів, тихий гук.
Мої ж-бо пальці неслухняні:
Їх танець – трем, їх танець – дріб,
Немов на лужицьке весілля
Ян Кушка з гуслями забрів.

Ох, це літо!
Воно усе перекроїло.
Воно зігнало спокій, сплін.
І серце вперше заболіло
В шаленім стукоті хвилин.

О, як воно перелітало!
Ці дні ясні – стрімкі-таки,
Аж очевидним раптом стало:
Ми проти нього – слимаки.

Пожадання

Я пориваюся туди, куди ступить не смію
й гукнуть твоє ім’я у звуків веремію,
в бентежний шал вечірніх передзвонів,
що небо розтуляють, як долоні.
Тут лише ніч зі мною розділяє
безвихідне схвильоване тремтіння.
Порадниця закоханих вже знає:
нема надії навіть тіні,
що ти до мене спустишся «з небес».
Тому вона, здійнявшись, звисока́,
крадеться до дверей таких знайомих –
невидима сторожа не впуска
мої бажання до твойого дому.
Та я фортуні не здаюсь на милість
і на балкон вимислюю мости…
Як близько, як далеко, мила, ти,
що й досі ще мене не роздивилась.

Літня пастель

У перлах із води,
Немов лілея росна,
Ти сонцем струмениш,
А легіт пестить коси.

І серце калата,
Бо я з тобою поряд.
Спритніше від води
Нас люди обговорять.

Випадок

Я натхнення кроками вимірював.
Місто змовкло ув обіймах сну.
Враз відчув самотність нерозділену,
Поглядом ковзнувши по вікну.

В сутінках сум’яття пересиливши,
Радістю захланною праві,
Ми до неба доростали крилами, –
Де вже міркувати голові.

Розбуди мене

Серед ночі двері затрусило.
(Роздвоїтись дозволяють сни).
Я-господар заволав щосили.
Я-грабіжник крався вздовж стіни.

Перший-я побіг його шукати,
Та в дорозі збивсь на манівці.
Інший-я почав себе збирати:
Всі фрагменти й часточки ось ці.

Порятунку нізвідки чекати.
Хто зарадить, якщо сам не зміг.
Ледь живий несу себе до хати –
На не переступлений поріг.

Переклади з російської

Іван Жданов

СХОДЖЕННЯ

Зрушишся з місця – підкориться вістря гори,
голкою вп’яте у карту незвіданих місць
там, де живець виринає з молочної мли
і чагарі вздовж води розростаються скрізь.
Далі навкруг джерела теплих сіл вівтарі,
чад суєти і пшеничної спеки дими.
Там починається воля надміром зорі.
Там уривається мапа на краю пітьми.
Все заповідне у шпари душі б заховать,
остраху втрати позбувшись навік.
Карти безсилі вмістити невидиму п’ядь,
втиснути в погляд буденний під ширму повік.
Тут, що не крок, під ступнею вершина і та
обітована шир, від якої світи тьмяніють.
Може, никне гора чи маліє у ній висота,
чи шпилястих вершин на карті стирається лінія.
Цей підйом лише твій, у якому зродивсь
обрис бескиду, вільний від часу і тліну.
Значить, є воскресіння і ти – проводир
гніву й сили, які не толочать сумління.
Це Георгій своїм відчиняє мечем
водобій полонений, щоб розпластану плоть оживити.
Проступає звитяги сіль пекуча і щем,
а ще те, що тебе не зуміло скорити.
Тож, виходить, – існує земна краса,
самоцінна й провинна, як прихисток чар.
Вершник, здобич віддавши на поталу псам,
нездоланний, бо вміє втрачати дар.
Тут і тепер – в сьогочассі нема таїни.
Звихрена мить після бою стікає в пісок.
Хто ми для часу? – Нелюбі, чужі сини;
від появи до смерті напнутий тонкий волосок.
Через те, коле в серце ось ця просторінь,
весь родовід перебравши, мов чотки, знову
манить квітами вкрита зелена черінь
звісткою предків, правічним зовом.
Бачу, сховок для скарбу – тісний; не вберегти тайкома.
Ворок вістей перерве тихоплин безгомінь.
Отже, в дорогу, щоб зачерпнуть з джерела обома,
світооколиці втіленням ставши прецінь.

***

Я буду берегти
  І прогріх, і провину.
Сувій воскресне ниткою;
  Розрадою єдиною
Обернеться журба.

Надія відцуралася,
 Лишивши віру свідком,
Що наді мною світло,
 Таємне і нізвідки.