Жінка-УКРАЇНКА

Олександр БОРГАРД,
професор, доктор-фізико-математичних наук 
(03.02.1919 – 15.08.2002)
Донецьк, 1994

ДВІ КУЛЬТУРИ

Російська культура розвивалася на міцній та хибній основі работорговельного суспільства, де до порівняно недавнього часу (якихось півтори сотні років тому) людину можна було за певну суму купити й продати. Ця основа визначала її негативні, в будь-якому сенсі, характерні риси; це:

1. Агресивність стосовно інших народів та культур;
2. Расизм і ксенофобія, котрі – навіть свідомо пригнічувані, – завжди дадуть знати про себе;
3. Егоцентризм, особистий та колективний, та самозадоволення й самомилування, які з нього випливають; непомірні заздрісність, брехливість та лицемірство;
4. Легке ставлення до істини (знову – брехливість та лицемірство), волюнтаризм, особистий та колективний;
5. Постійний дуалізм раба та пана. Коливальний режим між двома взаємовиключними станами психіки. Ніде не зустрінете ви такого зверхнього нахабства щодо інших, більш вільного поводження з істиною, таких поверховості, невігластва й звичайної неохайності у поводженні з фактами та поняттями;
6. Відсутність міри та «бєспрєдєл» в усьому, крім чогось доброго, ясна річ;
7. Незмінні невміння та небажання відрізняти суп від помиїв.

До цього можна додати недолік, так би мовити, методологічний. Ця культура, що стоїть осібно в Європі, зберегла в собі у дівочій незайманості первісне, дологічне мислення, давно пережите європейськими культурами. Саме це є досить важливе. Ніде у світі не існує сьогодні такого заповідника древнього, дологічного мислення.

Зауважимо, що деякі з цих рис можна простежити й по інших культурах, і не рабовласницьких з походження, повністю від них, можливо, ніхто не вільний. Але в інших культурах вони не набувають домінуючого значення, вони не є аж такими яскравими та не впадають у вічі, – не є визначальними. Ось у цьому й вся суть.

Культура ця має ще й зловісну рису герметичності. Ми вже десь вживали для неї термін «культурне гетто». Так от, вона як лабіринт або як гетто: до неї легко зайти, потрапити, але важко з неї вибратись. З одного боку, вона своєю простотою та невибагливістю розлінює та відучує розум від думки; з другого, – заражує ксенофобією. Треба мати сильний розум та велику любов до знання, щоб вибратися з її тенет.

І – ще одне. Мало самої культури як такої. Важливо ще, на чому, на якій ментальності народу, на яких його цінностях вона побудована. Як немислимо побудувати щось солідне на болоті або піску, так само неможливо будувати культуру на зіпсованій етиці або невідповідній соціальній основі. Це – чиста утопія. Рано чи пізно все почне валитись, хай би там що ви набудували.

Практика поширення цієї культури по теренах, що дорівнюють 1/6 поверхні земної кулі (а це немало!), дає змогу зробити повчальні висновки. Вона показала, ця практика, що подібний процес незмінно супроводжується:

1. Знищенням будь-яких інших культур. Це – обов’язкова частина цілого, віддзеркалення загальної агресивності імперії;

2. Не поширенням інформації та освіти, а навпаки, їх стагнацією, занепадом та нищенням. Це пов’язано, значною мірою, з тим, що ця культура сама була продуктом жорстоких обмежень та заборон. Вона дослівно, дитя цензури – будь-якої, всіх видів. Такий само штучний продукт, як ніжки китайської принцеси, що виросли у порцелянових туфельках; або дуб-бонсай, що виріс у звичайному горщику.

Повчально глянути з цього боку на сьогоднішній стан російської культури, вона перебуває у повній розгубленості: зникла цензура. Раніше було ясно, як та що писати, тепер – усе стало неясно...

Спокусливо напрошується зіставлення зі самим російським комплексом, який позбавлений, в основному, так би мовити, жорсткого морального кістяка й має його ніби іззовні, як мушлю. Коли ж зникає цей зовнішній тиск – біда: «широкі натури русскіє...»

3. Поширенням у суспільстві насильства та злочинності. В Україні ще на початку XX ст. й хати ніхто не замикав. Спробуйте зробити щось таке тепер, у зрусифікованій Україні;

4. Поширенням пияцтва. Пияцтво, як і крадійство – невід’ємні риси російського народного трибу життя. Будь-кому, хто вкаже мені, що в Росії є такі глухі місця, де всього цього й близько немає, – я обгрунтовано відповім, що ми тут не розглядаємо винятків, але говоримо про домінуючі тенденції;

5. Поширенням корупції в суспільстві. Росія – країна здавна чиновна, а значить і корумпована. Ніхто в світі так охоче не бере хабара, як російський чиновник;

6. Поширенням брехні як різновиду інформації. Тут добрехалися до того, що навіть власну історію підробили – мало не цілком;

7. Поширенням матірної лайки.

Про це останнє варто сказати окремо.

Якщо зробити короткий порівняльний огляд цієї культури, за... скажімо – відомим декалогом Мойсея, десятьма заповідями, то... Втім, а чому ні?

«Не сотвори собі кумира» – як із цим? Із цим – недобре. Тому що створювали та створюють. І кумира всіх кумирів – самих себе (Росія, російський народ), і просто кумирів (Петро І, Катерина II, Ленін, Сталін...), і дрібних кумирчиків (всіх і не перелічити). Одне слово, не культура, а суцільна кумирня.

«Не укради»? Ну, з цим, мабуть, іще гірше: крали багато та крали довго. Чого тільки не крали, Боже милий! Крали все та звідусіль. Свого – законного, вважай, що нічого немає; навіть землі. Крали людей, хутра, золото, ідеї, технології... чого тільки не крали... І все це хіба на те, щоб набути пласку мудрість: «Крадєноє впрок нє ідьот»?

«Не прелюбодій»? Ого, ще й як прелюбодіяли! Блудили не тільки з невістками (уславлене російське «снохачєство», не відоме культурам інших, відсталих народів, з їх «полудікім битом»), але й з дочками та онучками. Жили, можна сказати, у звальному гріху. Незнищальні сліди цього залишились у мові.

Візьмемо, наприклад, слово «целомудріє (целомудрєнная дєвіца)». У структурі слова та сама друга частина, що й у старій російській назві філософії, дослівному перекладі з грецької: «любомудріє». Отже, «мудріє» має семантику «науки» (мудрість). Тут сама вже конструкція слова показує, як у російському суспільстві треба хитрувати й мудрувати, «науково» викручуватись, щоб, як у них кажуть, «сєбя соблюсті». А простіше кажучи – щоб «і капітал пріобрєсті, і нєвінность соблюсті».

«Не убий»? От цю заповідь порушували найбільше. Убили не тільки силу-силенну людей, а й цілі народи, мови та культури. Коли бракувало чужих, убивали своїх. Як в останній чеченській війні, щоб убити кілька тисяч чеченців – поклали трупом кілька десятків тисяч власного населення.

А ось воно, нарешті, й те, на чому ми зупинилися. «Шануй батька свого та матір свою». Шкода, але не поважали ні одного, ні другу. А для матері, щоб її якнайбільше принизити, вигадали спеціальну матірну лайку, не відому більше ніде; це підтверджується тим фактом, що матірна лайка в деяких інших, сусідських, мовах, являє собою прямі кальки з російського мату.

Лаятись «по батюшкє», втім, здається, так і не придумали. Це, однак, не від небажання або відсутності фантазії. Радше тому, що, коли материнство завжди безспірне, то вже батьківство, тим більше – в Росії, радше більш або менш імовірне.

Зауважимо, що матірна лайка – давня та міцна прикмета російського суспільства, російського трибу життя. Хорватський патер Юрай Крижанич, котрий навідав Московію у 1659–1677 pp. (як гість країни, він провів з них 15 років на засланні в Сибіру), залишив нам багацько цікавих спостережень. Він пише: За пенязі посвячують свинопасів і м’ясників, за пенязі відпускають гріхи без сповіді і покаяння. Всякі святині вони перетворюють у товар. Як бачите, російський народ іще тоді виявляв схильність до ринкової економіки...

Голштинський посол Адам Олеарій, який мав нагоду відвідати Москву приблизно в той самий час, пише, що й піп у церкві (чи то справжній, чи то зі свинопасів) не гребує приструнчити богомільних прочан добрим матюком. Це – дуже цінне спостереження, бо коли матюк дістався навіть церкви, то в суспільстві він є нормою. А значить, без нього ніде не обходились. Мемуарна література, на жаль, якось не донесла до нас – чи бриніла повсякденна матірна лайка по «государствєнних департаментах» Першої або Другої імперії, але що стосується Третьої, то тут він був обов’язковим атрибутом службової мови партії. Так, отої самої – КПСС. Великим «матєрщінніком» був, кажуть, останній прем’єр покійного СССР; коли вчинилася «гласность» і йому довелося виступати на телебаченні й давати інтерв’ю, цікаво було спостерігати, як він мнеться та підбирає слова, щоб не пустити, бува, в ефір звичного матюка.

Те саме можна спостерігати й з теперішніми політиками Росії. Але, що ж – досить. Не будемо називати решту заповідей, з ними аж ніяк не ліпше. Передбачаю знову заперечення – так що ж це виходить? Російська культура суперечить десяти заповідям, отже, й християнству? А хіба не суперечить? Ясно, що суперечить – не стільки сама культура, скільки отой триб життя, з якого вона виросла.

Усе це є досить очевидне. Наша, українська, культура, хоч і розвивалася якийсь час під гнітом російської й не без її розтлінного впливу, – значною мірою спромоглася уникнути всього цього, повторивши, загалом, нормальний шлях розвитку нормальної європейської культури. До того спричинилися принаймні дві сприятливі обставини.

По-перше, первісні демократизм і толерантність українського сільського суспільства, які простежуються на тлі тисячоліть, від початків нашої древньої історії.

По-друге, солідний вік нашої культури, котра була древньою, зрілою та розвиненою ще тоді, коли ніякої Росії не існувало. Тому що не українська культура та українська мова пішли від російських, як у цьому пнуться нас переконати покоління російських вчених – шахраїв від історії, а якраз навпаки. Російська культура, у давнішій своїй частині, є дочірньою стосовно української. Хоча підкреслимо: гордитися тут нема чим. Радше навпаки – шкодувати...

Без інтелектуального потенціалу України, культурної європейської країни, без її допомоги та сприяння зійшли б нанівець усі просвітницькі афери Петра І, Росія й досі перебувала б десь на рівні Івана IV. Тому що не купа європейських покидьків, запрошених до Росії Петром І, змінила та просвітила її, а тисячі не відзначених (а іноді й відзначених) історією українських інтелігентів, що безкорисливо прийшли на допомогу Росії. Зацікавлених у тому, щоб мати поруч з Україною більш-менш цивілізованого сусіда. Не полінуємося ще раз навести стриману оцінку М. Костомарова: Перенесенння київської ученості в Москву було найважливішою подією в історії російської освіченості XVII століття. Все це обернулося, однак, нещадним пограбуванням нашої культури, так само як і намаганнями її знищити, які тривають і досі.

Щоправда, незважаючи на це, картина сьогоднішньої російської культури не втішає. Останні реальні її досягнення – це часи до Першої світової й часи еміграції (І. Бунін, В. Набоков). Совєцький період полишив тільки гору культурного сміття.

Постсовєцький період російської літератури обдарував нас алешковськими, лимоновими, куніними та сорокіними, – вже чистою антилітературою. До неї можуть мати інтерес лише культурологи як до прикладу книжкового розвитку фольклорної культури російського «матєрка», а також розкладу в суспільстві будь-яких моральних цінностей.

До того було пройдено довгий історичний шлях..

Як сама Росія набула репутацію світової держави шляхом агресії, геноциду та брехливої тотальної пропаганди, так само російська культура набула свою репутацію «вєлікой» (для профанів, ясна річ) – ніяк не чесним шляхом.

Тепер агресивна імперія з її агресивною культурою впевнено почувається у світі, хоча й тут є слабкий пункт: «Щоб примусити себе помітити, нам довелося розтягнутися від Берінгової протоки до Одера», – як зазначив іще П. Чаадаєв. Крокуючи при цьому по горах людських черепів, як оті – на картині В. Верещагіна.

Але є в цього претензійного велетня й своя ахіллесова п’ята. Він не зносить звичайної та банальної правди, чим далі, тим більше. Правда – будь-яка – оце і є саме те, що з самого початку протипоказане цій історії, цій культурі. Тому будь-яке поширення правди про них – смертельне для репутації Росії. Тому й потрібно її поширювати. Всіма засобами. Щоб на майбутнє ніхто ніколи не думав, що на висоти слави можна вибратись не самовідданим трудом на благо людства, а нахабством, пропагандистською брехнею та обманом.

Породжена агресією та просякнута її духом російська культура набула властивості та якості бур’яну. Як він у вільній конкуренції вмить витісняє будь-яку культурну рослину, так само російська культура, всього тільки поставлена в умови однакових можливостей, –неминуче витисне або знищить інші культури.

Нам і раніше не було чому вчитись у цієї культури, й поготів нема чому у неї вчитися сьогодні, – нічого доброго та здорового набути не можна. Контакти з нею можуть лише утверджувати в суспільній, громадській думці все те, що ми не раз перераховували вище, те, чого здоровій культурі треба страхатися та уникати.

Та й взагалі, для сучасності кінця XX ст. вона має лише вузький, фахово-культурологічний інтерес. Як найбільш розвинена культура рабовласницького суспільства, з усіх відомих у світі. Як народжена рабовласницьким суспільством, вона відіграла свою роль у господарстві імперії, але – чи мислимі імперії в XXI сторіччі, до якого ми йдемо?

Будемо сподіватись, що ні – немислимі.

Російська культура є продуктом одвічного тоталітарного устрою. Тому вона є постійним природним середовищем для ідей тоталітаризму й расизму. Вона є соціально небезпечною для будь-якого демократичного суспільства.

Нам і раніше не було чому вчитись у цієї культури – нема чому й сьогодні, – підкреслимо це ще раз. Але розуми наших людей, нашого народу були за минулий час грунтовно запаскуджені «досягненнями» цієї культури. Слід би сказати, радше, – антикультури. Тому без очищення від цього не мислиться можливим жодне національне відродження, це – природна річ. Звідси конче необхідно:

a) звільнити остаточно від впливу цієї культури нашу європейську українську культуру, частину загальнолюдської культури;

b) очистити українську мову, пильно, ретельно та радикально, від усього того, що було за колоніальних часів привнесено до неї мовою російською: як стихійно, так і внаслідок примусу;

c) усіма засобами доводити до відома зацікавлених осіб оцінку минулого цієї культури, справжню історію цієї культури та країни, що її породила. З тим, щоб почасти сприяти її поверненню на здорові шляхи розвитку. Якщо це ще можливо, ясна річ.

Таким чином, спірне та може дебатуватись питання про те, чи необхідна нашій країні українізація. Але немає сумніву в іншому –вона категорично потребує повної та остаточної дерусифікації, тобто – знеросійщення.

Джерело: «Універсум», № 7–8 (249–250), 2014