Жінка-УКРАЇНКА

Мілан Грабал народився у 1954 році в місті Варнсдорф (Чехія), де мешкає й зараз. Після закінчення школи економіки в Чеській Липі працював економістом, а потім завідував відділом освіти та культури муніципального бюро в Варнсдорфі, керував відділом музики в муніципальній бібліотеці, очолював поетичну студію. У 1990-2003 був редактором у літературному журналі «Psí víno». Організовує літературні конкурси для дітей і дорослих. Мілан Грабал – член Спілки чеських письменників та ПЕН-клубу Чеської Республіки. Він пише вірші і прозу, перекладає, в основному, з верхньолужицької мови. Видав понад 60 літературних антологій, зокрема, книжку перекладів «Jazyk jímž, porozumíš větru» («Мовою вітру»). Автор одинадцяти поетичних книжок, збірки оповідань і книги для дітей. Твори Мілана Грабала перекладалися верхньолужицькою, німецькою та англійською мовами

Вірші Мілана Грабала. З чеської мови переклав Сергій Дзюба 

Половина

Мрію я про Вас уранці,
За завісою дощу
Світ лукаво прокидається.
Борщу* б…

Знов сьогодні, як учора,
Може, тисячі років…
Не дається вірш, от горе, –
Не вхопив!

Вистига сніданок. Чуда
Жду, нестримний, наче лань…
Ваша посмішка – повсюди
В медитаціях кохань.
 
Не старіє Мона Ліза,
Спрагло береже секрет…
Тільки ж я – не із заліза,
Лиш поет.

Тільки-но зберусь до бою,
А добі уже кінець…
І молюся я любов’ю,
Мов чернець.

Знов прокинусь на світанні
Войовничо молодим…
Хто жада вогонь кохання,
Прийме й дим.
_____________

* Перекладач дбає про українського читача…

Сяйво

Різдвяна зірка гасне в небі…
А ми – мов молоде вино!
І світиться душа для Тебе –
Гаряча й справжня, мов руно.

І Ти, беззахисно принадна,
До сяйва горнешся щораз…
А ніч зітхає безпорадно
І тихо молиться за нас.

Спів Стіві Вандера*

Високо під дахом
однієї днини
серед пилу раптом
відшукав світлини.

Пам'яті віконця –
без ошатних рамок,
де багато сонця,
юні тато й мама.

Ось хлоп’я у квітні
зі щемкого раю
дивиться привітно –
в душу заглядає.

Так необережно
відкрива завісу…
спогади бентежно
крають падолистом.

Кадри линуть стрімко,
мов чогось боюся;
а на цьому знімку –
вже нема матусі!

Зникла там без сліду,
як снігів навала, –
в шафі короїди
нафталін здолали…
 
На горищі – жовтень,
мотлох і рутина;
тут – книжки пожовклі,
мухи в павутині.

Час вертатись рвучко
до життя й роботи;
засина онучка –
легко, безтурботно.

Прокидаюсь рано
від страху й сумління…
чорно-білі рани,
наче вічні тіні.
_____________

* Стіві Вандер – відомий американський музикант, співак, композитор та поет. Невдовзі після народження (13 травня 1950 року) втратив зір. Але, попри трагедію, захопився грою на гітарі й став знаменитим. Співпрацював із Полом Маккартні, Джоном Ленноном, Бобом Діланом, Реєм Чарльзом та іншими видатними музикантами. Автор понад 30-ти альбомів. Лауреат 22-х премій «Греммі». У 1989 році його ім’я занесено до Зали слави рок-н-ролу. У престижному списку 500 найкращих альбомів усіх часів, за версією журналу «Rolling Stone», його творчість представлена чотирма альбомами.

Земля мого дитинства

Там – прах моєї бабусі,
Там – попіл моєї країни…
Де б не був, туди повернуся, –
Душа, мов у вирій, лине.

Ця земля – далеко і близько,
Наче віра – в радості й горі.
Найрідніша – немов колиска,
Найчарівніша, ніби море.

Там мене пам’ятають юним,
Мов не йшов – вернувся одразу…
А думки – наче давні руни,
Все мандрують безмежним часом.

Згодом стануть вони землею –
Хтось наступить чоботом важко…
Та однак для душі моєї
Там відкриє серце ромашка.

Знов вітатиме півень сонце,
І накумкає жабка літо…
Заспівають дівчата й хлопці –
Так проникливо, незужито.

А птахи вернуться додому,
І зів’ють, просвітлені, гнізда…
Я цей світ не віддам нікому –
Ту вразливу мою Вітчизну.

Тож вертатися не боюся –
Віршем, зморшками, тихо, лунко…
Я приїду скоро, бабусю,
В край, народжений поцілунком.

Також

Уже пора…
гарненька медсестра
завітала рано,
й досить старанно

вмить молодиця
витерла стіл:
прибрала пил,
крихт дещицю,

засохлі квіти…
й чомусь,
наче з опалу,
один недопалок, –

останній відбиток
татових уст.

Вінчання

Раптом спрагло із Вами
Ухопили вустами
Перші краплі дощу,
Доки не вщух.

Не змовляючись, щиро
Захотіли у вирій,
Невагомі, мов вітер,
Просто діти.
 
А були ж, мов роботи…
Де поділись клопоти?
Уявити не міг
Ваш сміх.
 
Ось такі перехожі…
Пані, ми з Вами – схожі!
Може, нас серед площ
Вінчає дощ?

Село веселе

Зберемось погомоніти…
Ні, це – не капличка й не храм,
Тут ми молимось іншим богам.
Вітер

Видме хвацько все з гаманців…
А душі – мов двері, навстіж.
Тільки б кухоль тримався в руці,
Як завше.

Тут води не пити з лиця…
Словам босоніж – аж тісно!
Щоб не кам’яніли серця, –
Пісня.

Лиш під’юджують у селі:
«Ну, що за дивак цей Мілан?!»
Мені шкода жаб і джмелів,
Безкрилому.

Ця ватра – до небокраю:
Чаклунська, стрімка, мов пам'ять!
Іноді я забуваю
Дихати навіть.зія