Жінка-УКРАЇНКА

Нещодавно до Чернігова приїздив мій двоюрідний брат. Мешкає він у Росії, в Тюмені, хоч народився на Придесенні, в Прилуках. Свого часу, захистивши кандидатську дисертацію з історії та розлучившись із дружиною, вирішив розпочати життя з чистого аркуша, то й заїхав аж у далеку Тюмень, де люди загалом жили заможніше. Трапилося це ще за радянських часів.

У Сибіру родич одружився на місцевій жінці, має нову сім’ю. Понад 20 років він викладав у вузі. Пробував займатися бізнесом – не зовсім вдало (скаржився на чиновницьку корупцію та побори усіляких перевіряльників). А нині живе на пенсію, та ще донька, яка вийшла заміж за досить заможного шведа й емігрувала за кордон, часом батькові дещицю грошей надсилає, аби не бідував…    

Коли розпочалася ця жахлива українсько-російська війна, ініційована «імператором» Путіним, я практично щотижня (так ми зазвичай дзвонимо один одному) розповідав двоюрідному братикові сувору правду про бійню на Донбасі та віроломне загарбання Криму. Родич сумнівався – надто вже мої міркування відрізнялися від шаленої кремлівської пропаганди, котра й зараз лунає з самого ранку й до пізнього вечора. Спочатку російські можновладці взагалі відхрещувалися від цієї війни. А коли брехати про «непричетність» москалів уже було просто неможливо, в російських ЗМІ враз, мов гриби після дощу, з’явилася сила-силенна усіляких моторошних історій про те, як на сході України «бандерівці» люто вбивають мирних жителів тільки за те, що ті розмовляють російською мовою…

Одного разу, в розпалі нашої дискусії, я раптом запропонував: «Знаєш що, дорогий братику, я тут живу, тому говорю те, що бачу на власні очі. А ти, якщо не віриш, приїзди до нас у гості. Провідаєш свою малу батьківщину, побуваєш у Чернігові, Києві, а хочеш, то і у Львові. Поспілкуєшся з людьми. Тоді й зробиш висновки, хто розповідає правду, а хто  вигадує небилиці».

І, уявіть собі, не минуло й місяця (!) після моєї пропозиції, як родич таки завітав у рідні краї! Були палкі обійми, сльози радості, довгі задушевні розмови вже без страху, що їх може підслухати всемогутнє ФСБ.

Потім він з’їздив до моїх друзів, які залюбки показували йому Київ, Львів, Луцьк, Тернопіль, Чернівці… Повернувся ошелешений, кілька днів мовчав, про щось напружено розмірковуючи, приходив до тями. Потім враз прохопився:

– Як же так? Нас же там у Росії щодня обманюють, перетворюють на запеклих україножерів. Навіщо?!

– Щоб захопити всю нашу Лівобережну Україну й при цьому виглядати такими собі добрими, білими і пухнастими дядями-миротворцями, які нібито старанно дбають про свого безпутного молодшого брата. Ось таке новітнє чекістське євангеліє від «товариша» Путіна…

– Нічого не вийде, – впевнено відповів тюменський братик. – Не можна перемогти народ! Війна об’єднала людей. Абсолютна більшість громадян, які спілкувалися зі мною, налаштовані дуже патріотично. Причому в Чернігові, де мешкає багато російськомовних співвітчизників, справжніх патріотів аж ніяк не менше, ніж на Західній Україні. Навіть росіяни за національністю не бажають возз’єднуватися з Москвою. Багато з них, виявляється, захищали Україну на сході, тобто воювали з… російським спецназом!

– От і розкажи про це вдома.

– Ти що? Мене одразу ж запроторять у дурку чи посадять до буцегарні. У нас же немає свободи слова, навіть мітинги заборонені! Я бачив, як до сусіда приїжджали «люди в костюмах» на чорному «воронку». Точно, як у далекому 37-му. Можеш собі уявити? Прийшли, безцеремонно витягли його надвір, похапцем одягненого, впхали до автівки й вивезли невідомо куди.

– І він що, зник?

– З’явився наступного дня – блідий, наляканий, зовсім не схожий на себе колишнього… Відтоді аж тіпається, бідолашний, від страху! Навіть не уявляю, що можна робити з людиною, аби вона так змінилася протягом дня. Навіть тіні своєї боїться! А ти пропонуєш мені добровільно засунути голову в петлю… Ні, це – нереально. Доведеться мовчати, аби не втрапити в халепу. Та все-таки я дізнався правду!

– Гаразд. А як нині живуть люди в Тюмені? Можеш мені тепер про це відверто розповісти?

– Чесно кажучи, з кожним днем – гірше. Путін приховує правду, вішає на вуха народу локшину, блефує, обіцяючи то міфічну китайську підтримку, то ще якісь сумнівні блага у недалекому майбутньому. Тим часом ситуація погіршується буквально на очах! Ціни стрімко зростають, скачуть галопом, вже не дуже і в крамницях докупишся. То мені ще донька допомагає, а як же бути простим людям – пенсіонерам, робітникам? Донедавна Тюмень була заможною, ліпше жилося лише мешканцям Москви й Санкт-Петербурга. А нині вже навіть підприємства почали закриватися…

– Правда? Це так санкції діють?!

– Звісно, і санкції теж неабияк дошкуляють, проте найгірше, що нам перестали довіряти й давати кредити із-за кордону. От раніше у нас були чудові стосунки з німцями, й вони потужно інвестували російську економіку, причому не контролювали жорстко, на що саме витрачаються ці кошти. І все було тіп-топ, всі – в шоколаді! А тепер закордонні партнери бояться виділяти гроші, бо це ж суворо заборонено. У них – серйозний бізнес, і вони не хочуть ризикувати грошима з власної кишені. А без інвестицій, сам розумієш, багато каші не звариш…

– А як же китайці? Путін запевняє, що Китай цілком підтримує Росію й виділяє мільярди доларів!

– Дурниці. Китайці заявили, що підтримують незалежність України, її територіальну цілісність. А ті невеликі кредити, які вони дали росіянам, дуже жорстко контролюються – їх можна витрачати лише… на китайські товари. Тобто вони начебто виділяють кошти, але, по суті, ми просто вказуємо, які китайські товари на цю суму хочемо придбати в кредит. Тобто насправді живих грошей ніхто не бачить. І кредити – не пільгові, ось така «допомога»! Звісно, гроші в Росії ще є, але їх запас із початку війни зменшився вдвічі. Й поки що – ніякої перспективи, адже війна триває і санкції діють.

– Отож Україні треба ще протриматися років п’ять?

– Так, не більше. І йти обраним шляхом, не звертаючи на манівці. За цей час у Росії просто забракне сил. Тож українці будуть і в Євросоюзі, і в НАТО. Я вже й не кажу про таке благо, як безвізовий режим, коли можна, не принижуючись, об’їздити  всю Європу. Якщо чесно, то я вам по-хорошому заздрю. Можливо, ще повернуся доживати віку сюди, на Батьківщину, до рідної Чернігівщини. Треба подумати… Адже те, що побачив, вразило до глибини душі!

– Отже, тепер ти – наша людина в Росії?

– Авжеж!

Спілкувався Сергій КВІТНИЦЬКИЙ