Сергій Сіваченко. «Мінімум, що Бог зумів надати…»

* * *

Мінімум, що Бог зумів надати,
З перекису водню, клаптя вати
Для латань пришвидшених влучань.
В розгалуженні каналів жовчних
Бажано пересуватись мовчки.
Депозитний долар чи юань
Не зупинять каверзних ревізій,
Не відмінять записів у книзі
Заперечень, скарг і побажань.
Мулько від поточних публікацій.
На вершках жирують папараці:
Блоги, інтерв’ю, репортажі.
Позіхає стомлено редактор:
Тексти запомилчені де-факто,
Як водопроводи у іржі.
Якось непомітно стигне кава
На балконі. А публічне право
Грає на самотності чужій.
Хочеться додому запросити
Перехожих, поспіхом зустрітих,
Щоб погомоніти про права
На любов, на помилку і, звісно,
Про стіну нечуйності залізну,
Котру канонада звукова
Пробиває впевнено та вперто.
Бажано б статистику затерти,
Щоб не сумувати два плюс два.
В залишку не бачиться нічого.
Навіть і обгортка від хот-дога
Котиться за вітром в далину.
Так і пролітають перехожі
Повз ошатний сквер без загорожі,
Повз діагональ допоміжну.
На бігу згорає сигарета,
Похапцем читається газета.
Спізнення нарощують ціну.

© Сергій Сіваченко