Жінка-УКРАЇНКА

Десять років тому відійшла у Вічність найдорожча, найрідніша для мене людина – моя бабуся. Шевченко Анастасія Пилипівна (дівоче – Чередніченко) народилася в 20 роках минулого століття на Київщині, в одному із сіл Сквирського району. Про те, які жахіття їй пришлося пережити, розповідала мало. А може, це я мало що розумів, бо був ще малим.

Вижила в страшний 33 рік. Вийшла заміж і війну застала в далекій Бесарабії. Там з чоловіком працювали залізничниками. Чоловік загинув у перші дні війни, а моя бабуся з немовлям на руках окупованою територією добиралася в Рокитне, на Київщину. Чоловікова рідня прийняла до себе молоду вдову, яка і так була сиротою.

Якось у їхню хату зайшов німецький солдат і став просити солі. З ним поділилися, а він, побачивши молоду перелякану жінку з маленьким дитям на руках, став плакати. Все казав: «Гітлер капут, Сталін капут!» та показував фото своєї дружини з дитям. Потім витяг плитку шоколаду та віддав маленькому хлопчику…

Як зараз пам'ятаю тепло бабусиних рук. Її голубі очі, які ніжно дивилися на нас, внуків, і згадую її слова, які для мене тоді були мало зрозумілі, але тепер вони звучать неначе заповіт. Бабуся часто повторювала: "Війна -це дуже страшно, але страшнішою була голодовка. Не дай вам,Боже, знати, що то таке".

Мої спогади… Бабусині спогади… Шкода, що тільки нині я зрозумів, що вони безцінні. Пам'ятаймо те, що було, щоб цінувати та берегти те, що є.

Спогади про хліб

Мені так часто снився хліб.
Не з голоду, бо на пекарні
Був біля печі я не рік,
Були часи ті славні.

Піджарий, з глянцем, запашний,
В руках ще був гарячий.
Такі солодкі були сни,
Як пекар, я їх часто бачив.

А ще свою бабусю пригадав,
Їй також снився хліб... У 33-тім...
Її я слухав і уявляв
Голодомор на рідних землях.

Пилип Чередніченко був дяком,
Дзвонив у дзвони він на свято,
Читав псалми всім за столом,
Як люди сходились до хати.

А потім стихло... Мертва тиша,
І мертві тихо так лежать,
На лавах братики й сестрички,
Із печі ти не можеш встать.

Все тіло спухло, але ні болю,
Ні голоду дівча не відчува.
І реквієм гуділи дзвони,
Та хор небесний заспівав.

Бив тато в дзвони і в ушах дзвеніло,
Здавалось, що душа летіла.
Раділа вбогая святковим співом:
Великдень! Це Пасха! Світле Воскресіння!
А може, це воскресіння мертвих і живих?

Гуділи дзвони, а потім... Заскрипіли
Так жалібно і кволо-тихо;
У хату двері відчинились:
Об'їздчиків принесло якесь лихо.

І ти прокинулась. Сказати щось несила,
Язик у роті геть розпух,
Губами тільки шевелила,
Зронивши тихо якийсь звук.

Тіла холодні позбирали,
Із хати повиносили усіх.
Вже повний драбиняк наклали,
А тебе зверху - на мертвих, неживих.

Поїхали. І ти дивилася угору
Очами синіми у неба синь.
Не чутно вже воскресні дзвони
І так хотілося ще жить.

Розширені зіниці зорили в небо,
Від хмари і до хмари зір блукав.
Шукала Бога: "Боже! Де Ти? Де Ти?
Я хочу жить, не хочу помирать".

Приїхали. Тут за селом велика яма,
Зняли тебе напівживу
І потускнівшими очами
Вдивлялась ти крізь пелену.

У ямі майже все село лежить,
Десь знизу там є мама й тато,
Великою сім'я була колись:
Наверх складають три сестри, два брата.

В одного совість пробудилась,
Мовчати вже було несила.
"Послухай, тут Пилипові усі,
Одна ця Настя залишилась".

Нахмуривсь другий, зарипів зубами:
"А що ж ми будемо робити?
Раніш вкидали всіх до ями,
А де тепер її подіти?"

Та згодились і на бригадний стан,
Завезли бідну сиротину.
Колгосп для тебе рідним став,
По краплі годували, як малу дитину.

І виходили! А як хотілось хліба!
Шматочок тільки видавали.
Тобі хліб снився, ти ним снила.
Ось так моя бабуся виживала.

Тобі тринадцятий минало,
Бо десь з двадцятого була,
Приблизно, метрики ж немала,
Бо все село повимирало.

Мені тринадцятий минало,
Бабусі було сімдесят.
Її слова запам'ятались:
«Не дай вам, Боже, голодовку знать».

Мені так часто снився хліб.
Шкода, що більше снів таких не має.
Не дай же, Господи, повік,
Про хліб із голоду нам марить.

Дай хліб щоденний на столи
У всі оселі в нашім краї,
Прозріння, Господи, пішли
Щоб люди всі Тебе пізнали.

Святого хліба дай батькам
І діточкам, і сиротині.
Даруй добро щоденно нам,
Щасливі сни і небо синє,
І кращу долю неньці-Україні!

Олексій Могиленко

07.12.2005