Жінка-УКРАЇНКА

Повертайсь – я чекаю!

Згорає сонце в синіх небесах…
І ніч хапає у свої обійми
Тих лицарів, які в дівочих снах
Кружляли юнок в сукнях біло-пінних…

Фата упала смутком по долу,
Колись така жадана, як повітря,
Тепер дивлюсь на неї, мов чужу, –
Її війна вдягла на своє вістря.

Нахабна ніч, жорстока і страшна,
Покрала сни, кохання, світлу днину,
Війну намовила, аби вона
Життя підвісила на волосину.

Погодилась… і лицар мій – солдат…
А я з надією чекаю сонця,
Але на небі місяць – його брат,
Шле промінь віри у мої віконця.

Та за туманом сліз весілля йде,
Війна солдатами гаптує посаг,
Під свистом куль свята земля реве,
Спалили ж-бо пшеничні її коси…

Шепочуть зорі: «Ти його не жди,
Твій любий безвісти пропав, напевно,
Хоч Всесвіт чайкою перелети,
Та всі ті поривання надаремно…»

А я діждусь і байдуже мені,
Що й досі вісті з фронту не приходять,
Тебе, солдате, не віддам війні, –
Слова молитви з вуст моїх не сходять!   

Лишилась недописана картина…

Лишилась недописана картина…
Художник десь натхнення загубив,
Стоїть напівприкрита полотнина,
В ній постаті, що пензель поселив…

Ті постаті – то ми з тобою, любий,
Певно, митець побачив нас в ту мить,
Коли твоє: «Прощай…» здавило груди
Й за мене стали очі говорить…

Відбився розпач у моїх зіницях:
Німе питання – ти насправді йдеш?!.
Червона фарба, наче блискавиця,
Нас розметала до самотніх меж…