Жінка-УКРАЇНКА

У Прилуцькій районній бібліотеці відбулася цікава презентація першої поетичної збірки Надії Маринохи-Стеценко «Таємниця твого Всесвіту», яка працює тут організатором літературно-масових заходів. Привітати юну поетесу з її творчим (таким вдалим!) дебютом прийшли колеги по перу – Ніна Ткаченко та Світлана Коробова, художники Петро Бойко, Степан Вербещук, Володимир Карась, скульптор Семен Кантур, журналісти, краєзнавці, члени міського клубу книголюбів «Джерело», представники колективу агротехнічного коледжу, начальник відділу культури Прилуцької райдержадміністрації Людмила Федоренко.  З  Дубового Гаю приїхала мама Надії – Валентина Іванівна, котра була схвильованою і пишалося таким значним творчим успіхом своєї донечки…

Ведуча свята – директор бібліотеки Валентина Тарасенко – з перших хвилин створила невимушену, теплу, зворушливу атмосферу. Між ведучою і «винуватицею» імпрези  відбулися цікаві діалоги про дитинство Надії, про її літературних кумирів, непросте сьогодення і місце молоді  в ньому, про час і душу людини...

Колеги підготували два бук-трейлери на вірші талановитої літераторки. А викладач музичної школи Любов Чорноморець прикрасила проникливе, хвилююче читання віршів у виконанні Надії Маринохи-Стеценко (зазвичай найкраще власну поезію декламують саме автори) прекрасною фортепіанною  музикою… Надія подякувала Лідії Левченко (пані Лідія ще зовсім недавно очолювала бібліотеку), Валентині Тарасенко, всьому колективу за щирість і підтримку, за натхнення, яке подарувала їй ця друга родина…

Мені подобається відомий вислів про те, що «поезія – втрачений рай». Поети, створюючи  віршований рай на нашій грішній землі, дарують його іншим – всім, хто прагне цього. Небагато хто з творчих людей зважується на це – «римувати» життя, «зашифровувати» своє світобачення в поетичні рядки, щоразу змочуючи перо в людські радощі й біди. Бути справжнім поетом – важка й гірка доля! Така невдячна, але така прекрасна! Що ж може поет у часи, коли поезія не «в тренді», коли світлі почуття витіснила гіркота новин, які постійно випромінює блакитний екран – наш щоденний монстр?.. Мабуть, можна лише писати сонячні вірші й давати надію…

Ми звикли до цікавих журналістських текстів Надії Маринохи на шпальтах місцевих й обласних газет (ще в шкільні роки  Надійка «видавала» газети, зшиваючи сторінки звичайних учнівських зошитів, наповнюючи їх роздумами, інтерв’ю з сусідами, однокласниками, хоч тоді ще й не знала, що це і є журналістика…). Усі ми радо приходимо на її незвичайні, блискучі читацькі перфоманси в Прилуцьку районну бібліотеку. Але ж нещодавно Надія здивувала близьких і колег у черговий  раз – виявилося, що вона… пише вірші! Та здивування, мабуть, зайве – цього й потрібно було чекати від дівчини, яка виросла в чудовому куточку Прилуччини – у Дубовому Гаю, виховувалася в учительській родині (її мама викладає у школі зарубіжну літературу), має чудових і мудрих бабусю й дідуся… Власне, я й сама – з «літературної» дитячої кімнати – замість кришталю в шафах, стояли книги, в домівці розмовляли не про ціни, а про сенс життя. Я знаю, як це буває…   

Надія зростала на творах Ліни Костенко, Василя Симоненка, Анни Ахматової, Марії Матіос, – чи ж можна було чекати чогось іншого?.. Її нинішній поетичний дебют – справа, генетично обумовлена.   

Навчання в Сумському державному університеті на факультеті журналістики дало нові  знання й подих, нові відчуття й погляди для пошуку, як зізнається сама Надія, самої себе і «ключика до Слова».

Вірші, що увійшли до першої (сподіваємось – не останньої) її збірочки, – щирі й беззахисні, тендітні й розчахнуті, безпосередні й свіжі, як цвіт жасмину. У той же час – філософські й глибокі. У них немає зухвалої іронії, скепсису й пофігізму, які інколи притаманні молодим авторам. Вони не несуть ознак цього проклятущого досвіду, який набуваєш разом із сивіючими скронями. Але  в них є дорослість і вдумливість. Це дуже важливо й цінно, як на мою думку, бо це – запорука подальшого розвитку.

У віршах є роздуми про недосконалість світу, про долю сучасного молодого покоління в ньому, непросте сьогодення, в якому майже щодня на Сході помирають люди. Про Істину – манекен, бо істина знівельована, вона дивиться на нас із політичних вітрин бездумними сліпими очима. Про нашу незахищеність, бо живемо, «розбиваючи душі у кров». Про Вічність і Бога.

У той же час, ми бачимо щиру віру авторки в те, що життя здатне на щедрі та прекрасні подарунки й сюрпризи, а Всесвіт – неосяжний. І сама вона – його дитя… Ось прочитайте ці рядки,  вдумайтеся, відчуйте їх зворушливі, щемливі ноти: «Збайдужілі  серця  заховали в плащі», «Планети, наче грона винограду, звисають над Земним чолом…», «Весна приходить і стирає втому, що залишив Адама й Єви син», «І все менше стежок до Бога»,  «Незмінний світ, де вічний тільки Час»…

У ліричної героїні Надіїних віршів болить душа від холодних вітрів епохи, а в країни є серце, яке хворіє на аритмію. Не сприймає авторка патетичних гасел і безглуздих біг-бордів, не сприймає брехні й зла, а   «насіння правди ще не сходить – воно ж посіяне в бетон». Але ж – «біля серця – тризуб, – як броня від удару», і є впевненість: «щоб там не говорили, за ніччю світанок буде». І «журавлиний ключ ще відкриває браму Небес висотних»...

Що ж, обдарована дівчинка стала дорослою, відійшла від літературного школярства, – вона ясно бачить недосконалість світу й страждає через це, почувається відповідальною за все, що коїться у ньому. Вона хоче змінити цей світ, захистити кожну людину – піщинку великої безмежної Галактики… Вона пише свій новий аркуш буття, створює свою країну, в якій не брешуть і не гинуть від куль і «Градів», у якій смерті героїв за волю недаремні. Вона рятує світ, як уміє, своїми віршованими рядочками...

У цій книжці представлені вірші не тільки про наш неоднозначний, немилосердний час і про людину, котра бореться з ним, а й про любов. Вірші Надії про кохання – цнотливі і світлі. Бо така її душа! Поетичні рядки – легкі і чисті. У них є все – перше щире почуття, перший біль розлуки. Нас охоплює вихор різнобарвних почуттів юної поетеси – вона закохана й усміхнена, розчарована від нерозуміння, непередбачувана й милосердна в любові. У її першого кохання вже є минуле – воно «причаїлося в шухляді… на кінчику пера». І «осипаються тихі дні у твою подорожню скриню», а «серце проситься у відпустку»… Тому й  опікає тишу старого саду та її серце вечір п’янким і терпким запахом матіоли...

Взагалі,  майже всі вірші Надії Маринохи мають запах – вони пахнуть туманом, молоком, вином осіннього листя.  Вони наповнені пахощами рідної землі, найдорожчої у світі, пахощами бузку і м’яти, пахощами пелюсток вишень й освячених у храмах квітів Маковія. А ще – чудернацькими запахами кави, соку лайму, мармеладу, шоколадних коктейлів… Це – нормально, це добре – молоді відчувають себе українцями і водночас  почуваються громадянами Світу…

Вірші Надії Маринохи – не поетичні кросворди, не модернові головоломки, – форма і зміст у них знаходяться в гармонії, форма не переважає над змістом, над внутрішнім сенсом: прочитане завжди відкриває двері у нові істини, зачіпає, приводить до роздумів, до неочікуваних асоціацій.

Поетичному стилю молодої авторки притаманні всі родзиночки класичного хрестоматійного віршування: є повтори, асонанси, інверсія та алітерація, цікаві метафори й образи. У її поетичному світі «м’ячем рожевим потонуло сонце», «римує вересень-мольфар», «старі дерева, мов дідугани, сховали сонце», «палюче сонце стало мармеладом»… У неї квіти мають вії, немов красуні-жінки, а думки ховаються у стодолі, як у головній  скарбниці наших пращурів. У неї «тих коралів повні жмені», вона вміє відділяти «словесні скарби від лахміття».

Авторка  збірки пізнає життя за допомогою  своїх небанальних рим і вишуканого ритму, радіє життю, вітає його, бо воно, не зважаючи на біль і проблеми, – прекрасне. Вона заперечує  можливість старості, вірить у бузкові світанки своєї долі та долі країни, вірить у небайдужість і таємничість Всесвіту.

За гарними віршами стоїть креативне світосприйняття авторки книги, її не хуторянське, не провінційне мислення – Надія сучасна в думках і поглядах, модернова у сприйнятті життя, готова до спілкування на всіх широтах і паралелях. Вона бачить та оспівує світ в усій його різноманітності і відчуває себе українкою: її поезія напоєна дубовогаївськими дощами, медами, яблуневими ароматами бабусиного  саду, кленовим падолистом. А ще – відчуттям причетності до нової історії України, яка буде творитися саме такими молодими людьми, як вона.

Літературна дійсність – завжди кардинально інша, ніж справжня реальність, в якій ми вимушені жити. Але ж вірші Надії дозволяють нам відчувати себе такими людьми, які вміють мислити, аналізувати, робити свідомий вибір у непростому житті-бутті. А ще – плакати незачерствілими серцями.

Поезія Надії – акварельно-сонячна, прозора і чесна. Чиста, як весняний дощ; роздумлива, як стара груша, під якою так гарно, сидячи на траві, читати Ліну Костенко… Надія  дарує нам надію.

У неї своя  теорема  щастя, яка проста й геніальна – «просто жити, бачить сонце і йому радіти», йти до людей з відкритою душею, обіймати увесь світ. Цю теорему вона доводить своєю поезією та кожним прожитим днем.

Що ж, пані Надіє, ласкаво просимо до товариства поетів! Нехай Вам щастить!

Лілія БОНДАРЕВИЧ-ЧЕРНЕНКО,

м. Прилуки