Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Безмежно,
Беззастережно,
Не контролюючи помислів,
Кохаю
І прагну
До краю
Лишатися в цій невагомості.

Згоріти,
Землю зігріти,
Феніксом вирости з попелу.
Натомість –
Яка невагомість?
Сама себе
Тихо закопую.

По пояс.
Я непокоюсь
Від перспективи спокою.
По груди…
Вертається грудень
Неспішними сизими кроками.

А далі –
Спроби невдалі.
І снігу – багато-багато…
Я – в комі.
Де всі невагомі.
Де більше.
Не треба.
Кохати.

* * *

Дуже прошу – не ревнуй. Не вигадуй. Не треба.
Не дорікай, що комусь я себе роздавала…
В мене є алібі: я обіймалася з небом,
Вийнявши з серця шматок застарілого жала.

І не випитуй, кому це я щойно дзвонила.
Це була осінь. Вона б і лишитись не проти,
Тільки ж зима розгортає посріблені крила
І забирає на себе всі мрії й турботи.

Не вимагай, щоб була безроздільно твоєю –
Місяць так само хотів би мене цілувати,
І, як озвучу якусь нереальну ідею,
Місяць не буде сміятися. Стеблами м’яти

Вистелить білу доріжку до нашого дому.
Я прилаштуюсь на ліжку – калачиком, збоку.
Не дорікай, що не буду твоєю й потому:
Ти ж уже взяв з мене все, що побачило око.

* * *

Я завтра прийду — чепурити твою ялинку.
От тільки не треба про Фрейда. Ти вже дістав.
Ти б краще дістав там, на шафі — якщо не ліньки —
Коробку, де кульки вже рік як лежать без справ.
Якщо ж тобі ліньки — сама притягну прикраси.
Я ще не стара, отже, маю доволі сил.
І «Київенерго» дбайливо нам світло згасить,
І в стелю свічки спроектують півсотню кіл.
І раптом ти скажеш: «Давай буду просто другом.
Бо я в тридцять літ не здивую тебе нічим.»
Я тихо кивну. І до ранку, без слова й руху,
Дивитимемся, що дужче — вогонь чи дим.
І, щойно розвіється ніч, я нап'юся чаю,
Скажу тобі «чао» — і зникну з очей за мить.
Щасливого року. Ні, я бути в себе маю:
Ялинка моя не прикрашена ще стоїть…

* * *

Місяць без тебе
Сплив…
Сплакано,
Сплачено.
Сплав сподівань і спомину.
Кисло-солодку оскомину
Так і не збила.
Любила…
Тридцять застиглих
Днів.
Вірила.
Бачила.
Чула. Розчулена. Марила.
Десь же ти ходиш під хмарами?
Тінь супермена.
Без мене…

Місяць – без тебе.
Сплю.
Сплющена.
Сплесками –
Сплін на межі сп’яніння.
В осінь пускаю коріння.
Ти – десь далеко,
Де легко.
Кажеш – я вмерла?
Сплюнь!
Витешу
Хрест собі,
Та не поставлю. Переграно.
Жар догоряє під ребрами,
Біль за тобою.
Я встою.

Вічність без тебе.
Що ж…
Ждатиму,
Жатиму
Ниву за нивою. Скиртами
Вірші складатиму. Мир тобі,
Більше не треба
Для тебе.
Сотні закритих
Лож.
Ти ж, слава Богу, живеш.
Ложе твоє відкрите,
Отже, я буду жити
Теж,
Скільки мені призначиш…
Ти… плачеш?

* * *

Я заглушу твій голос. Годі з мене.
Душа не має рватись, як папір.
Щось є в мені від тебе – незнищенне,
Те, що трива – всьому наперекір.

Я розімкну контакти. Все. Несила.
Мені ще вчитись. Дихати. Рости.
Якби раніш – тримала б, не пустила…
А втім – навіщо? Я ж така, як ти.

Я заглушу твій голос – і одразу
Візьметься льодом… так, моя гортань.
І знову – всім єством – у нижню фазу.
Не клич назад. Не варто. Перестань.

Я вже без тебе. Так, як і хотіла.
Душа не рветься. П’є настої трав…
Та чом же вранці сходять барви з тіла?
Мене ж ніхто вночі не фарбував…

* * *

Здається, я відчуваю більше, ніж треба,
Здається, я розумію більше, ніж хочеш.
Тікає від мене сон. Думки пригоріли до тебе,
І, скільки не шкрябай – не відстають. І я серед ночі

Волаю в пустелі: коли ж, ну, коли ж той ранок,
Коли ти збагнеш, чим для мене ти є насправді?!
Здається, я відчуваю на власному тілі рану.
Здається, я знаю, як… Але там мені вже не раді.

І все, що я можу – молити за тебе Бога,
Щоб гоїло душу Його невмируще слово.
Напевно, Він знає, як… Та чи встигне швидка допомога?
Здається, я бачила хрест… Невже спізнилася знову?..

* * *

Якби не знав, що я тебе люблю…
Та вже зірвалось. Треба далі жити –
За листопадом догравати блюз,
Смакуючи з розбитого корита
Те почуття, що так і не збулось…
(Але причин дошукуватись годі!)
Опалим листям крутяться чогось
Уривки листопадових мелодій,
В яких тепер живе твоя печаль,
Така близька мені, що тілом іній…
І я крізь сон благаю: не відчаль,
Ти не один. Сестричку маєш нині.
Заочну. Чи – захмарну. Все одно.
Нас породила осінь. Будьмо поряд.
Той самий сніг нам стукає в вікно.
Люблю… І хай що хочуть, те й говорять…

* * *

Був поцілунок – перший і останній.
В один кінець і потяг, і листи.
Хай буде так. Я вже не в тому стані,
Аби питати в ясена, де ти.

Живи як знаєш. Я ж в усьому крайня,
Мов у лічилці «ене, бене, рес»…
А де я є – у осені спитай-но,
І осінь скаже: досі жде чудес…

* * *

Кохання є. Але чия провина,
Що ти не знаєш, де його знайти?
Ти ж з усіма – дітвак, а не мужчина,
Наївний хлопчик років тридцяти.

Все ждеш – пригорне хтось тебе і втішить,
Ще й чаю, може, в ліжко піднесе…
Жінки-то є… Та з казкою – тепліше,
Бо в ній завжди є та, що стерпить все.

Я розумію. Так було й зі мною.
Я теж любила чарівні казки,
Допоки не знайшла супергероя,
Який забрав у безвість, навіки.

Кохання є. Але не серед міста,
Куди від себе здумали втекти
Зневірена дружина декабриста
І – дитинчатко… років тридцяти.

Без рими

1. (Авто vs громадський транспорт)

Оце на проїзд нашкрябаєш –
І думаєш: Боже, десь же там
У джипі твоя однокласниця,
Якій ти давала списувать!
І тут би якусь антитезу,
Але ти сьогодні невиспана.
Куди за кермо тобі, мила,
Коли ти губиш ті гривні?!
А, ні, ось тут антитеза:
Вона, на відміну від тебе,
Бачить лише дорогу,
По сторонах – їй ніколи.
А для тебе дорога – суцільне
По сторонах роззирання.
А ще – ти не звикла чекати
По кілька годин у пробці,
Міркуючи: «Як же так воно,
Я ж ніби керую, Господи!
Чому ж я тоді не владна
Додому дістатися вчасно?!»
Ти можеш на волю вирватись,
Маршрутку позаду лишивши –
І йти, милуючись зорями,
Аж до своєї оселі.
Вона ж, марафет наводячи,
Зненацька пропустить чергу –
І теплий салон наповнить
Її нецензурна лексика…
А ще – за кремом непросто
(Особливо посеред траси!),
Коли тебе муза вкусить,
Послати всіх – і писати
Про те, як, жетона вкинувши,
Ти думаєш: Боже, десь же там
У пробці твоя однокласниця,
Якій ти давала списувать…

2. (Фейсбук)

Хлопчина, якого любила,
Сьогодні став чоловіком.
А я… я ж ні сном, ні духом.
Спасибі – Фейсбук усе знає.
І що тепер маєш робити?
Піти та набити пику
За те, що руку і серце
Віддав не мені, а іншій?
Ні, люба, так не годиться.
Ми ж хочемо до Європи?
Зроби це по-європейськи –
І хай Фейсбук тобі в поміч.
Наприклад – постав аватарку
Під колір Його сорочки,
Або завантаж на стіну
Печальний відеоролик,
Або напиши капс-локом,
Що й ти нині ВИЙШЛА ЗАМІЖ.
Ти можеш робити що схочеш –
Йому це до фені боти.
Якщо ж він те прочитає,
А може, ще й лайк поставить –
Пошли його на три букви
І поспівчувай бідній жінці.
Тому що нормальний хлопець
На другий день після весілля
Найменше в житті бажає
Тинятись по соцмережах.

3. (Близнюки)

Ми вродилися близнюками –
Ідентичними і полярними.
Фатальна примха природи,
Випадковість, що Богом дана.
Дві половинки яблука,
По тарілках розкидані,
Розкидані – не куштовані,
Бо щось не формат серединка.
Ти намагаєшся встояти на землі,
Але тебе несе в небо.
Я зриваюся в небо,
Бо інакше не встою на землі.
Ти прагнеш, аби всі довкола
Почули твій крик серед ночі,
І тоді я божеволію мовчки,
Бо ти кричиш моїм голосом.
Ти пишеш, коли тобі райдужно,
Коли відверто хріново,
Я – коли задихаюся,
Коли боюся, що можу не встигнути.
Ти любиш того, кого обираєш,
Кого обираєш, того сотворяєш.
Я – сотворяю, потім обираю,
А люблю – як вистачить сили.
Обожнюю ці розбіжності,
Ненавиджу нашу схожість.
А ти – схожість оспівуєш,
Розбіжності ж – люто ненавидиш.
Ми вродилися близнюками.
Це – прокляття.
Чи ні?
Це – щастя.

4. (Почуття)

Всі почуття залишені у віршах.
А вірші – у старому ноутбуці.
А ноутбук поцупили в плацкарті,
Коли я поверталася із Ялти.
Спливло сто років, Ялта вже «не наша»,
І ялтинці щасливі там, напевно,
І вірші публікуються «в контакті»
(Хіба що під чужими іменами).
Всі почуття залишені… А може,
Сформатували диск оті злодюги,
Що до добра чужого небайдужі?
Ні. Я не вірю. Так не може бути.
Вони ж не в курсі, що сформатувати –
Оте, що з серця рвалося на волю
Ще за моїх непереможних предків –
Не вийде легким натисканням кнопки.
Всі почуття залишені у віршах.
Ні. Я брешу. Вони всі – тут, зі мною,
В мені. І поза мною. І без мене.
У Києві. У Харкові. І – в Ялті.