Жінка-УКРАЇНКА

Валерій ШВЕЦЬ,
професор

За своє професійне життя я написав сотні наукових і публіцистичних статей, більше десяти монографій і навчальних посібників. Проте не написав жодного матеріалу в оборону української мови. Вважав, що статті на цю тему не виходять за коло національно орієнтованих людей, які і так беззастережно прихильні до української мови. 25 років сором’язливої агітації за українську мову в незалежній українській державі показали її майже повну недієвість. Час агітації минув. Настав час діяти.

Розглянемо динаміку вживаності української мови в Україні за останні сто років. 1913 року в межах нинішніх кордонів України мешкало 38,59 млн осіб. Із них 85 % мешкало в селах і 15 % — у містах. Московити становили близько 9 % населення. У селах російська мова не вживалася — лише у містах. Частину населення тодішньої України, що вживала російську мову, можна грубо оцінити десь у 9 %—15 %. Швидше ближче до 9 %, оскільки в містах українська мова також була широко поширена. Отже, тоді українська мова тотально переважала за вживаністю всі інші мови на теренах України.

За переписом 2001 року частка росіян в Україні вже становить близько 17 %. Із них 63 % народилися за межами України. З 1897 року до 2001 чисельність росіян у межах сучасної України збільшилася на 374 %. Частка міського населення 2001 року склала 67 %. При цьому, хоча міста переважно поповнювалися за рахунок українських селян, українська мова так і не стала в багатьох випадках мовою міст. Винятки становлять міста Західної України. За моїми оцінками кількість українськомовного населення нашої держави не перевищує 40 %. Відчуваєте різницю і загрозливість цієї тенденції? Нас не повинен при цьому заспокоювати той факт, що рідною мовою українську вважає більшість населення України. Вважає, але широко не користується. Це край прірви, до якої ще один крок.

Ця тенденція була очевидною ще в радянські часи, і ми мріяли про незалежну українську державу як головного оборонця нашої національної ідентичності, а відповідно й української мови. Головною мінімальною функцією держави завжди є оборона.

Під час російської агресії виявилося, що армії як такої у нас немає. Замість неї є бюрократична структура, заповнена вищим офіцерським складом із незрозумілими повноваженнями, зайнята утилізацією військового майна, що залишилось у спадок від Радянського Союзу. Першими Україну боронили недержавні добровольчі формування.

Виявилося, що митниці як такої у нас також немає. Замість неї, фактично, приватизовані структури, які за відповідний відкат без сплати економічно обґрунтованого мита запускають на територію України дешеву іноземну продукцію, яка в принципі робить неможливим власне виробництво аналогічних товарів. Саме добровольчі формування, замість митниці, змушені були перекривати кордон із Кримом, для економічної блокади Кримського півострова, відповідно до елементарної логіки російсько-української війни.

Виявилося, що наша державна бюрократія не вміє і не бажає керувати конкретним виробничим процесом. Більшість українських промислових підприємств державної форми власності були цілеспрямовано збанкрутовані, а далі за мінімальними цінами їх передали в приватні руки тих, хто їх і довів до банкрутства. Основний подальший варіант — це примітивна утилізація майна, наприклад, як металобрухту. Найяскравішим свідченням цього процесу є зникнення найбільшого пароплавства в Радянському Союзі — Чорноморського морського пароплавства. Особливістю пароплавів було їхнє вміння плавати і дуже далеко. Ця обставина і вирішила їхню долю. Якби в Одесі вміли плавати будинки, що належали державі, вони також дуже швидко причалили б до чужого берега.

Усе, що реально відбувається в світі, спочатку відбувається віртуально в головах людей. Уяву людей легше контролювати, ніж їхнє майно. Але отримавши контроль над уявою людей, можна легко перебрати на себе і їхнє майно. Все, що є “русскій мір”, є сферою імперіалістичних інтересів Московії. Так оголосила Держдума, так проголосив і президент Московії. А де територія “русского міра”? Там, де контроль над людською уявою з Москви переважає контроль над людською уявою зі столиці нібито незалежної держави. Кордони “русского міра” — це кордони інформаційного простору, що контролює Московія. Велетенський територіальний простір Московії, але значно більшим є її інформаційний простір. Інформаційна експансія завжди передує маршу танкових колон для фізичного захоплення бажаної території. Яким був інформаційний простір української держави напередодні Революції гідності? Невеликим: кілька областей Західної та Центральної України. Якби не Революція гідності, ми могли б знову на століття, а можливо, й назавжди, загубитися на задвірках Московії. Мовний кордон — це найважливіший кордон держави в інформаційній війні. Чи боронила наша держава цей кордон у попередні роки? Однозначно — ні. Чи підтримувала вона українське книгодрукування, кіновиробництво, розвиток гуманітарних наук — основи національної культури, точних наук — цивілізаційного підмурку держави у світі, національного виробника — основи економічного процвітання держави і добробуту її населення? А чим взагалі займалася держава в Україні?

Державний апарат за роки незалежності став більшим. Але в радянській системі держава контролювала все: рільництво, промисловість, торгівлю, військову безпеку, ідеологію, культуру, медицину, освіту. Тоталітарна держава контролювала тотально все. Що контролює сучасна українська держава? Нічого з того, що перераховано вище. Єдине дійство, у якому вона досягла досконалості, — це контроль прибутків представників малого і середнього бізнесу з метою їхнього привласнення, це дерибан бюджету, це колосальна корупція, яка є способом вилучення колосальних коштів із кишені пересічних громадян. А великий бізнес чиновницькій дрібноті не під силу. Він сам уміє її контролювати через старий, як світ, механізм. Підсумок: державний апарат за роки незалежності став більшим, відмовившись від більшості властивих раніше для нього функцій. Скажемо собі: “Ну і слава Богу”. Але чому те, що робить значно менше, стало значно більшим? Сучасна держава перестала бути місцем служіння, а перетворилася на поле підприємницької діяльності людей, що часто не здатні створити власний законний бізнес, робити хоча б щось, що створює додану вартість матеріальну чи духовну. Це часто сукупність людей, що здатні лише споживати додану вартість, створену іншими людьми, заважаючи їм ефективно працювати, принагідно принижуючи їх. Чи потрібна у такому випадку нам держава загалом? Держава, про яку мріяли покоління українських революціонерів. Така держава, що лише послаблює націю, висмоктуючи її найкращі фізичні і духовні сили, — ні. Така, що захищає націю від зовнішнього ворога, створює сприятливі умови для всебічного розвитку підприємницької і творчої активності її громадянам — так. Нам потрібна ефективна держава, а не ракова пухлина. Нам потрібен концентратор наших творчих зусиль, а не чорна діра, куди вони безслідно зникають.

Захистити державну мову — це не тільки проголосити її державною. Це насамперед захистити її в нетрях безмежного державного механізму. Українська мова тут віддана на відкуп поодиноким ентузіастам, що всупереч власним матеріальним і кар’єрним інтересам запроваджують її, наприклад, у навчальному процесі. Пам’ятаю, як 1994 року, коли я прочитав першу в нашій академії лекцію українською мовою, мене відразу викликали в деканат: хтось зі студентів устиг поскаржитися. Декан мені повідомив, що я порушую ухвалений у навчальному закладі мовний режим. На що я спитав, чи не боїться він порушувати українські закони? Але чи багато знайшлося в академії у мене послідовників за всі наступні роки? Пальців двох рук цілком вистачить, щоб їх сьогодні порахувати в нашому інституті — колишній академії. Таких стало навіть значно менше, ніж у дев’яності роки, оскільки у рази скоростилися колективи тих двох кафедр: вищої математики, яку я очолював, і соціальних наук, очолювану моїм однодумцем, що перейшли на викладання українською мовою. Не стало і мого товариша. Як на мене, йому не вибачили колишнє членство в комуністичній партії і зраду її ідеалів, зокрема у мовному питанні. Мене через активну діяльність у Народному русі України чіпати побоялись.

Я вимагаю, щоб при вступі на державну службу кандидат складав іспит на всебічне володіння державною мовою, а можливо, і мовами певних національних меншин. У контракті, що заключається регулярно з кожним викладачем вишу протягом усієї його професійної кар’єри, серед декількох сторінок тексту має бути бодай одне реченнявимога того, що кандидат на певну посаду має володіти державною мовою і використовувати її як робочу мову у своїй професійній діяльності. Порушення державними службовцями мовного режиму має бути підставою для їх подальшого непереобрання на відповідну посаду. Зараз на ринку праці надлишок охочих працювати і в державних структурах, і у вищій школі. Вибрати є з кого. Не хотілось би цього казати, але мовна невідповідність службовців, як правило, корелює з їхньою інтелектуальною невідповідністю. Чітка мовна політика щодо державної служби — це потужний удар по п’ятій колоні, що затромбувала судини українського державного апарату на всіх рівнях. Це найпростіший спосіб позбавитися на державній службі від людей, що годинами готові сидіти біля вікна в радісному очікуванні появи на вулицях міста російських танків.

Чому цього не зробили раніше? А чи була у нас до Революції гідності повноцінна українська держава? Ворог не лише на наших кордонах, він уже на нашій святій землі. Час діяти. Ми створили армію, створимо і ефективний державний апарат. Інтелектуальний рівень провідників нашої держави і злагодженість їхніх дій як ніколи високі. “Якщо полководець розмовляє з солдатами ласкаво і шанобливо — він втратив своє військо” (Сунь-цзи: “Мистецтво війни”).

Джерело: http://slovoprosvity.org/…

Опубліковано на умовах ліцензії cc-by-sa 3.0 unported