Жінка-УКРАЇНКА

Вперше духовий оркестр я побачив на похоронах. На перших похоронах у моєму житті. Не стало вчителя, отож у тих проводах на могилки повільною ходою простувала вся школа, навіть ми, першачки.

Того вчителя я майже не знав. Тільки пам’ятаю його непривабливе лице, курдупельну  постать. Пізніше дядьки згадували, що завчасно пішов на той світ від фронтових ран — ті рани постійно допікали його і він рятувався оковитою. Не раз розпивав казьонку за лавкою у верболозах із тими ж дядьками, і вони пишалися, що отак просто за чаркою бесідують не тільки з учителем, а й з лейтенантом запасу, розвідником.

Часто розповідав під мухою й про таку халепу. Якось поїхав до районного відділу освіти й директор школи попрохав його одержати там місячну зарплату для вчителів. Вирішивши свої справи, одержавши гроші, попрямував на автобусну станцію. По дорозі, як завше, забрів у забігайлівку, спорожнив там сто грамів, а потім, взявши квиток на автобус, поспішив ще й висмулити холодненького пива. Свіженького! Вистояв чергу, взяв кухоль з пінистим питвом, а авоську з буханцем та зашмуляною папкою з грошима повісив на паркані. Одне слово, випив пивка й від легкого хмелю геть розслабились думки. Згадав про авоську вже в автобусі, який ось-ось мав відходити. Миттю зірвався з місця, мерщій до пивної бочки… На паркані мирно гойдалась на весняному вітрі його авоська з грошима. Ніхто з чоловіків не звертав на неї увагу. З радості взяв ще один кухоль і потім поволеньки поплівся за місто, на попутку, бо останній автобус давно пішов…

Та я про оркестр… До цього я знав тільки гармошку старого парубійка Михаля, з якою він розважав дівчат-підлітків на колодках, та ще троїстих музик, під які на весіллях танцювало ледь не все село. А тут…  Надто приголомшила мене величезна мідна труба (згодом я дізнався, що вона зветься туба), що видавала густий, басовий звук. Піонерський горн, з яким крокували наші піонери на шкільній лінійці, видавався мені собачкою проти слона, якого я бачив нещодавно на екскурсії до міського зоопарку. Огрядний чоловік, що тримав ту трубу, так надимав почервоніли щоки, що, як мені здавалося, вони ось-ось лопнуть. Справді, дми в трубу скільки є духу, розмірковував я, недаремно ж оркестр духовий! Навіть засміявся — мені ще не вистачало уяви, що на похоронах ніхто не сміється.

Пізніше ті незвичайні музики назавжди заповіли мені пекучу гадку про тлінне і вічне людського життя, про примарність видимого щастя і невидимого — віри у щось божественне. І мені іноді сниться, що бредуть ті смішні оркестранти опівнічною нашою вулицею, грають якусь сумну-пресумну мелодію і поволі щезають у пітьмі. Лишень їхні труби бовваніють маленькими мідно-червоними квітами, що їх колись посадила біля хати мама, яка вже давно саджає ті квіти у Господнім саду.

Володимир Сапон