Жінка-УКРАЇНКА

Щоразу, коли відвідую Ніжин, місто моєї студентської юності, мучить мене непояснима думка, чому Микола Гоголь «підгодовував» вогонь камінів своїми творами, чому не ховав їх у шухляди свого стола, чи у конторку, за якою, стоячи, мережив свої рядки, чому, з точки зору сучасників, не зберігав їх файлах комп’ютера?

Ще з Ніжина, з гімназії вищих наук… Для рукописного альманаху «Метеор литературы» Гоголь підготував першу прозову річ «Братья Твердиславичи». Однак аж занадто високий пафос і абстрагованість сюжету не сприйняли його друзі, і «Николяша» спокійно розірвав свій рукопис на маленькі клаптики і жбурнув у грубку, де палахкотів вогонь. «Набивай руку в віршах, — дружно порадив йому тоді Костянтин Базілі, — а прозою не пиши. Белетрист з тебе не витанцювується, це видно вже тепер».

Проте Гоголь продовжував писати прозу, хоч уже не в стилі романтизму. Винятковим успіхом користувалася його сатирична повість «Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан», яка, за спогадами його співучнів, мала розділи «Освящение церкви на греческом кладбище», «Выбори в греческий магистрат», «Всеедная ярмарка», «Обед у предводителя П***», «Роспуск и съезд студентов». Як бачимо, чимало сторінок повісті присвячено життю ніжинської грецької колонії, що налічувала понад півтори тисячі мешканців. Гоголь дуже цікавився побутом, звичаями і порядками колоністів, дружив із Костянтином Базілі, сином грецького патріота, засудженого турками до смерті, з багатьма іншими греками.

Вірогідно, що саме Базилі дав почитати грекам повість, в якій характери багатьох із них були легко пізнавані — так майстерно описав Гоголь у своїй сатирі. Дехто посміявся, а ось декілька купців обидилися. Було таке, чи ні, але вони прийшли до директора гімназії Івана Орлая з подарунками й просили назвати їм цього початківця-сатирика. Дарів, тобто хабара, директор, звичайно, не взяв, але потім викликав Гоголя і суворо наказав знищити компрометуючий опус. Майбутній класик не міг не ослухатися його і, вочевидь, віддав вогню повість. Ще й другий примірник, що вже поїхала до Петербурга, повернув собі й теж знищив. 

Тоді ж, у Ніжині, у пору «восемнадцатилетней юности», написалася і поема «Ганц Кюхальгартен», яку Гоголь видав книжкою за власний рахунок уже в Північній Пальмірі. Але не дочекавшись схвальних відгуків критиків, найняв візника, забрав у книготорговця всі примірники і перетворив їх на попіл.

І, нарешті, справжня трагедія для всієї світової літератури: незадовго до своєї смерті Гоголь

покликав свого слугу й наказав принести портфель, в якому зберігалися зшитки з другим томиком «Мертвих душ». Слуга благав не губити рукопис, але Гоголь всунув зшитки до каміна й підпалив їх свічкою, сказавши слузі: «Не твоє діло! Молися!»…

Про той спалений томик «Мертвих душ», який би легко сховався в кишені чичиковської шинелі, написано стільки багацько гіпотез та розмислів, що вони ледь вміщаються в кареті, на якій геніально-божевільний Гоголь все ще поспішає до вічності. Ось вже майже два століття! І не важливо чи до раю, а чи дантового пекла, де палахкотить той жахкий вогонь, до якого він приглядався ще з юності, ще з Ніжинської гімназії. І крізь панічний страх він спопеляв свої твори, знаючи напевно, що тим самим відкупляється від темряви. І жаль, що ми, сучасні письмаки, зі своїми нікчемними писаннями не бачимо тих мук Гоголя. Аж ніяк не божевільного Гоголя…

Володимир САПОН