Жінка-УКРАЇНКА

У наш час, коли весь світ захоплюється і схиляє голови перед незламністю сучасної героїні Надії Савченко, доречно згадати і величний зразок такої незламності з минулого. Адже саме такі зразки породжують, плекають і продовжують традиції українського патріотизму й сили духу в сьогоденні.

У квітні маємо згадати Лесю Паєвську, яку в нас мало знають, але яку знали в Москві і трагічну долю якої вирішили там же, де вирішують долю сучасної героїні.

8 квітня 1953 року з Москви наказали розстріляти українку і це було негайно виконане в Києві…  

Леся Паєвська – величний зразок посвяти Україні
(17.І.1908 – 8.IV.1953)

Леся Паєвська… На жаль, і зараз це ім'я не відоме широкому загалу українців, нема цього імені ні у Вікіпедії [30 березня 2016, така стаття була створена, саме завдяки даній публікації, прим. Ю. Перогганич], ні серед сотні так званих видатних українців, а жінка ця варта найвищого пошанування, перед її пам'яттю кожному свідомому українцеві варто вдячно схилити голову. Адже вона, буквально, жила і загинула задля України. І, як побачимо, у далекій, ворожій всьому українському, Москві це ім'я не лише знали, а й боялися його...

То хто ж вона?

Повне ім'я її Олександра. Народилася 17 січня 1908 року в селі Нижній Березів Косівського району на Гуцульщині y священичій родині. Була дочкою о.Миколи Томича і Марії з дому Смалько, яка теж походила із священичої родини.

Леся рано втратила батька, який молодим помер від туберкульозу. Разом з мамою і братом вона жила і виховувалася у свого діда о.Миколи Смалька, який теж душпастирював на Гуцульщині. Зростала Леся у священичому оточенні, тому що всі п'ять дочок отця Миколи вийшли заміж, як переважно велося в ті часи, за священиків, котрі душпастирювали в гірських селах. Це були багатодітні, дружні, високосвідомі українські родини. Всі двоюрідні сестри і брати Лесі були освіченими, мали середню спеціальну або вищу освіту. І всі були українськими патріотами. А бути українськими патріотами при польській владі було важко й небезпечно, а при большевицькій владі ще й бути дітьми греко-католицьких священиків розцінювалося як злочин, а ще при виразній патріотичній позиції… Тож і долі цієї родини складалися відповідно…

В 1995 році син Лесі – Юрій Паєвський – у своїй статті в газеті "Освітянський вісник" перечисляв, як трагічно складалися долі членів цього роду. Вражає те, що переважна більшість їх пройшли важкі переслідування польської і большевицької влади, гинули від рук окупантів... Кого розстріляли, хто помер на засланні, а дехто покінчив життя в оточеній енкаведистами криївці…

Сама ж Леся, живучи в родині діда в селі Брустури, вступила до Коломийської жіночої семінарії Українського Педагогічного товариства, яку закінчила в 1926 році. В семінарії була активною учасницею Пласту, входила в Управу пластового куреня ім. Марти Борецької. Після закінчення семінарії вона, як виходець із патріотичної священичої родини, довго не могла дістати учительської посади в польській державі. Зрештою, дістала її, але аж на Волині. Там організувався великий гурт українських дівчат-вчительок із Галичини, які, думається, внесли свій вклад у підняття націнальної свідомості волинян.

Там, у Володимирі-Волинськім, Леся вийшла заміж за Дениса Паєвського, емігранта з-за Збруча. Він воював в армії УНР (Української Народної Республіки), батьків його розстріляли більшовики, він з братом емігрували на терени, підлеглі Польщі, а сестра, яка залишилася на підсовєтській Україні, померла в 1933 році від голоду.

У 1939 році на Волинь прийшли совєтські т.зв. "визволителі". Хату Паєвських конфіскують, дозволивши їм жити лише в кухні, в хаті поселяється начальник НКВД. Денис Паєвський, рятуючись, перепливає Буг – і потрапляє в німецький концтабір. Леся ще деякий час працює вчителькою, але весною 1940 року довідується, що вона є в списках на вивіз… Тож вагітна на той час Леся бере за руку свого маленького сина Юрка і втікає на Гуцульщину, в Брустури, де її мати працювала директором школи.

Невідомо, коли саме Леся вступила до лав ОУН, але було це ще до Другої світової війни, і все своє життя вона посвятила національно-визвольній боротьбі. Мала псевдо "Орися". Будучи освіченою і талановитою жінкою, володіючи кількома іноземними мовами, "Орися" досконало виконувала різноманітні й складні доручення: визволяла підпільників із лабет гестапівців та мадярів, виконувала кур’єрські завдання різних рівнів УПА. Чудово вміла перевтілюватися – то була вишуканою аристократкою, то звичайною сільською дівчиною. Мала блискавичну реакцію і спритність, вміла виплутуватися із найскладніших ситуацій.

Щасливо вирвавшись з Волині, вона як вчителька і дочка директорки школи легко влаштувалася на посаду вчительки.

У 1944 році повернувся з німецького концтабору її чоловік Денис Паєвський. Усвідомлював, що совєтська влада не пощадить його, оскільки воював проти більшовиків, пропонував усією родиною емігрувати. Та Леся, маючи обов'язки перед ОУН, відмовилася, а він без родини не схотів їхати, залишився. З приходом совєтської влади його заарештували і відправили в мордовські табори…

Тут напливають думки про почуття обов'язку Лесі Паєвської перед ОУН, перед Україною. Усвідомлюючи всі небезпеки, залишилася, щоб бути корисною організації, щоб боротися за долю України.

Як не подібне це до сучасних реалій, коли багато освіченої молоді емігрують в інші країни, щоб зреалізувати себе. А до долі рідної землі їм байдуже…

Після закінчення війни Леся легально вчителює у Брустурах Косівського району та активно працює кур’єром ОУН-УПА, організувавши при школі конспіративний поштовий центр. Вона була спецзв'язковою досить високого ранґу – забезпечувала зв'язок Окружних проводів Буковини і Гуцульщини.

З роками умови підпільних зв'язків і самого існування підпілля ускладнювалися. Школа в Брустурах стояла в центрі села на відкритому місці. "Орисі" було наказано змінити місце роботи з більш зручним для зв'язківців розташуванням житла. В 1947 р. перебралася з дітьми в с. Бабин. Хоч це недалеко Косова, село має дуже гірський терен, а будинок школи розташований у досить відлюдному місці, і до праці з Буковиною недалеко. При ремонті школи було збудовано там криївку. Це, мабуть, був єдиний випадок, що криївка була при школі, де працювала легальна вчителька – активний працівник бандерівського підпілля.

Та в 1950 році МГБ вийшло на "Орисю", про це стало відомо Проводові, і провідник "Борис" наказав цю підпільну точку закрити і перейти "Орисі" на нелегальне становище. МГБ такого варіанту не чекало, вони вважали, що жінка з двома дітьми і старенькою мамою нікуди від них не дінеться і вичікували, щоб змогти вистежити і ліквідувати весь Провід двох округ ОУН, обезглавити підпілля Буковини і Гуцульщини. Та контррозвідка ОУН випередила плани чекістів. Леся була вчасно попереджена.

Безстрашна жінка сховала маму і меншого сина у родичів, подбавши перед тим про нові, фальшиві документи для них (за якими вони жили до самої смерті), а сама разом із 14-річним сином Юрком перейшла на нелегальне становище.

Вже в часи незалежної України люди почали розповідати про реакцію МГБ на зникнення цієї родини: в село наїхало повно автівок з емгебістами, були і чини з лампасами на штанях, добряче збили двох вчителів, які й не знали, за що їх б'ють, важко катували сусідку, якій Леся під якимсь побутовим приводом передала свою козу…

Залишивши сина в надійному схроні, разом із відданими підпільниками, Леся-"Орися" пішла виконувати свої важливі й небезпечні обов'язки. Понад рік тривала розлука із сином. Потім уже були разом. Юрій отримав псевдо "Жук", хоч всі кликали його "Жучок", він швидко оволодів друкарською машинкою і працював як друкар листівок і різних підпільних документів, але й військовий вишкіл провідники йому дали, він освоїв різні види зброї і конспірації, а головне, перебрав у них гарт і мужність, які допомогли йому вистояти у майбутніх випробуваннях.

Леся Паєвська була в той час референтом пропаганди Окружного проводу ОУН. Вона була автором різних статей, листівок і навіть невеликих художніх творів, які після апробації в Краєвому Проводі друкувалися в підпільних виданнях. Праці свої Леся Паєвська підписувала шифром М-35.

А боротьба ставала все важчою. Чекісти мобілізували всі сили на знищення руху українського опору. Карпати спливали кров'ю…

В останньому своєму листі до родини Леся написала: "Ми всі загинемо, але ми свідомо вибрали цю дорогу, бо таких, як ми, треба було і буде треба, як зразок прийдешнім борцям за волю України".

Вдумаймося у ці слова, вони звернені не лише до родини, а до всіх нас!…

В червні 1952 року було зліквідовано підпільну сітку ОУН Коломийщини. Прислужився до цього свій зрадник – колишній окружний провідник Служби Безпеки ОУН Коломийщини на псевдо "Кіров". МГБ вдалося зломати його, не так фізично, як морально, і він повністю співпрацював з ними. З його допомогою МГБ вдалося майже повністю ліквідувати підпільну мережу ОУН Коломийщини. Арештовував підпільників сам "Кіров" із спецбоївкою, малими групами, під виглядом перевірки по лінії Служби Безпеки, викликаючи групи на зв'язки. Залізна дисципліна підпілля і повне довір'я Проводу до члена Окружного Проводу, яким був "Кіров", спрацювали на руку ворогові. Група за групою потрапляли у пастки. Відомих підпільників і тих, хто міг знати організаційні таємниці, намагалися захоплювати живими, багатьох рядових вбивали на місці.

27 червня 1952 року чекісти, з допомогою цього зрадника, провели чергову таку, ретельно підготовану, провокаційну операцію і зненацька напали на групу підпільників у складі шести чоловік, у якій була "Орися" – Леся Паєвська і її син Юрко. Група вийшла на зв'язок у назначене "Кіровим" місце поблизу озера Лебедин. "Кіров" прийшов із групою емгебистів, переодягнених повстанцями. Лесю схопили, випередивши вибух приготованої гранати. Після нерівного бою були схоплені Юрко і побратими, двоє загинули в бою, знищивши при цьому і кількох чекістів.

Слідство над Олександрою Томич-Паєвською та ще шістдесятьма підпільниками проводилося у Києві під безпосереднім наглядом Москви, звідки була надіслана група слідчих. Протягом слідства до січня 1953 року всіх заарештованих тримали в повній ізоляції, в одиночних камерах.

Яким тортурам піддавалася під час слідства Олександра Паєвська, – можна уявити, (вже так багато довелося взнати про нелюдські методи кагебістів!), а також маємо короткий спогад її сина, якому лише один раз довелося побачити матір, як конвойні вели її з допиту по коридору.  "Мала страшний вигляд", – коротко сказав Юрій Паєвський. А що мусив відчувати…

Згадали Лесі і "Пласт", і священиче походження, а першим фактом її "антисовєтської" діяльності московський слідчий вивів те, що влітку 1941 року Паєвська виступала на посвяченні могили полеглим героям у Брустурах, де, крім промови, декламувала "Пролог" з поеми "Мойсей" Івана Франка. Цікаво, що старанний слідчий переписав у протокол весь текст "Прологу"… Видно, вважав його особливо крамольним!

Леся Паєвська не видала нікого і не каялася!.. Багато таємниць забрала із собою в могилу… Могилу, місце якої так і залишилося невідомим… Правда, Леся не приховувала того, що було загальновідоме. Докладно говорила про ідеологію, цілі, завдання і методи діяльності ОУН… Про себе – лише те, що вони вже знали… І ніякої інформації про зв'язки в краю і за кордоном, що цікавило кагебістів найбільше…

Розглядалася їхня справа найвищою судовою інстанцією совєтської імперії – Виїзною Воєнною Колегією Верховного суду Совєтського Союзу. Судові псевдопроцеси здійснювалися окремо для невеликих груп. З усіх 60 заарештованих авторитетних членів ОУН-УПА лише Юрієві Паєвському, як неповнолітньому і ще одній жінці присудили 25 років концтаборів, усім решті – розстріл.

Майже три місяці смертники чекали в Лук'янівській тюрмі офіційного затвердження вироку. Сімом підсудним замінили розстріл на 20-літній термін ув'язнення, всіх інших розстріляли. Треба підкреслити, що це вже було після смерті Сталіна. Відладжена імперська система працювала чітко і без "вождя й учителя".

Лесю Паєвську розстріляли 8 квітня 1953 року. Відомо, що останню точку в її житті поставила шифрограма із Москви "Паевскую расстрелять немедленно", що і було зроблено в Лук’янівській в’язниці. Ймовірно, що київське керівництво МГБ засумнівалося, чи після смерті "вождя всіх народів" вироки залишаються в силі, то Москва мусила їх додатково потвердити, приспішити… Навіть заарештованих, скатованих українських борців совєтська система боялась!..

Де поховали тіло Лесі Паєвської, не вдалося вияснити. Українське СБУ відповіло, що в документах цього не вказано.

Не маємо куди покласти квіти цій жертовній і незламній героїні… Та мусимо зберігати пам'ять про неї у своїх серцях!.. Адже життя, прожите людиною задля інших, задля високої ідеї, не може закінчитися із відходом людини у потойбічний світ.

Не мали безхмарного неба дитинства й юності сини Лесі Паєвської, та мали великий приклад світлої любові до України, який у поєднанні з материнською любов'ю зігрівав їхні душі, творив їхні особистості.

Мені пощастило бути знайомою із світлої пам'яті Юрієм Паєвським, який мешкав у Червонограді Львівської області, де відійшов у вічність 8 січня 2008 року. Глибоку повагу й захоплення викликала його постать! Людина, чиє виховання відбулося не в престижних вузах і добробуті, а в підпільних невигодах, небезпеках і совєтських таборах, виділялася надзвичайною шляхетністю, ерудицією й добротою. Це був справжній аристократ духу!

Хочеться, щоб і ми сповнилися такими якостями, щоб і нам світив невмирущий приклад Лесі Паєвської та інших численних наших попередників-героїв!

Лідія Купчик

голова Львівської міської організації
Всеукраїнської Ліги Українських Жінок,
лауреат премії ім.Ірини Калинець

Опубліковано на умовах ліцензії Creative Commons із зазначенням авторства - поширення на тих самих умовах.