Василів день

Василь Струтинський і Володимир Сапон, 1976

Василь Струтинський і Володимир Сапон.
Кінець 1970-х. Світлина Миколи Трухана

Василь Струтинський і сьогодні залишається «найтиражнішим» автором Чернігівщини. Його дитячі книжки у вісімдесяті — на початку дев’яностих років, друковані в київському видавництві «Веселка»  та чернігівському «Деснянська правда», мали загальний наклад більше 800 тисяч примірників! А його окремі поезії та оповідання друкувалися в таких журналах, як «Барвінок», «Малятко» та «Перець» (там виходила дитяча сторінка) — теж найтиражніших в Україні. Та й тепер його твори прикрашають сторінки читанок, хрестоматій та підручників з української мови.  А ще він видавав і «дорослі» книжки.

Василь родом із Волині, дитячі роки провів на Житомирщині, а решту — майже 40 років — прожив на Чернігівщині. Доля закинула його до Ніжина, де він вступив на музично-педагогічний факультет інституту імені Миколи Гоголя. Вступив на заочний відділ, отож знайшов собі роботу недалеко, в селі Кукшині — баяністом у клубі.

Отам ми з ним і познайомилися: я та мій однокурсник Олексій Нестеренко (а ми навчались тоді на другому курсі того ж педінституту) приїхали в підшефну Кукшинську школу. Мабуть, це знайомство залишилось би давно забутим, якби через рік ми не зустріли Василя Струтинського в редакції ніжинської міськрайонної газети. Завідувач відділу листів Анатолій Бороденко представив нам свого працівника. Ми ж його вже знали. Василь розповів нам, що одружений, до того ж, із моєю землячкою з Чернігівського району, тією самою Галиною, що приїжджала з нами до Кукшина, щоправда, старшокурсницею, що перевівся з музичного на філологічний факультет, що пише дитячі вірші.

А ще через рік Василя Струтинського забирали до війська. Пам’ятаю його проводи в маленькій хатині на околиці Ніжина, яку вони знімали. Подружжя вже мало доньку Віту (нині Вікторія Василівна — викладач Чернігівського технологічного університету). Потім була моя армійська служба, тож ми зустрілися через три роки, коли я приїхав до Ніжина у відрядження. Ночував, звісно, у Василя, в їхній новій двокімнатній квартирі. Крім згадок про армію, розмов про журналістику, Василь показував мені дитячі журнали, де він уже встиг надрукуватися.

Трохи згодом до мене, редактора чернігівської багатотиражної газети «Будівельник», зайшов Василь і радісно сказав: «Приймай нового кореспондента!» Я розгубився, але мій ніжинський товариш пояснив: «Обміняв квартиру на Чернігів, за роботою звернувся до секретаря міськкому партії Наталії Адаменко, яка й порадила піти до тебе, мовляв, у тебе є тимчасова вакансія…» Так ми стали з ним працювати — майже рік.

Потім Василь перейшов до «Комсомольського гарту», згодом — до «Деснянської правди». Працював він і у «Чернігівських відомостях», і, аж вісім років, на обласному радіо. Він не міг довго затримуватись в одному колективі. Непосидючість, прагнення нових тем були одними з рис його характеру. Більше того, після «Деснянської правди» він на цілий рік пішов на творчу роботу, чого не міг собі дозволити ніхто з нас, журналістів. Йому ж дозволила Галина.

Взагалі він був, як і кожен дитячий поет, невиправним романтиком, легко сходився з оточуючими, а ще був трішечки амбітним. При Василеві Струтинському всі намагалися розмовляти тільки українською мовою. Він міг, скажімо, на перерві наради з творчою інтелігенцією підійти до першого секретаря обкому партії Леоніда Палажченка й переконати, що його збірка «Хочу я на трактор сісти» — зовсім не халтура (як її подали ті, хто готував доповідь «першому»), а переможець Всеукраїнського конкурсу на кращу поетичну книжку для дітей.

На початку 90-х років, коли почали видавати книжки за спонсорські кошти, у нього не було такого, щоб якийсь скоростиглий багатій не виділив йому грошей. Його книжки ілюстрували найкращі київські й чернігівські графіки, а народний художник України Володимир Ємець намалював портрет Василя Струтинського. Він не був членом Спілки письменників України, але знав багатьох письменників у Києві, починаючи від Григора Тютюнника…  Любив нашу юнь, знав про її проблеми і вів на обласному радіо молодіжні програми.

Був Василь неперевершений у риболовлі, користувався популярністю у жінок, хоч найбільше кохав свою Галину. Були у нього друзі у Празі та Лондоні. Він легко писав і вірші, й журналістські матеріали. Скажімо, вперше, побувавши в Парижі, відкрив для нас художника, нашого земляка Олександра Савченка-Бельського.

У моїй бібліотеці є всі книжки Василя Струтинського з його автографами, серед яких і «Голуба вулиця», «Чарівний скрипаль», «Як вітер застудився», а також ті, які я редагував — «Таємниця квітчаного міста», «Ожина з твоєї долоні», «Сонце хвастати не вміє». Ось написи на деяких із них: «Моєму чудовому давньому і надійному другові на творче щастя», «Братові моєму літературному, а скоріше, рідному — Володі Сапону на довічну дружбу і підтримку». Є чимало журналів із його публікаціями, окремі вірші, присвячені мені. Ось, приміром, вірш тридцятилітньої давності, в якому Василь намагався відучити мене палити:

Хвилини летять ледачі,
А ми на шляху до суті
Вважаєм взірцем удачі
Думки, тютюном здобуті.

Слідом за «дорослою» збіркою «Ожина з твоєї долоні» він видав ще й книжку «Пізня ожина». У післямові Павло Повод, колега по радіокомітету, іронічно писав: «Ожина… Хочеш, варення звари, хочеш, так з’їж… А якщо хочеш і ще можеш — сотвори з неї справжнє поетичне диво… Василь Струтинський, дякувати Богові, ще хоче і дещо може. Це він і довів… «Пізня ожина» припорошена срібною памороззю, з терпким осіннім присмаком неминучих втрат і розчарувань, але від того не менш духмяна й соковита. Майже кожен рядок нових поезій легким смутком лягає на душу, проситься на музику, кличе і надихає…»

У його інтимній поезії справді є щось дитяче:

Біда!
Закохався.
Та в юну таку,
Аж страшно стрибати
В любовну ріку.
Хоч плаваю добре,
Та вперше ріка
Така недоторкана,
Чиста така!..

Варто сказати і те, що Василь Струтинський — лауреат премії імені Бориса Грінченка, заснованої обласною «Просвітою», та перший лауреат премії імені Леоніда Глібова. Її засновником є Літературна спілка «Чернігів», біля створення якої Василь Струтинський стояв з перших днів її життя.

Василів день — це, звичайно, старий Новий рік. Але ми так називали і 12 квітня, коли наш Василь народився. Прожив він тільки 57 років. Його поховали на Олевщині Житомирської області, біля могили матері.

Нинішнього квітня Василеві Струтинському виповнилося б 70…

Володимир САПОН