Жінка-УКРАЇНКА

Наприкінці 2015 року вийшов друком третій номер альманаха «Горлиця». У виданні опубліковано твори учасників та друзів літературної студії «Горлиця».

Пропонуємо до уваги читачів твори Софії МАТВІЄНКО, які увійшли до альманаха.

Софія МАТВІЄНКО – студентка 3 курсу Коледжу «Освіта», спеціальність «Видавнича справа та редагування».

ВІРШІ

 * * *

Тепер я тут, я тут, я знаю,

Що маю бути на війні.

Тут сльози, кров, немає раю,

Секунди, наче довгі дні.

Війна, немов незвана панна

Ввійшла у місто і село.

Для декого була жадана,

Для інших – кулею в чоло.

Матусю, люба, не лякайся,

Бо я живучий, я вернусь.

Прошу тебе, лиш дочекайся,

Я ще плеча твого торкнусь.

А ще прошу тебе – не бійся.

Радій, що я у тебе є.

Радій, святкуй, живи, молися.

І будь-що-будь, життя ж-то йде.

Згадай, ти завжди мене вчила:

«На Бога май надію ти».

Ти завжди так Його любила

Й мені казала: «Ти люби».

І знаєш, мамо, я повірив.

Тоді, в запеклому бою.

Коли так близько біля вирви 

Збагнув, що я живий стою.

Бог є усюди. Навіть тут.

Щоранку, тихо, мимоволі,

Не озиваючись до долі,

Тут просять щиро Його волі. 

Я іншим був перед війною.

Тепер не знаю я того, 

Хто сперечався із собою,

Кому байдуже, все одно. 

Я обіцяв тобі, матусю, 

Я не пропав і я не зник.

Я вдома, мамо, – повернувся.

Тепер я з Батьком. Це – вовік.

* * *

Моїй ніжній подружці,

З очима океану, 

І душею Всесвіту.

Принцеска, леді, панна, діва.

Така розумна і щаслива.

Твоє життя немов та книга — 

така ж строката і мрійлива.

Тонкий і ніжний інструмент.

Ти не лякаєшся тенет.

Бо знаєш, чуєш і ведеш.

Ти не існуєш. Ти − ЖИВЕШ!

Ти розумієш і приймаєш.

Ти мрієш, віриш, не згасаєш.

Вражаєш, тішиш, пробираєш.

Наповнюєш і надихаєш…

Ти в моїм серці особлива.

Принцеска, леді, панна, діва.

ЯК ЦЕ − ПОМИРАТИ?.. 

Кажуть, що після смерті наш мозок працює ще 7 хвилин. За ці 7 хвилин ми продивляємося все своє життя.

Як це? Чи всі люди відчувають ту, останню мить свого життя? Про що вони думають? Ось ти ще живий, лежиш і дихаєш, ще думаєш і, можливо, ще мрієш. І − секунда − твій погляд завмирає, ти видихаєш, потік твоїх думок зупиняється. Обірвався зв’язок світу з тобою.

Як це? Що одразу відбувається після смерті з твоєю душею? Що з тобою? Що ти тепер? Лиш згадка і пам’ять рідних, друзів, знайомих і ворогів? Невже ти більше ніщо? Пройдуть дні, тижні, місяці, роки − про тебе будуть згадувати в минулому часі. І щоразу це − сумний погляд, сумна думка і сумні вибачення від співрозмовника.

Перед моїми очима все життя. Проноситься з неймовірною швидкістю. Спогади як фотоплівка. Слайдшоу, монтаж життя. І цифри: 1, 9, 18, 24, 35, 47, 50, 84, 90 і  все... Різні спогади. Тут все: посмішки, сльози, підстрижене волосся, кашель, ялинкові голки...

Фотоплівка має навіть запахи. Вона пахне життям. Запах немовляти, надоїдливий аромат дитсадочка, школи − ручка, що протікає, бутерброд і фіз-ра. Запах коледжу та університету − товстий конспект, заліковка і сесія. Запах моїх друзів. Запах першого погляду того юнака, а потім запах дотику, запах поцілунку. Запах весілля − моєї сукні і його костюма. Запах поштовху у животі. Запах рук. Запах мого втомленого чоловіка. Запах моїх дітей − вулиця, бруд (вони ж діти) і школа. Запах їжі (яку я так і не полюбила готувати). Запах моєї роботи − запах міст і країн. Запах чаю і кави. Запах моїх онуків. Запах моїх музичних інструментів − моїх нездійсненних і натхненних мрій. Запах моїх і не моїх книг. Запах листів, написаних моїм чоловіком в роки нашої юності. Запах листівок від моєї рідні. Запах мого будинку. Запах Бога. Запах фотоплівки. Фотоплівка. Фільм «Моє життя». Тривалість − 7 хвилин. Режисер − моє Я.

Перший кадр: я − у мами на руках − мала з глибоким поглядом очей і піджатими губами. Останній: я − у кріслі-гойдалці, з дулькою на голові, з глибоким поглядом очей і піджатими губами. Що змінилось? Тільки мій вік. Я − лиш доля секунди. Я – ця мить.