Жінка-УКРАЇНКА

Наприкінці 2015 року вийшов друком третій номер альманаха «Горлиця». У виданні опубліковано твори учасників та друзів літературної студії «Горлиця».

Пропонуємо до уваги читачів твори Оксани РИБАСЬ (Стогній), які увійшли до альманаха.

Оксана Рибась (Стогній) – поет, філолог, психолог. Аспірантка Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Переможець літературних конкурсів «Об’єднаймося ж, брати мої» (2007), «Батл-поет-шоу» (2014) та ін. Сертифікований арт-терапевт. Куратор проекту «Словотерапія». Дійсний член Асоціації глибинної психології «Теурунг».

ТЕRRА LOGIA

Сум’яття уяв...
Бездуховність над нами, як чорний крук.

Ось цей вірш – і я...
І – «Здичавілих слів не бери до рук!»

Це моя земля –
Теrrа Образ і Слово, і Дух, і Звук...

Філо-logia –
Чи не найскладніша з усіх наук.

БЛИСКАВКА

Реальність увігнулася – й завмерла…
Судомно стиснулась! І вибухнула болем!
Ми народилися потому, як померли.
І світ новий тепер у нашій волі.

Себе змінити – влада то найбільша.
Скрутити джгут надій із власних нервів.
Насправді справжнє спалахне у віршах,
Як блискавка на тлі нічного неба!

І вільно рухатись, і простір протинати!..
Свобода палить небо до озону.
«Гроза» – то мій синонім до «кохати».
«Любити» – мій антонім до «резону».

ЗОРЯНЕ ЗБЛИЖЕННЯ

Орбіти планетарні не мають перехресть.
Молочний Шлях тікає крізь пальці молоком.
З тобою ми далекі, і в кожного свій хрест.
На зустрічі в нас вето. Багато перепон.

Та нас єднає світло, яке росте із серць.
І ми несамовиті в любові та борні.
І нам важлива правда як дотик до небес.
А ще ми дуже близько, хоч зараз уві сні.

Та деякі комети торкаються планет, 
Коли немає страху й старих пересторог.
І хай вони зіткнуться, та буде спільним лет.
І хай там буде вибух, але не страшно вдвох.

* * * 

у руці рука,
до щоки щока.
ти бліда яка:
колір молока.

мерехтить печаль
у твоїх очах,
на устах загас 
усмішки Пегас.

щоб відкритися
і розлитися,
треба вмитися 
в сонця китицях,

сяйвом верховіть
засвітити світ,
в цю єдину мить
вічність перелить.

ти моя близька,
колір молока.
у руці рука.
я тебе коха...

НервоРитм

До болю, 
до крові, 
до набряку вен,
До крику, 
до кроку назустріч собі,
До стогону в тиші, 
до погляду в дзен
Знаходиш 
і губиш себе 
в боротьбі. 
До сталі напружених нервів, 
як дріт,
До вивиху мозку 
від скрушних думок,
До пломеню віри, 
що синім горить,
До дії – як поштовх 
зробить перший крок.

Шукаєш, 
тікаєш, 
блукаєш, 
кричиш,
Говориш, 
знаходиш – 
і знову не те.
Але надважливо, 
що ти не мовчиш,
А дія зі слова, 
гляди, проросте.

А в дії і сила твоя, 
і броня,
І слава, 
і слово, 
мечі та щити.
І хай ти сліпий 
та ідеш навмання,
Ти можеш, 
ти вмієш, 
ти маєш 
дійти.

МИ

Велике й неосяжне МИ
Права диктує-декларує.
З гачка німу мораль зніми:
Вона ж зелена від отруєнь.

Не плавить нерви німота –
Їм притаманна вогнетривкість...
У когось зболені вуста.
Хтось пестить гривню 
по загривку.

У вихорі протистоянь
Один кричить: «Брати, ми бранці!»
Щоб не навколішках стоять,
Пішли навприсядки – у танці.

У натовпі нема Людей:
Так густо тут – 
і пусто-пусто...
Міраж спотворених ідей,
Що у реальності загрузли.

Ідеї – геть, 
думки-гвіздки
Заіржавіли. 
Без дороги
Куди підеш? Нема за ким –
І шлях назад шукають ноги.

Велике й неосяжне МИ
До неба пнеться – 
йде до льоху.

Прямують деякі – САМІ:
Чи навіжені – 
чи пророки.

* * *

До щастя звикати − легко.
Це − сонце, що гріє cерце,
Ще вчора таке далеке
За відгомоном інерцій,
Сьогодні ласкавить очі −
Тендітно-тривожне.
До щастя звикати − злочин!
Бо звикнути можна... 

КАЗКОВЕ МІСЦЕ

Там цвіркуни на гуслях вітру грають, 
Там хмари випливають з лона гір, 
Там папороті квітка зацвітає, 
Там небо дивиться очима зір.
І світ росте і дихає вагітно,
І світ, як сонях, тягнеться увись. 
Світанок розпускається, мов квітка,
У ньому воєдино ми сплелись.
І МИ росте, і МИ таке велике, 
МИ вже перетворилось на сім’ю. 
На інших вулицях я бачу ваші лиця. 
Світ любить нас. Я вас люблю. ЛЮБЛЮ!