Жінка-УКРАЇНКА

Сергій Петраускас – людина волелюбна, мужня та небайдужа. Говорить те, що й думає, що наболіло, не любить лицемірства та фальші. Такому віриш одразу! Адже чоловік, котрий пройшов пекло жахливої війни, просто не може бути інакшим. Наш співрозмовник – голова Спілки учасників бойових дій АТО Ічнянського району. Ми пообіцяли, що не згладжуватимемо його таку відверту, проникливу розповідь, бо це – правда, якою б гіркою вона не була.

– Сергію Сігітасовичу, ви – учасник оборони Луганського аеропорту...

– Так, мій позивний – «Ящур»... Власне, як це було, говорять правду лише очевидці та волонтери. Там був перший котел, подібний до Іловайського котла та Дебальцевського. Командування воліє не згадувати тих боїв, адже солдати були залишені напризволяще, в хаосі війни, і діяли буквально на свій розсуд. Вижили найсильніші й ті, кому пощастило...

– Але давайте про все по порядку. Ви родом – з Ічні? Скільки вам років? Хто ви за національністю? Адже прізвище – прибалтійське.

– Я народився в Ічні, у 1977-му. Мама – росіянка, з Ростова-на-Дону, батько за національністю – литовець.

– І ви вчинили, як справжній патріот України!

– А як інакше, коли Вітчизні загрожує небезпека?! Це – моя земля, я тут народився, усім серцем люблю рідну Україну! Тому ми з молодшим братом Олександром добровільно зголосилися захищати Батьківщину. Спочатку рік я воював, потім мирне небо обороняв Сашко – був сапером, пізніше розвідником 1-ї танкової бригади під Волновахою і поблизу Мар’їнки.

– Ким ви працювали до війни?

– У 1994 році я закінчив Ічнянську середню школу № 1 імені Степана Васильченка. Потім півтора року служив у Національній гвардії України (в Харкові, Чугуєві, Дніпропетровську, Павлограді). Після демобілізації працював автоелектриком в Ічнянському автотранспортному підприємстві, 4 роки в Києві трудився пожежником-димозахисником, далі – столяром на будівництві... Був активним учасником Першого Майдану – у 2004 році. Я працював неподалік, в «Київбетонсервісі», тож після роботи одразу вирушав на Майдан... А з 1 грудня 2013-го (після жорстокого побиття «беркутом» студентів) вийшов удруге на Революцію Гідності. Член Всеукраїнського об’єднання «Майдан», учасник усіх «гарячих» подій на Майдані Незалежності. Одружений, виховую трьох діток – Катю, Яніса та Ангеліну. Дуже люблю свою родину!

– 1 березня 2014 року Держдума Російської Федерації дозволила введення російських військ на територію України – для «захисту російськомовного населення», таким чином фактично оголосивши війну нашій державі...

– Вже 2 березня я, одним із перших, записався добровольцем для захисту України. І 19 березня в телефонному режимі був мобілізований у Гончарівське, де ввійшов до складу 1-ї танкової бригади – служив у 2-му батальйоні, 6-й роті, 2-му взводі. Воював на танках № 666, 643 та 615. Після двох місяців навчань та місяця базування під Миргородом, нас відправили на фронт замість 1-ї роти контрактників, котрі відмовилися виконувати бойові задачі в зоні проведення АТО. Натомість із бійців-добровольців була створена батальйонно-тактична група 1-ї роти, 1-го батальйону, і я тоді отримав сучасний танк «Булат» № 615.

– Які завдання ви виконували?

         – Після бойового злагодження нас із технікою відправили ешелонами зі станції «Чернігів-північний» до станції імені Олега Крючкова, на Харківщину. Звідти своїм ходом добралися за півтори доби до Дмитрівки. Виконували там бойові завдання: на блокпосту Кемпінг (це – за 3 км від м. Щастя), на Веселій Горі (прикривали «Сталкер» – військову частину, котра була розбита дощенту окупантами, через що й отримала свою назву; там перебувала й 30-та бригада).

         – Ходили в розвідку?

– Коли стояли з 30-ю бригадою за 2 км від Луганська та Олександрівська, то там вперше ходили у розвідку. Особливості розташування наших блокпостів та блокпостів ворога – вперемішку і на близькій відстані один від одного –   сприяли тому, що часто випадково сепаратисти натрапляли на наших, або ж наші хлопці достеменно не знали: за тим поворотом стоять свої чи чужі?.. А під час масованих обстрілів і ведення бою, там, взагалі, створювався Хаос! І тільки холодний, чіткий розум та інтуїція вказували, як нам потрібно діяти… Адже тоді всі ми тільки вчилися, як це – воювати! Далі, під Георгіївкою, ми п’ять днів прикривали нашу артилерію, коли ж відступали – на тому місці вже були блокпости сепаратистів...

– Що насправді відбувалося в Луганському аеропорту?  

– Ми туди прибули 1 серпня 2014 року... Ще все було цілим, працював персонал, було півтисячі міліціонерів... Після того, як вилетів депутат Сергій Єфремов, який фінансував терористів, але мав при цьому недоторканність, – щезли всі працівники аеропорту і «доблесні» співробітники МВС. Потім ворог почав методично обстрілювати аеропорт... І в той час, як наше командування віддало наказ «кільцювати» Луганськ, виявилося, що, насправді, в оточення українських бійців брали російські війська... Й тривалий час ми навіть не могли підійти до залишків підбитого терористами українського літака – через постійні ворожі обстріли. Тіла загиблих українських десантників забирали поступово, вирушаючи в рейди, бо відстань від аеропорту до місця трагедії – 15 кілометрів. Я на своєму танку наблизився до місця трагедії...

– Збиття літака «ІЛ-76» у Луганську – терористичний акт, вчинений сепаратистами «ЛНР» проти військових Збройних Сил України 14 червня 2014 року о 1-й годині 10 хвилин ночі... Військово-транспортний літак «ІЛ-76» 25-ї гвардійської авіаційної бригади під час посадки в Луганському аеропорту був збитий з ПЗРК «Ігла». На борту літака перебувало 40 десантників  та 9 членів екіпажу. В результаті обстрілу всі вони загинули... Це – офіційна інформація.

– Взагалі, літак «ІЛ-76» перевозив особовий склад для ротації, техніку та продовольство.^.18 листопада 2014 року стало відомо, що заступник керівника антитерористичної операції – генерал-майор Віктор Назаров – підозрюється військовою прокуратурою у недбальстві, що й призвело до збиття літака «ІЛ-76» (знехтував інформацією СБУ про підготовку теракту). Назаров свою вину не визнав, і, наскільки мені відомо, розслідування досі не завершене, й винні у службовому недбальстві не покарані...

– Що було далі?

– Після п’яти днів перебування в аеропорту, я виконував бойові задачі, виходячи в розвідку під Фабричним; під Новосвітлівкою (тут 13 серпня під час обстрілів російськими «градами» загинув однополчанин Петро Мірошниченко з Гончарівського); Катеринівкою (траса «Краснодон – Луганськ»); Красним (де 17 серпня загинув ще один бойовий побратим – Роман Музика – від прямого попадання в бліндаж, де було ще 10 бійців). До речі, від обстрілів з БМ-21 «Град» більше шансів вижити, коли ти прикритий бронею, аніж у бліндажі…

– Ви брали в полон російських вояків?

– Під час розвідки ми брали в полон переважно російських строковиків або офіцерів. Найгарячіші події почалися 24 серпня 2014 року, коли путінська Росія надіслала в Україну перший так званий «гуманітарний конвой»... Наше командування направило танкістів у засідку, очікуючи, що «конвой» буде йти з пропускного пункту Ізварино, проте російські бронетанкові групи вторглися з боку селища Лисе. Противник мав 30 одиниць техніки, у нас було 3 танки, а у 80-ї бригади – 3 бронетранспортери і 3 міномети. Із сьомої ранку й до обіду ми давали точні координати ворога, але наша артилерія не спрацьовувала, бо... не отримала такого наказу! Натомість російські війська розвернулися на зручну позицію й прямою наводкою розстріляли 2 наших танки, 2 бронетранспортери та 3 мінометні розрахунки...

– Жах!

– Я прийняв на свій танк 2 екіпажа і ще 10 піхотинців із підбитих БТР-ів. Відступили назад – до Луганського аеропорту. Там затрималися на 4-5 днів... А пізніше виявилося, що окупанти наступали водночас із трьох боків, стискаючи кільце оточення... І постійно російські війська вели обстріли по аеропорту – з боку Переможного; також ворожі «Гради», не зупиняючись, стріляли з шахти «Придорожня»; а, крім цього, росіяни використовували «Піони» й іншу важку артилерію.

– А наша артилерія?

– Наша артилерія в ці дні відповідала. Але, коли російські танки підійшли до наших позицій «лоб в лоб», стало зрозуміло, що котел замкнувся й потрібно відступати... Нашого вищого командування в зоні бойових дій не було, тож ми керувалися здоровим глуздом і наявними засобами. 28 серпня «Градом» було пошкоджено мій танк, під мінометним обстрілом ворога його відремонтували й почали відхід... Я вивіз на своїй броні 40 бійців. Танк був уже непридатним до бою – з пробитими баками, посіченими кулеметами... А московські окупанти наступали – з Фабричного, Переможного... Тобто там, де начебто мусили бути наші, перебували терористи! Коли добралися до Георгіївки – нашої артилерії вже не було, сепаратисти організували свій блокпост…

– Як прикро...  

– Таким чином, першими з поля бою «зникли» артилеристи; далі, коли підійшли на відстань 500 метрів російські танки, прийняли рішення про відступ танкісти; в аеропорту залишилися десантники 80-ї аеромобільної бригади –  перші «кіборги» у цій визвольній війні. Вони тримали аеропорт ще деякий час – на скільки вистачило запасу боєприпасів і продовольства. Скільки загинуло там наших вояків? У мене поки немає точної відповіді на це запитання...

– Сподіватимемося, що статистику всіх втрат нам відкриють хоча б після закінчення ганебної «гібридної» війни!  

         – Також трагічною ланкою цього періоду війни було прикриття «дороги життя» – на Хрящевате, де саме дислокувалися Яворівська 26-та бригада і 1-й батальйон контрактників. Туди зайшли 120 бійців добровольчого батальйону «Айдар», а повернулися лише 60... Російські «Смерчі» і «Гради» принесли там сотні втрат людських життів! Цього не говорили й не скажуть по телебаченню. Але це бачили і ніколи не забудуть наші бійці. Не забудуть і не пробачать.

– Саме тому на цій війні рядові звертаються до командирів не по формі і не за уставом, а за загальнолюдськими законами.

– Коли під’їжджає на «віджатому» джипі з кондиціонером підполковник, котрий не має навіть карти, йому в очі так і кажуть: хто він і як може закінчити отаке своє безславне небойове життя… До Луганського аеропорту наші бійці наступали місяць, а відступили ми до Веселої Гори за один день!.. Тут зустрів нас командир бригади, котрий здивовано сказав: «Хлопці, вас же там не мало бути»...

– Тобто фактично ваші командири (вище командування) наразі не знали, де перебувають їхні підлеглі?

– Авжеж! Не знали й не хотіли знати, адже нас собі для підкріплення забирали командири інших підрозділів, не звітуючи, кого і куди беруть, й абсолютно не знаючи, де завтра опиниться в пеклі війни той чи інший екіпаж танкістів. Через відсутність єдиного командування, нескоординованість дій між різними родами військ та відсутність чітких і логічних планів із деокупації, ми й отримували поразки влітку 2014 року від більш організованого ворога...

31 серпня я прибув у Дмитрівку, куди ще протягом чотирьох днів збирали бійців, котрі самостійно виходили з передової... 4 вересня, в обід, разом із волонтерами я поїхав на ротацію, а ввечері цього ж дня російські «Гради» обстріляли Дмитрівку, звідки хлопці рятувалися, хто в чому був!..

Але це аж ніяк не применшує самовідданість наших бійців, які у важкий час для Батьківщини, не роздумуючи, стали на її захист, мужньо пройшовши всі пекельні випробування цієї війни.

– Й лютому ворогу так і не вдалось здійснити віроломний, загарбницький план «Новоросія»...

– Слава Героям, які вистояли і вижили! Ніколи не помруть Вічні Герої, котрі віддали життя за волю України! 15 травня 2015-го ми з однополчанином Олегом Куриленком та побратимами створили ГО «Спілка учасників бойових дій АТО Ічнянського району». Отож боротьба із зовнішніми та внутрішніми ворогами України продовжується.

Спілкувалися Олеся РЕУТА та Сергій ДЗЮБА