Жінка-УКРАЇНКА

Моральність – це розум серця.
Генріх Гейне

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ. 4 квітня 2014 року сайт Еспресо TV повідомив: "Головний виконавчий директор Mozilla Соrp та творець мови програмування Java Script Брендан Айк подав у відставку.

52-річний Айк є засновником компанії. 2008 року він зробив пожертвування у розмірі 1000 доларів на підтримку поправки до каліфорнійського законодавства. Відповідно до неї шлюб є союзом між чоловіком і жінкою. Поправка розглядалася як перешкода для легалізації одностатевих шлюбів. Поправка була прийнята, але 2013 року її відмінив Верховний Суд США.

Коли стало відомо про призначення Айка на пост виконавчого директора Mozilla, ґей-активісти розгорнули активну кампанію проти нього. Також після його призначення троє членів ради директорів залишили свої посади. Спочатку компанія захищала Айка, але пізніше погодилася позбутися його.

Найбільш відомим продуктом Mazilla є браузер <<Firefox>>".

Дожилися!

   "О, нерозумний і брутальний вік!" (Катулл). 

 

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

            Тарас Шевченко

Поміркована, наділена розумом людина завжди шукатиме поради у Творця, щоби співпрацювати з Ним, усвідомлюючи, що вона залежна від Нього: "Того порядку, що у природі речей, не можемо змінити, але можемо виплекати в собі гідну бездоганної людини силу духу, що допоможе нам мужньо перенести все випадкове, перебувати у злагоді з природою. Бог – побіч тебе, з тобою, в тобі... спостерігач усіх наших добрих та лихих учинків, наш сторож" (Сенека, "Моральні листи до Луцилія").

Далі – на розвиток теми.

"І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх" (Буття 1:27). Звернім увагу: не як чоловіка та чоловіка, а як чоловіка та жінку створив їх.

"І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: <<Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю...>> (Буття 1:28). Бог встановив простий, досконалий закон для створення сім’ї, бо "Досконалість досягається не тоді, коли вже нічого додати, але коли вже неможливо забрати" (Антуан де Сент-Екзюпері, "Планета людей").

"Покине тому чоловік свого батька і матір свою, та й пристане до жінки своєї, – і стануть вони одним тілом" (Буття 2:24). Отже, "і стануть вони одним тілом" – одним! – і ділити чи розділяти його неможливо, бо наступить смерть... Люди завжди не дотримувалися Божих законів, самі бажаючи бути "богами", через що – Вавилонське стовпотворіння, Содом та Гоморра, Давид, Соломон...

Тарас Шевченко мав глибоке розуміння Біблії і, як геніальний поет, дуже точно й тонко передав суть тексту Буття 2:24 у своїй "Тополі". Не можу не зацитувати цей шедевр – гімн вірності, чистоти почуттів та вічності кохання:

Без милого батько, мати —

             Як чужії люди,

             Без милого сонце світить —

             Як ворог сміється,

             Без милого скрізь могила...

             А серденько б’ється...

             ...........................................

             Отак тая чорнобрива

             Плакала співала...

             І на диво серед поля

             Тополею стала.

             Не вернулася додому,

             Не діждала пари —

Хто нашептав Шевченкові ці невмирущі слова?..

Не оминаймо увагою одне зауваження Галини Пагутяк ("Писар західних воріт притулку"): "Наші бажання часом сильніші за логіку буття і опиратись їм негоже"; зреагую на це думкою Паскаля: "Істинна природа людини, її істинне благо, істинна чеснота й істинна релігія, — які не пізнаються окремо одна від одної".

Гріх аж так запанував над людьми, що Бог послав на землю стражденного Богочоловіка – Ісуса Христа, але люди, щоб виправдати свої вчинки, й далі вигадували різні теорії та практики, філософствували: "...Так ви ради передання вашого знівечили Боже Слово" (Євангеліє від Матвія 15:6б); "Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом" (Послання ап. Павла до колосян 2:8).

Ісус Христос нагадав людству про правдиві засади сім’ї: те, що "Бог спарував", людина не має права розлучати; подружня пара стає "одним тілом" (Євангеліє від Матвія 19:4-9). Однак є дві логічні причини для повторного одруження або розлучення: смерть одного із партнерів або перелюб (якщо інший подружній партнер не в силі забути і пробачити) (Послання ап. Павла до римлян 7:2 і Перше послання ап. Павла до коринтян 7:39), хоча друга причина не має нічого спільного з коханням.

В історії людства християнської ери спостерігаємо дещо дивне: люди чомусь більше довіряють усіляким "світилам", блаженним релігійних учень, котрі тією чи іншою мірою розуміють науку Ісуса Христа і на свій лад її трактують (достатньо згадати догмат, а не біблійне вчення, про Трійцю)... Очевидно, що й мої міркування не позбавлені цього. Наука Ісуса Христа надзвичайно складна, глибока, її неможливо пізнати через примітивне трактування: "...все це лиш тінь того, що буде, дійсність же – Христос" (Послання ап. Павла до колосян 2:17. Тут видання Українського Католицького Університету, Рим, 1983); "Отож, уважайте, щоб поводитись обережно, не як немудрі, але як мудрі, використовуючи час, – дні бо лукаві! Через це не будьте нерозумні, але розумійте, що є воля Господня" (Послання ап. Павла до ефесян 5:15-17).

Відомий німецько-американський психолог та філософ Еріх Фромм, визнаний мислитель та гуманіст, в основі наукової зацікавленості якого була людина, у своїй книжці "Мистецтво любові" розглядає кохання в розділі "Еротична любов" (це дивує, бо автор, який виріс у благочестивій єврейській сім’ї повністю базує свою роботу на Біблії). Не всі його думки я поділяю, але загадку кохання можна осмислити в контексті навіть однієї фрази: "Якщо б кохання було тільки почуттям, то не було б підстави обіцяти кохати одне одного вічно". Свідомо чи несвідомо, але якесь чуття змусило Володимира Гайдука у збірці поезій "Небесне і земне" цю саму думку висловити ось так:

                 Весь світ замкнувся лиш на двох...

                 Все, що навколо, – то мізерне.

                 Цей стан нам нас самих поверне.

                 І віриш, що парує Бог.

А тепер – думка професора Робіна Данбара: "Правда полягає в тому, що кохання є людською універсалією: воно властиве кожній культурі та кожній епосі... Насправді нам невідомо ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися – ми навіть не знаємо, чи наше почуття взагалі має будь-яку схожість із тим, що переживають інші тварини. Саме ця біологічна історія й буде темою книжки" ("Наука любові та зради"). Я ж гадаю, що кохання людині дане Богом, і сила його, в кожному конкретному випадку, залежить від душевного стану, виховання та внутрішньої інтелігентності закоханих. Бог наділив кожну людину майже мистецьким талантом кохати, але з досвіду знаємо про  мистецькі твори чудові, добрі й посередні. Хай там як, а мистецтво є мистецтвом, і цього ніхто не може заперечити... Тварини ж, на відміну від людей, наділені інстинктом любові, а не кохання...

Еротична любов, яку ми чомусь називаємо сексом, є незначним додатком до кохання, а не навпаки. На моє глибоке переконання, ми пізнаємо кохану людину так мало, як і самого себе, бо цей процес потребує великих зусиль, постійний і довічний. Простіше кажучи, щодня бачиш у коханій людині щось нове, в кожному її порусі зауважуєш неповторне і щось таке близьке й рідне, що його можеш спостерегти тільки ти, що неможливо описати словами – піддається тільки сердечній всеохопності.

"Кохати – це не значить дивитися одне на одного, кохати – це значить разом дивитися в одному напрямку" (Антуан де Сент-Екзюпері); і спілкуватися, говорити про те, що разом побачили. Чоловік і жінка – дві різні особистості, яким судилося спільно розв’язувати ті чи інші життєві проблеми. І тут поставимо три крапки, полишаючи обіч трактування кохання усілякими філософськими течіями та школами, яке, на жаль, не збагатить нас.

Кохання – єдине й вічне:

                Дивлюсь на траву, де колись

                                                          ми сиділи,

                І чую твій шепіт

                                         (густішає ніч ).

                     Михайло Саченко

А ми в обмеженому й недосконалому світі свого пізнання, багато чого не розуміючи, не здатні належно застосовувати вічні й святі істини Божої правди: 

                Чи ти Божу глибінь дослідиш,
                чи знаєш ти аж до кінця Всемогутнього?

                      Книга Йова 11:7

Людина у своєму житті крокує дорогою пізнання самої себе, людей, навколишнього світу, Бога; навіть мимохідь вона спостерігає, що "Все вмирає, усе й відроджується у тій одвічній зміні пір року. Лише людині немає однови..." (Андрій Содомора, "Сивий вітер"). Але чи так це?..

Наприкінці 2013 року прочитав три книжки.

Почну з Габрієля Ґарсія Маркеса. Промовисту назву його повісті "Любов під час холери" я переклав би українською – "Любощі під час холери". Лікар Хувеналь Урбіно помирає; цитую: "...він ще опирався останньому вирішальному удару смерті, відтягував час, щоб вона (кохана. — Б. Д.) встигла прибігти. І він навіть встиг пізнати її в цьому сум’ятті, розгледіти крізь неповторно гіркі сльози через те, що він помирає один, без неї, і ще встиг подивитися на неї останній раз в житті таким сяючим, таким сумним, таким вдячним поглядом, якого вона не бачила у нього жодного разу за півстоліття їх життя разом, і зумів сказати їй на останньому подиху: – Один Бог знає, як я тебе кохав". На цьому, на жаль, кохання в романі й закінчується, далі його, й зі свічкою в руках, не знайде вдумливий читач, який сприймає мораль та логіку людського життя. Закрив книжку, все ж прочитавши левову частку її сторінок, бо "Води великі не зможуть згасити кохання, ані ріки його не заллють!" (Пісня над піснями 8:7а).

В Інтернеті надибуємо чимало рецензій на цю повість, відповідних читацьких коментарів. Усі вони засвідчують тотальне розуміння любові як любощів, а не кохання. Хтось намагається переконати, що у творі йдеться про муки кохання упродовж цілих півстоліття, проте як цю гіпертрофовану "гідемопасанщину", з чіткою статистикою всіх викривлених любощів, можна називати коханням?!

Люблю, як і Андрій Содомора, гортати сторінки пам’яті. Пригадую статтю В. Панкова із Харкова "Секс із погляду моралі: благо чи зло", опубліковану в розділі "Філософія і життя" науково-популярної серії "Знання" (1991, ч. 6). Ось декілька авторських думок: "Моє розуміння моралі (у зв’язку із сексуальними зносинами) в тому, що кожен із нас має право, як йому хочеться, займатися любов’ю, сексом чи любощами... Інтимна близькість, форма спілкування і довір’я між людьми, дає надзвичайно багату інформацію, яку ми переробляємо і даруємо іншим...

Любощі є не тільки одним із давніх мистецтв, а й найбільш складним, яке охоплює всю багатогранність інформації, яку людина отримує ззовні.

Сократ, якого оракул Аполлона визнав наймудрішим із людей, мав зносини з Алківіадом і Алхілаєм; у нього було дві дружини і він жив зі всіма куртизанками".

"Геніальні"думки; який час, такі й помисли...

Сократ, за висловом Цицерона, "спустив філософію з неба на землю", звертався до кожного зустрічного зі словами: "Створіть блаженне життя на землі. Змінюйтеся самі! Змінюйте світ. Заговори до мене, щоб я тебе пізнав", залишив людям заповіт: "У кожної людини є сонце... Тільки не треба його гасити". Вельми гірко, якщо сам він водночас справді поступався цим істинам, "гасив сонце"...

Роман Володимира Лиса "Століття Якова" читав не відриваючись; це ціле століття, двадцяте, пласт історії людства, показані через долі конкретних людей українського села. Життєві історії в романі правдиві, трагічні, але кохання там нема – лише якась химерна суміш фальшивої любові та любощів.

На яких же взірцях моральності й чистоти помислів будемо виховувати молоде покоління українців; хто, врешті, підійматиме Україну з руїни?

             Якщо ви не чули, як олені плачуть, –

             Ви нікого іще не кохали.

              ....................................................

             "...Не бійся ближче підійти..." –

             Сказала ти у телефонну трубку.

             ......................................................

             Трава зігнулася

                                      під тягарем роси.

              А сонце

              Так повільно сходить.

                                  Михайло Саченко

Так, наше українське сонце сходить дуже повільно... Не заступаймо ж його ніжний і теплий промінчик, який вказує нам стежку до правди й очищення, брудним парканом.

І нарешті – "Танго смерті" Юрія Винничука. Не впевнений, що хтось ще може так виразно й делікатно доторкнутися до історії довоєнного Львова, життя у місті під час Другої світової війни. До людської душі. Андрій Любка вважає, що "українцям текст у такому історичному світлі давно був потрібен". То перестаньмо смакувати спотворений секс і взагалі подібну гидоту, як у розмові, так і в сучасній книжці! Невже без "подерев’янщини" і паскудства не вміємо написати жодної сторінки художнього тексту?.. Хто ж ми тоді, кого виховуємо?.. Вірмо ж у святе, молю, вірмо Миколі Вінграновському:

                Не спитаю цей світ, не спитаю,

                Де кінець і початок його?..

                Бо кохання – нема йому краю... 

Щоправда,

              Завдання те, хай що там, непросте –

              воднобіч спрямувати серце й розум:

              воно – притьмом у лірику веде,

              а він розважливо – в житейську прозу.

                                          Андрій Содомора

Це про особливість писання. Згадав Климента Александрійського: "Писати в книжці про все – однаково, що залишити меч у руках дитини" ("Стромати"). Справді, "Письменник відповідальний і за те, що пише, і за тих, до кого потрапляє його книжка" (Петро Сорока, "Дерево над водним потоком").

У передмові до роману-есе "Під чужою тінню" Андрій Содомора згадує про "...докір Сенеки філософам, які не вміють, та й не хочуть, оригінально мислити: годі вже, мовляв, рухатися під чужим вітрилом, ховатися під чужою тінню – пора й до чогось свого братися". Мені ж видається, що деякі наші митці, письменники мислять занадто оригінально. Здіймають мисленну бурю, не будучи готовими плавати під власними вітрилами. Спробую пояснити. Античні мислителі й письменники свою мудрість черпали з досвіду, зі спілкування з іншими людьми та природою (їхні думки – саме життя). І робили це так успішно, що набагато випередили свій час. Тому в пізнанні себе та світу нам бажано розвивати свій інтелект читанням античної літератури, Біблії, пізнанням української історії,  залишаючись думками й помислами "під чужою тінню". Це те, до чого так наполегливо заохочує Андрій Содомора.

Прогулююся з внучкою; дівченя у візочку; вже спить. Боже, як вона подібна на мою кохану! Бачу дві сльози: одна весняна, кришталевою чистотою світиться на сонці, а друга осіння, що її сльота забрала в землю. Зажура не полегшить важкого спомину. Задумався, а вітер сльози сушить... Думки – живі й розумні істоти. З ними й ними живемо, і плачемо, і дивимося на зорі. А я не раз марив сльозою, думкою відтворював зимовий день нашого життя: йдемо вулицями древнього Львова і делікатно, дуже ніжно підтримуємо одне одного, – ми з дружиною дуже часто ходили разом.

У пам’яті ожили її слова: "Дякую тобі за поцілунок" (ним я з великою надією та сподіванням проводжав кохану на операцію). Як мало сказано і як много воно важить для мене! Поки пам’ятаємо – живемо. Я розповів їй про свій перший закоханий погляд. П’ятдесят років тому. Вона дивувалася й раділа, що зумів зберегти його. Що від народження вічне, чисте й досконале – не забувається. Але ж "Як мало з того, що живемо, справді є життям!.." (Андрій Содомора).

                Минула мить. Я бачу не свою.

                Моє минання інший хтось примітить:

                як поспішаю зріти, як стою

                і як уже нікого – тільки віти

                колишуться без плоду, що упав.

                Їм ніяково вітер переймати.

                ...Майнула мить.

                                         Стопа її скупа,

               та безконечні мандри.

                                         Богдан Смоляк

Коли мандрую зі внучкою парком і вона спить, то, споглядаючи її рученятка й усмішку, розкошую роздумами-думками, вслухаюся в пісню вітру, адже "Найкраща музика – звуки ріки, дерев, птиць... В міру весела і сумна. І вона не набридає, не втомлює" (Андрій Ворон у викладі Мирослава Дочинця). Не втомлює й кохання – вічно живе почуття, зігріте невидимою сльозою.

Живу згадкою думок із прочитаного: "На серединнім немає життя через жар непомірний" (Овідій, "Метаморфози"). Або – у прірву, або – до висот моральності й чистоти в усьому! Нам належить зробити вибір. Мусимо пізнавати себе, зважуючи свій кожен крок на тернистій дорозі життя, і хоч іти до себе найважче, але іншого способу вийти з лабіринту часового проминання нема.

Шарль Бодлер вважав, що "Час пожирає все, все обертає в порох!" Це не так! Ось кохання – вічне, і хоч ми не знаємо, що стається з його чистою енергією, однак можна з великою вірогідністю припустити, вона, як усе духовне, як достеменний дух, "...вернеться знову до Бога, що дав був його!" (Екклезіаста 12:7б). Тож кохання першим чи останнім не буває – воно єдине й вічне.

Еврипід в уста свого персонажа Іона вложив слова: "Одними видаються речі (гадаю, також люди. – Б. Д.), коли дивитися на них зблизька, іншими, – коли відійти далі"; а ще іншими – коли їх утрачаємо й дивимося на них через сльозу ("Світ крізь сльозу – то зовсім інший світ", Микола Руденко), бо вона, сльоза, як весняна роса, безголоса в журбі й дарує полегкість у стражданні ("Плачуть і речі німі; все, що смертне, нам душу вражає", Вергілій).

                Отож плачу́. І пла́чу. І мовчу.

                Кому? За що? В які світи тернові?

                Я знав тривоги-болю досхочу

                і до нестями – талану-любові.

                                         Богдан Смоляк

Ліна Костенко каже устами героїні зі свого роману "Записки українського самашедшого": "На цій землі головне набутися разом..." Набутися разом. Дуже містка думка! Генрі Форд, коли його запитали, ким він хотів би бути, якби довелося прожити життя спочатку, відповів: "Ким завгодно, тільки б моя дружина була поруч". "Якби з ким сісти хліба з'їсти, // Промовить слово, то воно б..." (Тарас Шевченко). Про це ж – у Торґні Ліндґрена: "А людина так створена, щоб інколи сісти й попоїсти разом" ("Джмелиний мед").

Щоб кохана дружина була поруч... Просто й геніально! Бо чи є щось сильніше за космічну енергію кохання, даровану нам Богом?..

                    І коли відлетять журавлі,

                    ой коли відлетять ненароком, –

                    стане враз недосяжно високим

                    небо нашої долі – землі.

                                        Богдан Смоляк

Єство моє болить, але не гине від страждання – сльозу ховає в серці, щоб на темну землю не зронити, та й легше плакать, як ніхто не бачить. Життя прекрасне, і жорстоке, і підступне водночас.

Чи правда це?..

                  Твій, Господи!

                  Хай біль нам жити допоможе!

                  Обачний Ти! Моя душа в руках Твоїх.

                                                     Шарль Бодлер

"Мабуть, наші страждання і є найбільшою таїною буття?" (Ольга       Хоружинська, дружина Івана Франка).

Герман Гессе у своєму романі "Степовий вовк": "Людина повинна пишатися стражданням. Кожне страждання нагадує нам, що ми високо розвинені істоти".

Бути щасливим – не обов’язково бути ні страдником, ні інтелектуалом, якими себе не вважаю, тож мені ближча така його думка: "Я степовий вовк, який заблукав у чужому незрозумілому світі, не можу знайти в своїй домівці ні радості, ні поживи"; мова про самотність – пустельну тишу й холод, "де кружляють зірки" – можливо, одинокі й ніким не зігріті світи...

У пам’яті ожила й інша думка: "Усамітнюються лише сильні; інші ж привалені самотою" (Багдан Смоляк). Сильно сказано, думано-передумано; тяжко жити й боротися з такими думками. Ще осмислюю цю думку, а вже здоганяє інша, підбиває сумніватися, що "Нове життя розпочати неможливо, але можна розпочати новий день". Богдан Смоляк — "у глибшості буття й мудрості", за Віктором Палинським,  — змушує у спокої й цілковитій тиші мовчання заглиблюватися в незбагненні нурти  нашого життя, пропонуючи, зокрема, свою формулу вічності й любові:

                Здивується чиясь любов,

                здивується й заплаче,

                бо не кохала, Боже, бо –

                і не любов неначе.

Силу й нескінченність кохання ми осягаємо сповна, коли втрачаємо його. А формула, як і теорема, потребує доведення, яке, за Богданом Смоляком, зводиться до всепереможного альтруїзму, адже "любові вистачить для всіх..." Усім єством погоджуєшся, що

                ...жити можна і не вміти,
                 якщо любити вмієш ти.

Не треба розпачати за тим, що минуло, навіть якщо це кохання, – його варто зберегти в пам’яті, бо це частка нашого життя, сходинка до нашого майбутнього.

...Бува, що серце моє знемагає від пустельної порожнечі й тиші, його томлять незрозумілі й важкі передчуття. Такий стан опанував мене по прочитанні останньої сторінки повісті Торґні Ліндґрена "Джмелиний мед". Час, минуле... "А без минулого людина – лише подмух вітру". Серце виснажене; його мовби й немає — зникло під тягарем щоденних подій, і розумієш: "Часові можна якось опиратися. Але від події не захиститися". Від події не захиститися, не оминути її й не забути, хоча — біль перетворює все у небуття. Та це, мабуть, тимчасово. Але ж людина наділена розумом і здатна втішатися життям. Нехай же розум зберігає в пам’яті все найкраще до найменшої подробиці, щоб нам жити цією пам’яттю, глибше пізнаючи самих себе, бо – від події не сховатися й у болі. Вона ж, подія, "...трапляється саме тому, що... не повинна була трапитися? Як від такого захиститися?" (Нассім Талеб, "Чорний лебідь"). Від події захищаймося доброю пам’яттю життя. І хоча

            Цей біль ніким не замінити,

            Не випекти його нічим...

            Тобі повік цим болем жити,

            Тобі довічно жити з ним.

                            Михайло Саченко

 

— жодні теперішні миті не варті спогадів, які залишилися в пам’яті на все життя.

Недарма живе на світі людина, своїми руками й розумом обробляє життєву ниву. Мистецтво жити полягає в тому, щоб посіяне зернятко дало колосок, а кохання було єдиним і вічним. Найбільше щастя людини – зберегти чистоту почуттів і подружню вірність до останнього подиху, поруху серця, щомиті звертатися до Бога:

                         А дай жити, серцем жити
                         І людей любити...

                                           Тарас Шевченко

 

P.S. "Іноді хочу побути наодинці з цим загадковим Вергілієвим рядком, що проснувався у моноліті епосу, мов тендітний, що й помітити годі, прожилок: Sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangunt. Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця" (Андрій Содомора, "Сивий вітер")...

                                                                                                       Богдан ДЯЧИШИН,
Львів