Жінка-УКРАЇНКА

З України мені пропонували поїхати тричі. Поїхати надовго, можливо, чи радше, напевне, без вороття.

Уперше, за любов.

Пам’ятаю наче вчора, мені - дев’ятнадцять. Він - красень іноземець, кілька років учився в Києві. Мав усе, щоб порядна дівчина негайно закохалася: членство в музичному гурті, гітару, батька-бізнесмена й татуювання в усіх придатних до того місцях. Ми зустрічалися майже півроку, коли навчання його завершилось і він українсько-англійським суржиком запропонував покинути все, одружитися та втекти разом до його добре забезпеченої західної країни. Усе, як у старих добрих мелодрамах.

Проплакавши всю ніч, я відмовила. Чи кохала його? Так. Як тільки кохають у дев’ятнадцять.

Але бруківка на київських вулицях, лайка пенсіонерок у транспорті, моя писанина, можлива тільки тут і тільки моєю мовою, виявилися значно дорожчими.

Друге випробування сталося за дружбу.

Мені пощастило на справжніх подруг. Знаємо одна одну скільки світ стоїть, відтоді як «дерева були великими», а ми носили смішні бантики та вправлялися в таблиці множення. Разом училися, мучились на уроках математики (Сподіваюся, моя вчителька цього не прочитає. Алло Вікторівно, ми Вас любили! А от синуси з косинусами не дуже), закохувались, ділили життя і смерть найдорожчих людей. І от одна з подруг знагла вирішує поїхати до Грузії в пошуках своїх коренів, адже вона наполовину грузинка. Інша, що того року втратила батька й бабусю, а потім і роботу, надумує податися до країни вина та гарячих мужчин за компанію з першою. На той час, я перебувала в депресії, що часто трапляється у творчих людей і вже давно ні з ким не спілкувалася, окрім цих двох дівчат. Вони запропонували перебратися з ними до Тбілісі, розтлумачуючи, що Грузія – на піці розвитку, там - інше життя і врешті, попереду - стільки пригод!

Коли вони проходили паспортний контроль в аеропорту, я знову плакала, пила жулянську гидку каву й думала, що лишилася зовсім сама. Але згодом згадала… Про київську бруківку, мій будинок на самому березі Дніпра, першокласників, що прямують на лінійку в акуратних вишиванках, а ще ту пісню, яку мама співала, коли я була зовсім малою… Уже не пам’ятаю її слів, навіть мама не пам’ятає, хіба - відголосок мелодії. Але знаю, якою мовою вона співалася.

Третій вибір я мусила зробити нещодавно. Університет закінчено, настав час шукати роботу. Не розливатимусь довго на цю тему, скажу тільки: 2015й, на Сході – війна, економіка – самі розумієте в якому місці.

І тут я, відчайдушний молодий спеціаліст (що водночас силкується дописати перший роман), виходжу на полювання. Геть підробітки, даєш офіційне працевлаштування та пристойну зарплатню! Зненацька – манна небесна. Один із моїх приятелів пропонує роботу мрії: помічник директора в американській фірмі, що займається проблемами українських емігрантів. Оскільки, татуйований коханий із гітарою та наполегливе навчання в гімназії дали свої плоди і моя англійська зоставалась на високому рівні, я могла розраховувати на отримання вакансії поза конкурсом.

Робота мрії включала квартиру за рахунок фірми та негайний переїзд до Нью-Йорка. На необмежений час.

Цього разу я не плакала, хіба що сумно зітхнула, випила гидкої кави з автомата і відмовилась. Дехто з близьких сварився, а я казала: «якже…» Якже мій роман, пенсіонерки в транспорті, Дніпро, буханець чорного «Українського» та київська бруківка? Близькі здобулися на розлючене: «Тьху!» та махнули рукою.

Хтось назве ці рішення глупством чи розбещеністю, хтось нарече мене наївної ідеалісткою. Нехай. Зате пишучи нині ці слова, я дивлюся з вікна на Лавру, що визирає з того берега, та чую, як пліткують сусідки надворі. Пліткують українською мовою.