Жінка-УКРАЇНКА

G. Trakl

Zu Abend mein Herz

Am Abend hört man den Schrei der Fledermäuse.
Zwei Rappen springen auf der Wiese.
Der rote Ahorn rauscht.
Dem Wanderer erscheint die kleine Schenke am Weg.
Herrlich schmecken junger Wein und Nüsse.
Herrlich: betrunken zu taumeln in dämmernden Wald.
Durch schwarzes Geäst tönen schmerzliche Glocken.
Auf das Gesicht tropft Tau.

Моє серце надвечір

Надвечір чути лиликів крики.
Двійко коней стрибає в лузі.
Клен шепоче багряний.
Подорожньому трапився шинок край шляху.
Що за розкіш: вино молоде і горіхи.
Що за розкіш: сп’янівши, у сутінки лісу брести.
Крізь чорне гілля так болісно - дзвони.
На обличчя впала роса.

                                  
Verklärter Herbst

Gewaltig endet so das Jahr
Mit goldnem Wein und Frucht der Gärten.
Rund schweigen Wälder wunderbar
Und sind des Einsamen Gefährten.

Da sagt der Landmann: es ist gut.
Ihr Abendglocken lang und leise
Gebt noch zum Ende frohen Mut.
Ein Vogelzug grüßt auf der Reise.

Es ist der Liebe milde Zeit.
Im Kahn den blauen Fluß hinunter
Wie schön sich Bild an Bildchen reiht –
Das geht in Ruh und Schweigen unter.

Осінь блаженна

Велично так завершується рік
Вином іскристим і плодами саду.
Манять ліси безмовні віддалік,
Самотньому даруючи розраду.

Як добре, - скаже селянин.
А ви, вечірні дзвони тихі й плавні,
Додайте для завершення снаги.
Он вже пташиний ключ у небі тане.

Це лагідний любові час.
Униз рікою човник плине.
Та вся краса, що так чарує нас,
Уже поволі й тихо гине…

Der Herbst des Einsamen

Der dunkle Herbst kehrt ein voll Frucht und Fülle,
Vergilbter Glanz von schönen Sommertagen.
Ein reines Blau tritt aus verfallener Hülle;
Der Flug der Vögel tönt von alten Sagen.
Gekeltert ist der Wein, die milde Stille
Erfüllt von leiser Antwort dunkler Fragen.

Und hier und dort ein Kreuz auf ödem Hügel;
Im roten Wald verliert sich eine Herde.
Die Wolke wandeert über Weiherspiegel;
Es ruht des Landmanns ruhige Geberde.
Sehr leise rührt des Abends blauer Flügel
Ein Dach von dürrem Stroh, die schwarze Erde.

Bald nisten Sterne in des Müden Brauen;
In kühle Stuben kehrt ein still Bescheiden
Und Engel treten leise aus den blauen
Augen der Liebenden, die sanfter leiden.
Es rauscht das Rohr; anfällt ein knöchern Grauen,
Wenn schwarz der Tau tropft von den kahlen Weiden.

Осінь самотнього

З дарами щедрими похмура входить осінь,
Пожовклий блиск чудових літніх днів.
Крізь тління листу чиста неба просинь;
З легенд старих сурмить політ птахів.
Вино дозріло. Благодатний спокій,
Та в нім рої тривожних дум і снів.

Он хрест на пагорбі самотньо височіє;
Мандрує хмара в дзеркалі ставка.
В рудому лісі стадо ледь видніє;
Спочила рільника важка рука.
Нечутно вечора крило лілове
Торкнулось стріхи – долі тінь лягла.

В очах потомлених вже зорі гнізда звили;
У сутінки осель ступає тиха цнота,
І янголи з-під вій закоханих злетіли,
Серцям полишивши страждання насолоду.
Зашурхотіло в комишах; проймає жах кістлявий,
Як чорно скрапує роса із голих верб до ставу.

Verfall

Am Abend, wenn die Glocken Frieden läuten,
Folg ich der Vögel wundervollen Flügen,
Die lang geschart, gleich frommen Pilgerzügen,
Entschwinden in den herbstlich klaren Weiten.

Hinwandelnd durch den dämmervollen Garten
Träum ich nach ihren helleren Geschicken
Und fühl der Stunden Weiser kaum mehr rücken.
So folg ich über Wolken ihren Fahrten.

Da macht ein Hauch mich von Verfall erzittern.
Die Amsel klagt in den entlaubten Zweigen.
Es schwankt der rote Wein an rostigen Gittern,

Indes wie blasser Kinder Todesreigen
Um dunkle Brunnenränder, die verwittern,
Im Wind sich fröstelnd blaue Astern neigen.

Завмирання

Коли вечірні дзвони мир звіщають,
Ключі птахів предивні линуть в вирій
І, наче вервичка побожних пілігримів,
В ясній осінній далечі зникають.

Коли ж в смеркання саду я порину,
В думках лелію їх прийдешнє світле,
І часу плин зникає непомітно,
Так понад хмари вслід за ними лину.

Та тліну подих жахом враз проймає.
Невтішно плаче дрізд серед тернини.
Ген вітер стиглі грона колихає.

А он круг темної криничної цямрини
Мов рій блідих діток-мерців кружляє -
То хиляться од вітру айстри сині.

Gesang einer gefangenen Amsel

Für Ludwig von Ficker

Dunkler Odem im grünen Gezweig.
Blaue Blümchen umschweben das Antlitz
Des Einsamen, den goldnen Schritt
Ersterbend unter dem Ölbaum.
Aufflattert mit trunknem Flügel die Nacht.
So leise blutet Demut,
Tau, der langsam tropft vom blühenden Dorn.
Strahlender Arme Erbarmen
Umfängt ein brechendes Herz.

Спів пійманого дрозда

Людвігу фон Фікеру

Темний подих в зеленім гіллі.
Сині квітки вінчають обличчя
Самотнього, крок золотий
Останній в траві під оливою.
На п’янім крилі здійнялася ніч.
Так тихо смиренність кровить,
Роса, що з колючого терну спада.
Та милосердя світла рука
Розбите серце пригорне.

An die Schwester

Wo du gehst, wird Herbst und Abend,
Blaues Wild, das unter Bäumen tönt,
Eisamer Weiher am Abend.

Leise der Flug der Vögel tönt,
Die Schwermut über deinen Augenbogen.
Dein schmales Lächeln tönt.

Gott deine Lider verbogen
Sterne suchen Nachts, Karfreitagskind,
Deinen Stirnenbogen.

Сестрі

Де ти ступаєш, там осінь і вечір,
Синій звір, що між дерев сурмить,
Самотній став надвечір.

Лет птахів ледь чутно бринить,
Зажура торкнула брови твої.
Тонкий твій усміх дзвенить.

Божий витвір – повіки твої.
А вночі, о дитя скорботи,
Відблиск зір на твоєму чолі.

De profundis

Es ist ein Stoppelfeld, in das ein schwarzer Regen fällt.
Es ist ein brauner Baum, der einsam dasteht.
Es ist ein Zischelwind, der leere Hütten umkreist.
Wie traurig dieser Abend.

Am Weiler vorbei
Sammelt die sanfte Waise noch spärliche Ähren ein.
Ihre Augen weiden rund und goldig in der Dämmerung
Und ihr Schoß harrt des himmlischen Bräutigams.

Bei der Heimkehr
Fanden die Hirten den süßen Leib
Verwest im Dornenbusch.

Ein Schatten bin ich ferne finsteren Dörfern.
Gottes Schweigen
Trank ich aus dem Brunnen des Hains.

Auf meine Stirne tritt kaltes Metall
Spinnen suchen mein Herz.
Es ist ein Licht, das in meinem Munde erlöscht.

Nachts fand ich mich auf einer Heide,
Starrend von Unrat und Staub der Sterne.
Im Haselgebüsch
Klangen wieder kristallne Engel.

De profundis

Це вижате поле, що в чорнім дощі потопає.
Це побуріле дерево самотнє,
Це поміж хат пустих зловісний вітру свист.
Який сумний цей вечір.

Повз хутір іде
Сирота тиха, вбоге колосся збирає.
Її очі круглі чарівні вдивляються в сутінь,
А лоно небесного жде жениха.

Додому йдучи,
Тіло солодке знайшли пастухи
Вже мертве в тернині.

Я тінь, що осторонь блука від сіл похмурих.
Мовчання Бога
П’ю я із криниці в гаю.

Чоло моє притис металу холод.
В серце павук заповза.
Це світло, що згасло в моїх устах.

Вночі я отямився в лузі,
Вкритий сміттям і зоряним пилом.
В ліщини кущах знову янголів дзвін кришталевий.

Frühling der Seele

Aufschrei im Schlaf; durch schwarze Gassen stürzt der Wind,
Das Blau des Frühlings winkt durch brechendes Geäst,
Purpurner Nachttau und es erlöschen rings die Sterne.
Grünlich dämmert der Fluß, silbern die alten Alleen
Und die Türme der Stadt. O sanfte Trunkenheit
Im gleitenden Kahn und die dunklen Rufe der Amsel
In kindlichen Gärten. Schon lichtet sich der rosige Flor.

Feierlich rauschen die Wasser. O die feuchen Schatten der Au,
Das schreitende Tier; Grünendes, Blütengezweig
Rührt die kristallene Stirne; schimmernder Schaukelkahn.
Leise tönt die Sonne im Rosengewölk am Hügel.
Groß ist die Stille des Tannenwalds, die ernsten Schatten am Fluß.

Reinheit! Reinheit! Wo sind die furchtbaren Pfade des Todes,
Des grauen steinernen Schweigens, die Felsen der Nacht
Und die friedlosen Schatten? Strahlender Sonnenabgrund.

Schwester, da ich dich fand an einsamer Lichtung
Des Waldes und Mittag war und groß das Schweigen des Tiers;
Weiße unter einer wilder Eiche, und es blühte silbern der Dorn.
Gewaltiges Sterben und die singende Flamme im Herzen.

Dunkler umfließen die Wasser die schönen Spiele der Fische-
Stunde der Trauer, schweigender Anblick der Sonne;
Es ist die Seele ein Fremdes auf Erden. Geistlich dämmert
Bläue über dem verhauenen Wald und es läutet
Lange eine dunkle Glocke im Dorf; friedlich Geleit.
Stille blüht die Myrthe über denweißen Lidern des Toten.

Leise tönen die Wasser im sinkenden Nachmittag
Und es grünet dunkler die Wildnis am Ufer, Freude im rosigen wind;
Der sanfte Gesang des Bruders am Abendhügel.

Весна душі

Вигук уві сні, по вулицях чорних шквал вітру.
Весняна синь манить крізь зламане гілля,
Нічна роса багряна й гаснуть тихо зорі.
Ріки зеленава сутінь і срібло старих алей,
Далеких веж міських. О це сп’яніння ніжне,
Човна ковзання, приглушений посвист дрозда
В садах молодих. Розвіявсь рожевий серпанок.

Вод урочистий шум. О ці тіні вогкі у лузі,
Звіра хода; зеленіння, квітуче гілля
Торка кришталеві чола; човен у хвиль мерехтінні.
Сонце стиха у хмарах рожевих на пагорбі грає.
Велич тиші у кронах ялин, тіні густі край ріки.

О чистота! Де ділися смерті жахливі стежки,
Де сіре камінне мовчання, де скелі нічні
І тривожнії тіні? Сяюча сонця безодня.

Сестро, коли на галяві самотній зустрілися ми
Край лісу, був полудень і звіра величне мовчання;
Білість під дубом правічним, і срібно тернина цвіла.
Величне вмирання і спів полум’я чистого в серці.

Води темніють, ховаючи риб невтомні забави.
Смутку година, сонця німуючий погляд.
Душа чужа цьому світу. Мов молитва, смеркання
Синє над поваленим лісом, і довго лунає
Глухий передзвін над селом: мирний супровід.
Мирту тихе цвітіння над покійника білим чолом.

Тихо води співають, як вечір на землю спадає.
Над рікою хащі зелені темніють, вітру рожеве крило;
Надвечір на пагорбі брата ледь чутний спів.

An die Verstummten

O, der Wahnsinn der großen Stadt, da am Abend
An schwarzer Mauer verkrüppelte Bäume starren,
Aus silberner Maske der Geist des Bösen schaut;
Licht mit magnetischer Geißel die steinerne Nacht verdrängt.
O, das versunkene Läuten der Abendglocken.

Hure, die in eisigen Schauern ein totes Kindlein gebärt.
Rasend peitscht Gottes Zorn die Stirne des Besessenen,
Purpurne Seuche, Hunger, der grüne Augen zerbricht.
O, das gräßliche Lachen des Golds.

Aber stille blutet in dunkler Höhle stummere Menschheit,
Fügt aus harten Metallen das erlösende Haupt.

До онімілих

О, божевілля великих міст, де надвечір
Край чорного муру задубіли скалічілі дерева,
Із срібної маски дух зла визирає;
Світло бичем магнетичним проганяє камінну ніч.
О, потонулий відгомін вечірніх дзвонів.

Повія, що в крижаних судомах народжує мертве дитя.
Шалено шмага Божий гнів чоло одержимого,
Багряна пошесть, голод, що кришить зелені очі.
О, мерзенний золота сміх.

Але тихо кровить у темній печері мовчазніше людство,
Формує з твердих металів свого спасителя.

Gesang des Abgeschiedenen

An Karl Borromaeus Heinrich

Voll Harmonien ist der Flug der Vögel. Es haben die grünen Wälder
Am Abend sich zu stillen Hütten versammelt;
Die kristallenen Weiden des Rehs.
Dunkles besänftigt das Plätschern des Bachs, die feuchten Schatten

Und die Blumen des Sommers, die schön im Winde läuten.
Schon dämmert die Stirne dem sinnenden Menschen.

Und es leuchtet ein Lämpchen, das Gute, in seinem Herzen
Und der Frieden des Mahls; denn geheiligt ist Brot und Wein
Von Gottes Händen, und es schaut aus nächtigen Augen
Stille dich der Bruder an, dass er ruhe von dornigerWanderschaft.
O das Wohnen in der beseelten Bläue der Nacht.

Liebend auch umfängt das Schweigen im Zimmer die Schatten der Alten,
Die purpurnen Martern, Klage eines großen Geschlechts,
Das fromm nun hingeht im einsamen Enkel.

Denn strahlenderimmer erwacht aus schwarzen Minuten des Wahnsinns
Der Duldende an versteinerter Schwelle
Und es umfängt ihn gewaltig die kühle Bläue und die leuchtende Neige des Herbstes,

Das stille Haus und die Sagen des Waldes,
Maß und Gesetz und die mondenden Pfade der Abgeschiedenen.

Спів покійного

Повний гармонії лет птахів. Зелені ліси горнулись
Увечері до принишклих хатин;
Кришталеві пасовиська сарн.
Темінь злагіднює плюскіт струмка, вільготні тіні

І квіти літа, що гарно на вітрі дзвенять.
Вже сутеніє чоло замисленого.

І сяє ліхтарик - Добро в його серці,
І трапези мир; благословенні ж бо хліб і вино
Із рук Господа, і тихо з нічних очей
Дивиться на тебе брат, немов спочиває від тернистих мандрів.
О життя у натхненній синяві ночі.

Любов’ю огорне мовчання в кімнаті тіні стареньких,
Ті пурпурові терзання, нарікання великого роду,
Що покірно відходять нині з самотнім онуком.

Бо все проміннішим прокидається з темних хвилин безумства
Страждущий на скам’янілім порозі
І раптово його огортає прохолодна синь і сяюче вмирання осені,

Тихий дім і сказання лісу,
Міра й закон і місячна стежка покійного.

Sommer

Am Abend schweigt die Klage
Des Kuckucks im Wald.
Tiefer neigt sich das Korn,
Der rote Mohn.

Schwarzes Gewitter droht
Über dem Hügel.
Das alte Lied der Grille
Erstirbt im Feld.

Nimmer regt sich das Laub
Der Kastanie.
Auf der Wendeltreppe
Rauscht dein Kleid.

Stille leuchtet die Kerze
Im dunklen Zimmer;
Eine silberne Hand
Löschte sie aus;

Windstille, sternlose Nacht. 

Літо

Надвечір змовкає туга
Зозулі у лісі.
Нижче хилиться колос,
Червоний мак.

Чорне жахіття хмар
Ген над горою.
Коника пісня вмира
Посеред піль.

Більш не здригнеться лист
В кроні каштану.
Сукня твоя війне
Сходами вверх.

Тихо палає свічка
У темній кімнаті;
Срібна чиясь рука
Згасить її;

Тиха, беззоряна ніч.

EinWinterabend
2. Fassung

Wenn der Schnee ans Fenster fällt,
Lang die Abendglocke läutet,
Vielen ist der Tisch bereitet
Und das Haus ist wohlbestellt.

Mancher auf der Wanderschaft
Kommt ans Tor auf dunklen Pfaden.
Golden blüht der Baum der Gnaden
Aus der Erde kühlem Saft.

Wanderer tritt still herein;
Schmerz versteinerte die Schwelle.
Da erglänzt in reiner Helle
Auf dem Tische Brot und Wein.

Зимовий вечір
2-аредакція

Коли сніг у шибку б’є,
Дзвін вечірній не вмовкає,
Трапеза гостей чекає
І в господі місце є.

Хто з мандрівки нелегкої
До воріт прийде привітних –
Милосердя древо квітне
Золотом з землі сирої.

Ступить стиха за поріг,
Скам’янілий з жалю-болю,
Сяє чистою красою
На столі вино і хліб.                                     

Verklärung

Wenn es Abend wird,
Verlässt dich leise ein blaues Antlitz.
Ein kleiner Vogel singt im Tamarindenbaum.

Ein sanfter Mönch
Faltet die erstorbenen Hände.
Ein weißer Engel sucht Marien heim.

Ein nächtiger Keanz
Von Veilchen, Korn und purpurnen Trauben
Ist das Jahr des Schauenden.

Zu deinen Füßen
Öffnen sich die Gräber der Toten,
Wenn du die Stirne in die silbernen Hände legst.

Stille wohnt
An deinem Mund der herbstliche Mond,
Trunken von Mohnsaft dunkler Gesang;

Blaue Blume,
Die leise tönt in vergilbtem Gestein.

Просвітлення

Як вечір настає,
Тихо покидає тебе блакитний лик.
Маленький птах співає в гіллі тамаринду.

Чернець сумирний
Складає у молитві згаслі руки.
Являється Марії білий янгол.

Нічний вінок
З фіалок, колосу й багрянцю виногрона –
Це рік твій, Споглядальнику.

У твоїх ногах
Розвернуті могили мертвих,
Коли чоло кладеш у срібні руки.

На твоїх устах
Тихо живе осінній місяць
І спів глухий, хмільний від маку.

Блакитна квітка
Тихо бринить серед пожухлого каміння.

Föhn

Blinde Klage im Wind, mondene Wintertage,
Kindheit, leise verhallen die Schritte an schwarzer
Hecke,
Langes Abendgeläut.
Leise kommt die weiße Nacht gezogen,

Verwandelt in purpurne Träume Schmerz und Plage
Des steinigen Lebens,
Dass nimmer der dornige Stachel ablasse vom
                                               verwesenden Leib.

Tief im Schlummer aufseufzt die bange Seele,

Tief der Wind in zerbrochenen Bäumen,
Und es schwankt die Klagegestalt
Der Mutter durch den einsamen Wald

Dieser schweigenden Trauer; Nächte,
Erfüllt von Tränen, feurigen Engeln.
Silbern zerschellt an kahler Mauer ein kindlich
                                               Gerippe.

Фен

Глухий плач у завиванні вітру, місячні зимові дні,
Дитинство, тихо відлунюють кроки повз чорні
                                               чагарі,
Довгий вечірній дзвін.
Мляво й тихо настає молочна ніч,

Перетворює у пурпурові сни страждання й муку
Камінного життя,
Бо ніколи вже колюче терня не полишить
                                               тлінне тіло.

Глибоко в півсні зітхає боязка душа,

Глибоко вітер плаче у понівечених деревах,
І матері скорботна постать
Іде, хитаючись, самотнім лісом

Цього мовчазного смутку; ночі,
Сповнені сліз, вогненні янголи.
Срібно розбивається об голий мур кістяк
                                               дитяти.                      

Der Wanderer
2. Fassung

Immer lehnt am Hügel die weiße Nacht,
Wo in Silbertönen die Pappel ragt,
Stern‘ und Steine sind.

Schlafend wölbt sich über den Gießbach der Steg,
Folgt dem Knaben ein erstorbenes Antlitz,
Sichelmond in rosiger Schlucht

Ferne preisenden Hirten. In altem Gestein
Schaut aus kristallenen Augen die Kröte,
Erwacht der blühende Wind, die Vogelstimme desTotengleichen
Und die Schritte ergrünen leise im Wald.

Dieses erinnert an Baum und Tier. Langsame Stufen von Moos;
Und der Mond,
Der glänzend in traurigen Wassern versinkt.

Jener kehrt wieder und wandelt an grünem Gestade,
Schaukelt auf schwarzem Gondelschiffchen durch die verfallene Stadt.

Мандрівник
2-а редакція

Все горнеться до пагорба біла ніч,
Де височіє сріблястолиста тополя,
Де зорі й каміння.

Сонно вигинається місток понад струмком,
Переслідує хлопчину змертвілий лик –
Серп місяця в рожевому проваллі,

Десь пастухів хвалебні пісні. Посеред старого
Каміння жаби кришталеві очі,
Прокидається розквітлий вітер, пташиний голос
Мертволикого

Нагадує це нам про дерево і звіра. Повільні сходи з моху;
І місяць,
Що поринає, сяючи, у води сумовиті.
Ось знову виринає і мандрує зеленим узбережжям,
Гойдається в гондолі чорній занепалим містом.

Die Nacht

Dich sing ich wilde Zerklüftung,
Im Nachtsturm
Aufgetürmtes Gebirge;
Ihr grauen Türme
Überfließend von höllischen Fratzen,
Feurigem Getier,
Rauhen Farnen, Fichten,
Kristallnen Blumen.
Unendliche Qual,
Dass du Gott erjagtest
Sanfter Geist,
Aufseufzend im Wassersturz,
In wogenden Föhren.

Golden lodern die Feuer
Der Völker rings.
Über schwärzliche Klippen
Stürzt todestrunken
Die erglühende Windsbraut,
Die blaue Woge
Des Gletschers
Und es dröhnt
Gewaltig die Glocke im Tal:
Flammen, Flüche
Und die dunklen
Spiele der Wollust,
Stürmt den Himmel
Ein versteinertes Haupt.

Klage 

Schlaf und Tod, die düstern Adler
Umrauschen nachtlang dieses Haupt:
Des Menschen goldnes Bildnis
Verschlänge die eisige Woge
Der Ewigkeit. An schaurigen Riffen
Zerschellt der purpurne Leib
Und es klagt die dunkle Stimme
Über dem Meer.
Schwester stürmischer Schwermut
Sieh ein ängstlicher Kahn versinkt
Unter Sternen,
Dem schweigenden Antlitz der Nacht.

Ніч

Мій спів тобі, дике провалля,
В нічному урагані
Здиблені верхи;
Ви сірі вежі,
Пристановище гримас пекельних,
Вогняного звіра,
Де папороть шорстка, смереки,
Квіти з кришталю.
Нестерпна мука,
Вполювати Бога,
Сумирний духу,
Що у водоспаді стогнеш,
У соснах розколисаних. 

Навкруг вогні народів
Золотом палають.
На чорні стрімчаки
Від смерті п’яний
Обрушується полум’яний шквал,
Льодовика
Блакитна хвиля,
І гуде
Надривно у долині дзвін:
Вогонь, прокльони
Й хтивості
Забави темні,
Штурмує небо
Скам’яніла голова.

 Плач

Сон і смерть, орли похмурі,
Затьмарюють упродовж ночі цю голову –
Ніби золотий образ людини
Поглинає крижана хвиля
Вічності. Об моторошні рифи
Розбивається багряне тіло
І плаче глухий голос
Над морем.
Поглянь, боязкий човен
Палкої сестриної туги
Тоне під зорями,
Під німотним ликом ночі.

Переклала Галина Дячок