Жінка-УКРАЇНКА

Старосинявська земля, праматір’ю якої є Болохівщина, багата своєю історією та культурою. Невичерпною криницею є її фольклор, створений народом протягом багатьох віків. Та найбільше одвічне багатство землі – це її люди,  ті, хто створює історію, плекає землю, ростить дітей, продовжуючи життя, творить пісню і передає її у спадок. І свято оберігає традиції народу і рідного краю.

Уже під час війни Ганна Василівна закінчувала семирічку. Добре вчилася. Хотілося набути професії, що на той час сільським дітям було дуже важко. Душа лежала до шиття – ця любов також передалася від матері. Тож закінчила Прилуцьке училище, що на Полтавщині. Те ремесло допомагало обшивати всю родину. Скільки ж було перешито з перкалю й сатину, маркізету й файдешину, штапелю і кримплену, ситцю, байки та шовку! Шила і валянки, і шапки, і плаття... Не просто обшивала, а часто тішила обновами доньок. П’ятеро їх виховала Ганна Василівна разом із чоловіком Андрієм Юхимовичем: Фаїна, Марія, Надія, Любов, Галина. І це – найбільше багатство, найвищий подвиг жінки, за що і нагороджена «Медаллю материнства». Й аж при незалежній Україні, на восьмому десятку життя, почала отримувати незначну надбавку до пенсії. П’ятеро дітей... То не лише п’ять разів народити. Незмірний, неоціненний труд материнський. Робота і діти, діти й робота. Щодень і повсякчас. І завше – з піснею.

Скільки переспівано колисанок, забавлянок, гладдю заквітчано рушників, пошивок і блузочок!.. Виростали доньки в любові і праці серед вишиванок, самі те від матері переймаючи. За малими дітьми не завжди знаходився час вийти на люди. Та завше Ганна Василівна розділяла і нині розділяє з людьми радість і горе, поспішає туди, де потрібна її праця. На кожну оказію чи толоку кличуть жінку як досвідчену майстриню. А замолоду – перехіщини-новосілля, родини... І на весілля йти в селі – то теж обов’язок. І ще й тому, що треба брати участь у всіх обрядах весільного дійства, кожен із них прикрасити-супроводити відповідною піснею. Хто ж бо ще знає їх більше! І підхоплює веселе жіноцтво, старше і молодше, за першим голосом – Ганною Василівною. Перший – він і за музичними даними, і тому, що справді завше є зачинателем. І досі на застіллі заспіває жінка такої, що молодші й не чули. Де і від кого можна було навчитись їх? – запитують цікаві.

– Цю від мами чула часто. А цю співали тітка Саврона. А ту, що про соловейка і злу свекруху, від тітки Марини почула ще малою, і так вона сподобалась, що пам’ятаю відтоді.

Науку життя пізнавала, як усі тоді, з самого життя, від старших, хоча й здобула семирічну освіту, що на той час уже було немало. З розповіді Ганни Василівни:

– Пішла я до школи у 5 років. Тоді вчителька Галина Гурецька  працювала з 3-ім і 4-им класом. У війну в Теліжинцях були тільки молодші класи: з 1-ого по 4-ий. А хто хотів далі вчитися, йшов у Дашківці. Писали ми на кукурудзяному листі, пізніше – на жовтих паперових мішках. Торба полотняна, в ній цілушка хліба. І на все село була одна книжка. Я після нашої початкової школи вчилась на Уласово-Русанівці, потім – у Дашківцях. Далі – Пирятинське швейне училище.

І кругом супроводжувала пісня. Не рвалася ні на які сцени. Він, голос, сам приводив її до людей. Справді, чи то у хор-ланці, на полі або під час виступу на сцені, куди запрошували, чи за весільним столом, ачи в гостях, – голос Ганни Василівни здалеку впізнаєш: дзвінкий, чистий, на високих тонах. Таку манеру співу у народі називають «підголосником».

А за чудовий голос і вміння співати старші жінки запросили Ганну Василівну до церковного хору – до «півчих». Бо є і такий обряд у народу, вічний, як життя – це похорони і поминки. Організувала своїх ровесниць: Віру Денисівну Панчук, Марію Євдокимівну Качурівську, Ганну Федорівну Тищук, Марію Костянтинівну Пилипенко. Довелося трохи походити до досвідченіших, переймати ті неписані науку і досвід. Невдовзі замінили групу старших своїх попередниць, котра вже могла розпастися через їх поважний вік. Зберегли, зміцнили. Тепер не доводиться односельцям при біді привозити «півчих» із сусідніх сіл. Іноді, буває, слово чи «голос» (мелодія) забудеться, то без Ганни Василівни і не почнуть пісні. Уже потроху й собі заміну готують: залучають до співу молодших, дбаючи цим про майбутнє.

Ніколи не стояла перед спокусою великих грошей, не прагнула збагатитися. Так і дітей навчала. Не любить жінка слави, вшанувань. Хоч і має  нагороди, грамоти й подяки і за материнський подвиг, і за невтомну працю, і за участь у війні, у святах і фестивалях. Одна з таких грамот-подяк особливо цінна співачці, бо була вручена їй під час святкування 350-річчя Пилявецької битви:

                 Від Кургану козацької слави,
                 Від народних пісень бурштину
                 Ми Вам слово несем нелукаве,
                 Ми Вам дяку складаєм земну.
                 Від землі, де шаблями Богдана
                 Завойована воля свята,
                 Щиро зичимо щастя, і шани,
                 І веселки на довгі літа.

Ганна Василівна – травознавиця, зілейниця, як називали в народі знавців зілля. «При хворобі – до природи», – таке її кредо. Любить збирати зело, виготовляти настої. Радить хворим, і сама намагається обходитись без хімічних піґулок.

Отак  і  живе  жінка, мати, трудівниця у вишитому, пісенному своєму світі. І хоче, аби він, світ пісень, ніколи не згасав. Щоб не втратилися неоціненні скарби ріднокраю у вирі життя, як уже втратилося їх, цих скарбів народної творчости, немало. Зберімо ж хоч те, що ще жевріє в народі і що ще на вустах у тих, хто по-справжньому залюблений у народну творчість і несе її до нас, молодшого покоління: і мудре, повчальне прислів’я, і мелодію давньої пісні, й колискову, і просто слово  – місцеву говірку-діалект або архаїзм, – але таке пізнавальне для нас. Тож складімо подяку людям, які є гордістю нашого славного краю, за їхню любов – любов до пісні, до вишивки й праці, любов до людей, до землі та життя.

На світлині: нагороджена відзнакою України «Мати-героїня» Ганна Василівна КРОТ із села Теліжинці, Старосинявський район (Хмельниччина).

Любов Сердунич
член НСЖУ