Жінка-УКРАЇНКА

Глибоко змістовна й об’ємна книжка Богдана Дячишина  «Пережите-перечитане» (К.: Ярославів Вал. – 2016. – 264 с.) привертає увагу чіткою спрямованістюв русло пам’яті, віри й любові, без яких не може обійтися справжня Людина. Інженер і науковець, відомий технічний спеціаліст, автор ніби несподіванодля нас вийшов на широкі терени філософії (в кращому розумінні цього слова), історії, літератури, соціології (перелік можна продовжити). До того ж дивиться на світ наче з іншого боку, де відсутня зашореність гуманітарними штампами. Достеменно знаючи Біблію, Дячишин усе ж вважає за необхідне досліджувати її та шукати в ній того, чого, на жаль, не знаходять неуважні читачі. Автор вірить у Бога як у Творця світу,Всесвіту й усього сущого навколо нас. І якраз оця непохитна віра спонукує його висвітлювати усе те, що викликає різнотлумачення або й сумніви. Бо ж Господь дав людині розум, аби вона чітко розрізняла добро і зло (хоча вони й перебувають не раз у дивному сплетінні) і шукала єдино вірну дорогу.

Пам’ять же дана людині, щоб заглиблюватись у минуле, усвідомлювати сучасне й пeредбачати бодай дещицю майбутнього. Доля накреслена Творцем, та xіба це означає, що не треба шукатикращої  долі? Маємо прощати ворогам, але невже повинні відмовлятися від боротьбипроти них як утілення зла? А найважливіше в цьому розмаїтті оцінок: чому Господь заборонив першій парі в раю споживати плід із дерева пізнання? Відповідь для автора зрозуміла: це було б передчасно. Бог вигнав людей із раю, протедав їм добру можливість жити на землі (сказано: живіть, плодіться  й населяйте землю).

Та щедуже важливим здається питання,хто кому більше потрібний:миБогові чи Бог нам? А якщо відповідь маємо однозначну,то виникають похідні питання: чому ж мизабуваємо Творця ізвертаємось до Ньоголишетоді,коли нам занадто важко? І чому пориваємо зв’язок із Ним, як стаєлегше? (Відомий же народний вислів: «Як тривога, то до Бога; по тривозі – то й по Бозі»).

Богдан Дячишин увібрав у свою пам’ять імена сотень великих людей – від учених прадавніхвіків до своїхсучасників (і як ці імена вмістилися в його пам’яті?!), а вже потім уводив у коло своїх співрозмовників. Та й неодноразово застерігав на сторінках книжки,що не вважає власні твердження єдино правильними,але вдається до них, щоб заохотити ймовірних читачів до творчої розмови, зрештою – навіть до наукової дискусії.

І якщо для якоїсь частини читачів авторський прихід у гуманітаристику в жанрі есею був не вельми помітний, то автор ішов до цього виду творчості зважено й цілеспрямовано: свідченням цього є те, що «Пережите-перечитане» – то вже його третя книжка есеїв.

Є в есеїста власний чіткий погляд на такі відомі всім поняття, як Дух, душа, серце. Два перші часом ототожнені, але в більшості випадків ідуть послідовно: Дух найвищий, душа простує за ним. А от серце – то щось важливіше навіть від душі, бо серцем не тільки сприймаємо, а й зважуємо, оцінюємо. Тому воно не буває чуже емоціям, проте стоїть вище від них. (Зрештою, в Біблії вважають серце і нирки найважливішими органами людини).

Що ж до Всесвіту й Духу в ньому, то вони стали невидимою енергією на шляху пізнання, а воно, своєю чергою, є життям, отже – вічним триванням. А щоб збагнути в житті вічне, маємо проникати за рамки свого життя й навколишнього  оточення.

Послідовно й неодноразово закликає Дячишин до читання, перечитування і, головне, вникнення у зміст прочитуваного. Задля цього варто іноді й оглянутися назад, щоб чіткіше розгледіти пройдений відрізок шляху.

Часом закрадається думка: чи не завищує автор досягнень декого зі своїх сучасників? Але при уважному повторному читанні доходиш висновку: ні. Бо й Андрій Содомора, й Богдан Смоляк є потужними постатями в літературному процесі, а зроблене ними – вагомий здобуток на ниві красного письменства.

Звісно, працюємо не тільки і не в першу чергу для себе, але й своє життя також важливе. А що є найсуттєвіше у тривалості буття кожного з нас? І тут наш есеїст знаходить відповідь, яка випливає з його власного індивідуального досвіду. Вершиною вершин людського життя є кохання, бо тільки в ньому окрема особа, знаходячи подібну собі, збагачує і себе, і її емоційно, морально й духовно. І якщо на обличчі автора есею з’являється чоловіча сльоза, то кожен читач здатен уявитисобі і силу почуття самотнього чоловіка, і шляхетність його кохання, бо воно чи не єдине в цьому грішному світі виблискує красою й чистотою, бо як продовжує тривати в пам’яті, то справді нічим не знищене і стало незнищенним.

Тому так різко виступає письменник проти одностатевих шлюбів. І тих «пошлюблених», і їхніх захисників було б варто назвати породженням диявола – адже про такі шлюби не сказано у найвидатнішій християнській книзі Біблії.

Від себе та від імені багатьох читачів хочу висловити авторові щиру вдячність за цю очікувану книгу – вагомий внесок в есеїстичний жанр та в нашу свідомість.

Левко Воловець,
     член НСПУ
с. Колоденці на Львівщині