Жінка-УКРАЇНКА

Алла Миколаєнко (1990) – українська поетеса, журналістка, редакторка, член Національної спілки письменників України. Народилася в Конотопі.  Здобула вищу освіту в Київському національному університеті культури і мистецтв (спеціальність – «Видавнича справа та редагування»). Вірші Алли Миколаєнко друкували в часописах «Київська Русь», «Кур’єр Кривбасу», «Золота пектораль», газетах «Літературна Україна», «Українська літературна газета», численних альманахах та антологіях. Авторка книжок «Корекція зору» (2013) та «Наперсток для відьми» (2013).

Я поспілкувалася з Аллою про її збірки, вчительок, які «вбивають» таланти, фольклорні корені її віршів та випадки психіатрії в поезії.

- Розкажіть про свої перші проби пера! Про що вони були? Скільки Вам було років? Цікаво, хто перший зрозумів, що Ваші поезії є проявом таланту, а не просто забавками зі словами, які траплялися чи не в кожного? Але ж не кожний зрештою став поетом.

- Думаю, фактично в кожного поета був перший вірш, а потім написався перший нормальний вірш. Щось перше римоване я написала років у шість, але то важко назвати початком відліку. Потім була школа і завдання написати вірш на тему. Я би заборонила вчителькам організовувати всілякі “проби пера”, якщо вони не тямлять у поезії, вони тим самим вбивають купу талантів ще в зародку! Особисто мене врятувала літстудія «Джерела» в Конотопі, звідки я родом: послухавши, як можна писати, викинула пару списаних зошитів, помучилася, начиталася, але стала писати щось близьке до віршів. Може, тому, викладаючи в університеті, не втрималася і створила літературну студію “кожен дев’ятий”. Дуже вже хотілося, аби студенти, які пишуть вірші-прозу, бачили перед собою орієнтири і не втонули в інтернет-потоках так званої літератури.

- У збірці віршів «Корекція зору» Ви багато уваги приділяєте топосу пам`яті: це спроба утривалити цінне для Вас минуле, відбивши його в забуття? Чи ці «спогади» насправді ніколи не існували і вони – витвір уяви?

- Швидше – відбити в незабуття. Власне, вся збірка «Корекція зору» спрямована на те, аби читач сфокусував зір на тому, що його оточує, і на тих, хто поруч. Це свого роду стоп-кадри – справжні та уявні. Але я намагалась лише спроектувати на білій стіні силуети, в яких кожен впізнає щось своє. Автобіографічне, звісно, в книжці присутнє, але то лише підводки до сюжетів для читачів.

- У Вас є вірші, які видаються мені подібними до коломийок. Ритмікою, образами, формою... Особливо це помітно у збірці «Наперсток для відьми». Та й поезії Ваші, хоч і сучасні, проте мають вловимий, але важкий для ідентифікації зв'язок із чимось настільки прадавнім, як фольклор. Ви у процесі створення вірша свідомо помічаєте таку подібність поезії до коломийок?

- Це річ абсолютно підсвідома і виникає неконтрольовано.  По-перше, вірю в те, що віршовані тексти магічно впливають на людську психіку і часто збуваються. Це як заклинання в давні часи, тому й звучати вірші мають відповідними ритмами. По-друге, в мені з дитячих років живе осад фольклору, він ніби втручається в написане. Ідеться про фундамент, на якому стояти можна з упевненістю, що цегла під ногами не розкришиться.

- Вам траплялися люди, які не розрізняли Вас реальну та Ваше ліричне «Я»? Інколи ж бувають такі прикрі випадки. Наприклад, письменникам із Нью-Йоркської групи обурені читачі радили звернутися до психіатрів. Я, звичайно, обрала дуже колоритний приклад, і зрозуміло, що Вам подібний закид зробити не можна, я його використала лише аби унаочнити, що саме маю на увазі. Але чи було таке, що люди не розрізняли?

- Чесно кажучи, таких випадків мені траплялось дуже багато. Причому зводилося до того, що люди переставали зі мною говорити. І насправді було дуже кумедно, бо жодного разу я не мала цих ображених на увазі. Це так само, як плітки, що бодай колись були би правдивими. Навмисно намагаюсь писати відсторонено від кола своїх знайомих. Мені завжди більше домислюються історії про перших зустрічних, перехожих – у них є інтрига і недомовленість, яку хочеться розгадувати. Поза тим, люди чомусь схильні думати, що автор неодмінно пише про своє близьке оточення. І насправді не поетам, а таким читачам можна порадити звернутися до психіатрів. Може, хоча б лікарі знайдуть спосіб пояснити, що Земля обертається не навколо них.

- Не кожен може стати поетом, а чи кожен може бути читачем поезії? Я чула від деяких знайомих, що вони віршів взагалі не розуміють. Для мене досі загадка, чому так буває. Що Ви думаєте з цього приводу?

- Поезія – однозначно не масове чтиво і з цим авторові доведеться миритися. Причому так було в усі епохи. Не можна звинувачувати когось у нерозумінні чи неосвіченості, адже мова йде лише про те, як по-різному ми бачимо і сприймаємо світ, наскільки тонкими є наші переживання і емоції, що означають для нас слова, заплетені в ритми чи аритмію. Певно, дехто не те щоб не розуміє, просто не пропускає крізь себе потоки метафор чи метабол, уважно дивлячись під ноги. Пригадуєте, як в Олександра Довженка: “Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі. Що кому”.

- Чи почитаємо ми Ваш прозовий дебют? Адже є випадки, коли талановиті поети ставали майстерними прозаїками: Оксана Забужко, Юрій Андрухович та що далеко ходити – Ваш колега Мирослав Лаюк нещодавно «Баборню» написав.

- Сама на те сподіваюсь, бо тут все складно. Коли живеш у постійному цейтноті, на вірші знайти час простіше. Поетичні емоційні згустки не вимагають від тебе повернень. З прозою так не вийде. Вона потребує тиші, часу і занурення. Плюс ідеї мають бути стиглими, інакше нема сенсу їх випускати.

- Наостанок хочу попросити зацитувати Ваш улюблений вірш власного авторства!

у тобі виростають дерева високі-високі
і вони затуляють усі до єдиного вікна
але якщо зупинитись і придивитися збоку
вітражі історій просвічуються і їх не вимкнеш

у тобі застигають рядки ненаписаних віршів
і відбивають на шкірі незрозумілі послання
коли підіймаєш ідеї які донести не вийшло
відчуваєш себе у черзі передостанньою

у черзі на те аби повільно перегоріти
аби розмити простір але ти постійно
виходиш і спостерігаєш як маленькі діти
на стіні розмальовують небо яскраво-синім

Спілкувалася Катерина Толковець.