Жінка-УКРАЇНКА

Природа наділила людину унікальним феноменом – пам’ятю. Досить лише згадати  людину, як перед очима одразу постає її постать. Згадуються риси обличчя, ріст, характерні рухи, жести, міміка, навіть голос та посмішка. Земляка, поета Карла Копинця, якому 2 квітня виповнилося б 80 згадую часто.

Його поетичні рядки спливають самі по собі. Був завжди розважливим, спокійним,  з почуттям власної гідності і доброти чоловік. Справжній інтелігент, виважений і мудрий співбесідник, батько, а згодом дідусь, який бачив усе, тонко відчував душу людську, вловлював настрій, умів цінувати людину за її працю. Від ранньої юності до схилу своїх прожитих літ жив, чесно трудився, завжди допомагав людям у біді. Навіть, коли залишалася остання надія і німе запитання в очах рідних: «Чи житиме?» як хірург не гасив надії. Справді, його руки, ведені Божим провидінням часто вершили дива. Повертали до тями та життя важко прооперованих людей, заново воскрешали їх, дарували радість сили, надію і віру у завтрашній день.

Вранці, 24 грудня 2004 року вийшов з дому. Як завжди попрямував до лікарні. У кабінеті з ним трапився серцевий напад. Колеги робили все, щоб чимось йому допомогти. Але на досвідках нового дня серце 67-ми річного хірурга зупинилося і завмерло назавжди. Ця несподівана подія приголомшила і вразила всіх. Чоловік відійшов за земну межу, але водночас ще виразніше висвітлилася його постать, як провідного літератора, який піввіку старанно творив поезію. Писав патріотичні, пейзажні, інтимні та духовні вірші. Ними зачитувалися тисячі читачів, щирих шанувальників його поетичного дару. Як знавця історії рідного краю, відданого сина і патріота Срібної землі, вірного українця, котрий до останку щиро вірив у свій народ, постійно чекав нагальних змін у нашому суспільстві, таким його знали і запам’ятали   усі…

Змалку любив своє рідне село. Щороку навідувався у Широке. З квітами вдячно приходив на могили своїх батьків і рідних. Стояв у задумі і згадував нянька Федора Юрійовича. Золоті у нього були руки. На всякій роботі знався і не мав собі рівних. І на скрипці так майстерно награвав, що серце заходилося щемом, завмирало від насолоди, бентеги і сприйнятого щастя. І матері Анастасії Михайлівній вклонявся до землі. Десятьом дітям дала вона життя. З них вижили не всі. У 1928 році від тифу померли Юрко, Ганна, Павлінка та Іринка. У 1949-му втратила Йосипа. Як зіницю ока доглядала і берегла Гафійку, Іванка, Карла, Юрка та Михайлика. Поралася вона лише по добу та по господарству. Однак довгими зимовими вечорами шила, пряла, мережила скатертини, рушники, сорочки. Ніколи не нарікала на важку долю. А біди пережили чимало: зазнали голодних років, безробіття, переслідувань після трагедії Красного поля. Тоді у власній крові захлинулася Карпатська Січ. Потім краєм прокотилася Друга світова. Прийшло довгоочікуване визволення. Закарпаття воз’єдналося з матір’ю-Україною. Однак, одночасно з радістю люди зазнали й гіркоту розчарування. Організовуються колгоспи. Від людей відбирають землю, худобу, сільськогосподарський реманент, посівний матеріал. Застугоніли ешелони, які ввозили молодь на шахти  Донбасу, Кузбасу, Воркути, далекого Магадану. Насильно закрилися церкви. Продовжилося гоніння на служителів культу греко-католицької віри. В день – загальна припіднятість, небувалий ентузіазм, вночі – панічний страх від неочікуваного стукоту у вікна чи двері, німе запитання: за ким прийшли, кого арештували, повели у невідомість…

У рідному селі Карло Копинець закінчив семирічку. Батьки та перша вчителька Ксенія Юліївна Параска благословили його на навчання до Хустського педагогічного училища. Іспити склав відмінно. До списку студентів не потрапив, бо не був комсомольцем. Свідомість юнака боляче вразила ця перша несправедливість. Але не згасила його бажання вчитися далі. Здав документи до професійно-технічного училища. Тут здобув професію електрика. Під час навчання в училищі познайомився і зріднився  з поетом Василем Вовчком, який згодом став комсоргом – Теребле-Ріцької ГЕС. Він і привів юнака у літературне об’єднання при районній газеті «Ленінська правда». Цією студією керував поет і відомий журналіст Микола Рішко. Перед слухачами об’єднання   частенько виступали місцеві літератори Іван Губаль, Олександр Сливка, Юрій Керекеш, Олександр Маркуш…Вони і привили юнакові любов до поетичного слова, привили настирливість і працелюбність, постійну тягу до знань, посіяли віру в можливості і рушійну силу слова. Їм вперше Карло читав свої вірші, від них чув зауваження і мудрі повчання. Юнак прагнув вчитися далі. Повертається у Велико-копанську сереню школу. В ній здобуває середню освіту. Несподівано помирає брат Михайло. Його смерть приголомшила Карла і він вирішує стати лікарем.

У літературі на той час вже добре були відомі імена медиків Віталія Коротича, Юрія Щербака, Віктора Зубаря, Івана Сухана, Михайла Вовка, які залишили глибокий слід на письменницькій ниві. На них рівнявся і Карло. Він свято вірив, що дар іскри Божої не втратить у житті. Виноградівське медичне училище стало першою сходинкою до втілення його заповітної мрії. Закінчив його з відзнакою. Червоний диплом отримував з рук тодішнього директора, лікаря-кардіолога Петра Побдякуника. Той по-батьківськи наставив його на продовження навчання на медичному факультеті Ужгородського державного університету.

Карлові завжди таланило на мудрих людей. З глибокою вдячністю і синівською повагою завжди згадував своїх наставників – декана медичного факультету Надію Олексіївну Левкову, доцента Ісаака Андрійовича Бігунова, хірургів Дмитра Олександровича Снігурського, Олександра Васильовича Феденця. Це були не лише маститі фахівці, але і ерудити, добрі знавці світової та вітчизняної класичної літератури. Він і далі наполегливо продовжує працювати над собою. Відвідує вузівську літературну студію. В ній знайомиться з поетом Петром Скунцем та вже добре відомим у краї літератором Андрієм Патрусом-Карпатським. Той недавно повернувся з далекої Воркути, де у таборах відсидів 10 років за свої національні переконання. Написаною поезією, глибиною думки, її живучістю і проникливістю слова він справив на молодого поета-початківця незабутнє враження. Доля не випадково звела цих двох талановитих людей. Карлові Копинцю випаде повторити долю свого старшого друга. У 1964 році він успішно закінчує університет. Як медик, свою трудову діяльність розпочинає в Чопській районній лікарні. Тут знайомиться з кароокою медсестрою Ніною Іванівною. Непрохана любов звела молодих людей і вони одружуються. Подружжя Копинців повністю віддається улюбленій роботі. Їхнє життя скрасило народження дитини. Хата наповнилася дитячим гомоном і сміхом Оксаночки, а згодом і молодшої Світланки. Жити в сім’ї та радіти. Та непередбачена ніким біда нависла над молодою родиною. Одного вересневого дня, за доносом зловмисника Карла Федоровича арештували і етапом відпровадили в Божків на Полтавщині. Тут йому випало відбувати своє незаслужене покарання. Але професія лікаря знадобилася і для арештантів. У медико-санітарній частині щодня приймали травмованих на виробництві в’язнів. Уважно лікував тих, кого виснажила щоденна непосильна праця, надломила біда і випробування долі. І тут він багато читає. У пам’яті  відкладаються всі пережиті події, враження, народжуються поетичні рядки. Його вірші тюремної пори згодом увійдуть до його поетичних збірок «Під вагою зодіаку», «Серед білої тиші» та «На пагорбі літа».

Рідні, як могли підтримували його. У визначений для побачень день щомісяця сюди приїжджала дружина з дітьми. Ці короткі побачення придавали сили і наснаги, підсилювали впевненість і віру, що все буде добре. Зараз важко сказати, коли йому було важче тоді, коли його садовили за грати, чи тоді, коли без усякого вибачення звільнили. У руки вручили папірець який засвідчував відсутність складу злочину. Знову повернувся до Чопа. На його плечі лягли будні в операційній залі, нічні чергування. Ранішні обходи палат, прийоми хворих пацієнтів, діагностика все злилося в нескінченний замкнутий ланцюг. Коли хвилини видавалися вільними з сім’єю  проводили на природі. У відпустку їздили разом. Щороку вирушали в подорож по заповітних місцях країни. Побували в Москві. На Ваганьковім схилі вклонилися пам’яті Сергія Єсеніна. До його могили прийшли з квітами вирощеними власноруч і привезеними із Закарпаття. Справді правдиві слова приказки: «Життя пройти – не поле перейти». За свого віку пережив багато. Але попереду його чекало найбільше випробування – коханням. У Доброньській лікарні лікував хвору, згодом вона стала змістом його життя, його другою половинкою. На прийом прийшла з букетом троянд. Хотіла подякувати своєму рятівникові, за те, що повернув її до життя. Поглядом синіх очей та випадковим дотиком руки розбудило його приспану душу. У свої 50 він наважився на створення нової родини. Без Єлізавети Бернатівни життя не вартувало нічого. Це вона надихнула його на написання ліричних віршів. Вони склали основу збірки «Проліски з-під вій». Присвячена вона цьому всепоглинаючому спалаху любові, яка теж мала право на своє існування.

У житті Карло Федорович досяг усіх поставлених висот. Увійшов у коло кращих медиків Закарпаття. Став лауреатом обласної літературної премії імені Федора Потушняка. У 1994-му прийнятий у Національну спілку письменників України. Багатогранність його таланту проявилася у 14-ти виданих поетичних збірках: «З весною у серці» (1963), «Перший грім» (1966), «Народження хліба» (1984), «Під вагою Зодіаку» (1989), «Серед білої тиші» (1991), «На пагорбі літа» (1992), «Проліски з-під вій» та «Ходіння по габі» (1995), «Спалахи роси» (1996), «Азбука осені» (1997), «Вірші» угорською мовою (1998), «Літургія літа» (2001). Та особливої уваги заслуговують дві останніх: «Великодня свічка» і «Три поеми» (2004). Читача вражають розмах подій, панорамне відтворення суспільно-політичного та побутового життя наших земляків, зрілість думок автора, виношені в роздумах свіжість почуттів і осмислення історичної правди пережитої батьками та його ровесниками. За вагомий внесок у розвиток літератури та тематику висвітлення питань історії та культури рідного краю Карла Копинця висунули на здобуття міжнародної премії «Карпатська корона» (Румунія).

Твори Карла Копинця читаються з великим інтересом. У пам’яті воскресає постать дівчинки-євреєчки Едітки. Весною 1944-го з Широкого на скрипучій фірі її навіки вивезли до німецького концтабору, а він малим біг слідом і гукав їй щоб восени повернулася до школи. І премудрого вчителя Петра Івановича Голібу, який на пам'ять знав і декламував твори Гете і у ривки Шіллера, латинській і німецькій мові навчав земляків та за відмову зібрати позику з односельчан був звільнений з роботи. І про батька, який втратив сина й гірко проклинав свою нелегку долю. І про Боржавське диво – церкву збудовану владикою Іваном Маргітичем і його односельчанами на вічну прославу Всевишнього…

Йде 13-й рік як Карло Федорович з своїх плечей скинув нелегкий тягар нашої доби, полишив цей світ. Душею полинув у Всесвіт, але залишився в наших спогадах, на сторінках своїх книг, на яких живе його розбурхана уява і неспокійна душа. За ним сумує родина, берізка, яка пам’ятає тепло його рук, рідні навколишні гори, присипані снігами, батьківська старенька хата та сільська школа де на останок він встиг побувати. Всім відмінникам навчання тоді роздав щойно видані книжки. Наче серцем відчував і знав, що молодим має сказати своє найвагоміше напутнє слово, зболену думку, бо це їм належить колись замінити батьків. Саме молодим він явив і залишив свою весняну ніжність і сподівання людської доброти.

Марія Конкіна

Текст опублікований на умовах ліцензії Creative Commons із зазначенням авторства.