Жінка-УКРАЇНКА

Богдан Дячишин. Крихти живого часу Андрія Содомори: есеї. – К.: Ярославів Вал, 2017. – 104 с.

Автор запрошує читача у мандри духовним простором думки, товариства думок поетичного, прозового і перекладного слова Андрія Содомори: «Яке воно — те слово? Передусім — воно з тих слів, які треба читати не лише фізичним оком, а й оком думки, духом людського єства, серцем: "Життя людини, за Сенекою, — це життя думки" ("Діалоги")» (с. 29).

Хрестоматійна думка: твори літератури й мистецтва «неодмінно несуть на собі відбиток індивідуальності митця, його таланту» (Іван Мегела). Та будь-який індивідуальний доробок має певний ступінь вартості – лексико-семантичної, граматичної, стилістичної, гносеологічної, естетичної, евристичної, архітектонічної та іншої. Комплексна ж аксіологічна проблема вартості текстів не може не поєднуватися з проблемою особистої відповідальності творця за свій продукт.

Наші прапредки вірили, що Богиня мови – Вач – пильнує не лише чистоту мовлення, а й вище зауважені ознаки, котрі зумовлюють ступінь її вартості. «Мова шанувалася як священна субстанція… З давньої міфології та найдавніших епічних творів, які дійшли до нас, відомо, що саме поети-співці вважалися володарями вищого слова та прирівнювалися до пророків і маґів. Їм були доступні особливі сокровенні знання – не тільки мова Богів, людей, а й тварин, птахів та дерев» (Галина Лозко, «Волховник»).

Саме таким Майстром Слова, який має ці «сокровенні знання», на нашу думку, є постать досліджуваного Богданом Дячишиним видатного українського перекладача, науковця, поета і прозаїка Андрія Содомори.

Однією з посутніх зауваг автора есеїв про цю, без перебільшення визначальну для вітчизняної словесності особистість, є така: «Людина з книжкою… Саме з цим образом почалися мої мандри сторінками захопливого світу Андрія Содомори» (с. 6).

Та про цього блискучого Майстра вже сказано так багато й вичерпно, що годі щось нове додати… Проте спробувати – можна.

У роздумах над текстами Андрія Содомори вимальовується постать сучасного інтелектуала «з книжкою», що конотаційно пов’язана одночасно з минулим і майбутнім. З одного боку – Сапфо, Алкей, Архілох, Теогнід, Вергілій, Горацій, Овідій та інші, там же – Тарас Шевченко, Іван Франко, Микола Зеров та інші, а з іншого – наше студентство, школярі – теперішні й прийдешні… Органічна вписаність автора в минувшину відчутна майже фізично: «…пришельцями з світлин, вальсують тіні по пустому домі»; або – «по світло йду до темного покою»; а коли «вечір надходить… Ніч наступає…», то постають не «видовища», а «видива», що – «в нас самих» («Пригорща хвилин»). Саме зі здатністю Андрія Содомори сприймати саме «видива» пов’язані дивні образні витвори в збірці медитативних новел «Сльози речей». Сніг – як субстанція об’єднання світу: «Падав сніг. Так рясно, що все довкола – небо, земля й повітря – стало чимось єдиним, непомежованим» («Сніг падає»).

Відчуття (під парасолею під час дощу) затишного місця для споглядальної рецепції «тихо дощить на місто» («Мовою дощу»), або тонке зауваження про дуже пожилих людей, котрі часто запитують: «Котра година?», хоча їх і насправді давно вже нічого «не в’яже із часом» («Фотель пана Дучака»). Ще – на перший погляд конраверсійне, а як на глибший – правдиве спостереження: «... розбудило мене те, що й приспало... Приспала його присутність. Розбудила – відсутність» («Мертва тиша»). І справді, виявлення відсутності національно-демократичних свобод, соціальної справедливості пробуджує й веде народ на боротьбу за свої законні людські права.

Не можна не торкнутися високопрофесійного й водночас відповідного «порядкові речей» минулого, сьогоднішнього й майбутнього мистецтва перекладу класичних творів античності. До проблеми «людина і світ»: «Сум… бере через пустоти твої» (Корнелій Ґалл). Про неприпустимість заспокоєння на колишніх досягненнях у нестримному потоці часу: «…в чанах – вино щоб шумувало нове» (Альбій Тібулл). Про те, що висвітлює справжню красу і велич творця: «Обличчя незрячого Гомера осяяне світлом, що у слові» («Пригорща хвилин»). А ось те, що споріднене з нашими орійськими витоками: «Поезія Вергілія пахне землею», зауважує перекладач. А ми б додали: а Содомори – синтезованим духом тонкого чуття й глибокого мислення, невтомною працею духу людського, бо «Слово, рідномовна думка заохочують дух і серце нашого єства докладно осмислити усе, що відбувається довкола нас і в нас самих, щоб вийти, врешті, зі згубного лабіринту суєти в поступі до духовного життя у слові... У цьому житті має сенс тільки творчість, творча праця всюди і в усьому. Співпраця з Божими намірами — найвище щастя. Але не завжди вміємо їх відчитати» (с. 11).

І насамкінець – про здатність Майстра пропускати мудру словесність античності крізь дискурси сьогодення: «… підганять надто повільних волів»; «Пора налягать на чепіги»; «Він же, мов скеля, стояв – несхитна в розбурханім морі»; «Зброю лють постачає». І – думка про те, маєш спокій тоді, як «віднята у ворогів зброя у домі твоїм» («Крилаті вислови Вергілія»).

Тож читаймо твори яскравого й неповторного українського Майстра Слова Андрія Содомори – джерело мудрого й високоестетичного художньо-образного мовлення: «Маємо достатньо свого рідного слова, яке вчить, спонукає до розмислення: "Що тонше відчуття рідної мови, то пронизливіший холод чужини: Овідій, Шевченко…" ("Поезія.Проза")» (с. 11). Богдан Дячишин стверджує: «Андрій Содомора твердою ходою торував свій шлях, краплями поту зрошував його, примножуючи плодами духовну літературну спадщину українського народу, шліфуючи свій талант плугатаря, не окреслював межі своєї ниви. Чи ж може бути межа, якщо наше слово, рідна мова потребують особливої уваги, захисту (с. 81–82)... мусимо усвідомити, що й боротьба за рідну мову не припиниться доти, доки не запанує "В своїй хаті своя правда"» (с. 83).

ВОЛОДИМИР ПІВЕНЬ,
кандидат філологічних наук, доцент кафедри педагогіки та управління освітою Краматорського економіко-гуманітарного інституту.