Життям епохи душа його переболіла, надію чисту сповила

 20 травня йому виповнилося б 75. З них 40 він віддав поетичній, публіцистичній, журналістській і  видавничій творчості.  Його прізвище у списку поетів яскравої когорти шістдесятників: Василя Симоненка, Івана Драча, Василя Стуса, Валерія Марченка, Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка. Людство тоді стояло на порозі нових наукових і технічних відкриттів. Воно долало земне тяжіння, рвалося у простори Всесвіту, прагнуло осягнути закони світобудови і необмежені можливості людського організму.

Петро Скунць… Епохальний поет, яскравий перекладач, видатний громадський діяч, будівничий української Незалежності, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка… На його вірші «Балада про Борканюка» Дезидерій Задор, «Вічне полум’я», «Світку ти мій карпатський», «Колискова», «Карпатський вальс» –  Петро Рак, «Реквієм» Йосип Івашкович, «Дороги кличуть» Олександр Шугаєв написали музику. Пісні стали жити своїм самостійним життям. Ним написані публіцистичні, літературознавчі статті, рецензії, передмови до книг Петра Пойди, Миколи Матоли, Надії Панчук, Володимира Матієва, Олекси Янчика, Антона Копинця… Ним повернуті з небуття відомі постаті Олександра Духновича, Августина Волошина, Михайла Томчанія, Василя Гренджі Донського… Його перекладами «Голуба мандрівка» (1979), «Рокам подвоєно ціну» (1996)  Ольги Рішави з німецької,  «Зоряниця» (1985), Ананія Размислова  з комі, «Чотири квітки» Муси Джаліля з татарської, з угорської «Карпатська весна» (1972), «Хвиля  Балатону» (1983), чеської – «Легенда про голод» (1969), «Забута земля» (1982), «Весняна Влтава» (1982), «Вітер з полонини» (1986) зачитувалися. В 1982-му  у Братиславі зі Степаном Жупанином видали упорядковану дитячу антологію поетичних творів письменників Закарпаття «Карпатська весна»…

У свої 19 став автором поетичної збірки «Сонце в росі». Прийнятий у Спілку письменників тодішнього Союзу. Молодий, талановитий зі своїм пульсуючим характером, незбагненною і неосяжною силою слова  щодня брав у руки перо. Одна за одною виходять  його збірки «Верховинська пісня», «Полюси землі», «Погляд». У 1967-му за них удостоєний премії імені Дмитра Вакарова. Потім до читача доходять нові поетичні видання «На границі епох», «Всесвіт, гори і я», «Розп’яття»…У 1986-му стає лауреатом премії імені Андрія Малишка за твори високого громадянського звучання, опубліковані в журналі «Дніпро».

Після  8-річної мовчанки, як поет знову видає нові збірки «Розрив-трава» (1979), «Сейсмічна зона» (1983), «Спитай себе» (1992) у співавторстві з Василем Комендаром та Миколою Гнатюком книгу «Зелені перлини Карпат» (1985) про рідкісні та зникаючі види рослин в нашому регіоні.

Про себе звично розповідав скупо. Йшов 1942-й. У гірському Воловому у сім’ю постукало навальне горе: у ангельському віці відійшов у небесні виміри 6-річний Василько. Бистрий на розум, допитливий і цікавий малюк тішив батьків. На нього  покладали великі надії. Та життя йшло далі. У той понеділок мати Марія Герасимівна, яку сусіди прозивали Синевирською вийшла на лужок садити картоплю. У ямки розкладала бульби. Рядок за рядком пригортала землею. Коли оперлася на сапу перепочити, відчула різкі болі. У життя спішило прийти її 9-те дитя. Під сузір’ям Тільця у рік Коня руки сільської повитухи  прийняли у світ новонародженого хлопчика. Під стелею сільської хати захиталась яворова колиска. Вечорами  в ній знову залунала мамина колискова «Гойда, гойда, гойдашечки».  Нею вона  присипляла малого Петрика.

Батько Микола Петрович теж по кімнаті ходив навшпиньки. Непрохана смерть з родини забрала трьох його синочків та двох донечок. У Скунців залишились  Іванко, Микола, Василинка та Петрик. На присілку Прохідна минало їхнє дитинство. Цю назву, очевидно,  придумали синевирці. Щопонеділка утоптаною дорогою  вони прошкували на торговицю. Йшли до Волового босоніж. Але за їхніми плечима, зв’язані шнурками, звисали черевики або святкові постоли. На руїнах лінії Арпада вони всідалися, старанно перевзувалися. І далі  взуті добиралися до ринку. Хто з молоком, сметаною, сиром, збитими вершками, хто з олією, бринзою кукурудзяною мукою, квасолею та картоплею, другим верховинським хлібом.

Життя внесло свої корективи у дитячі роки Петрика. Несподівано важко захворіла мати. Батьки вирішили віддати сина тітці Марії. Та жила в присілку Грабовець. Дітей своїх  немала. Жила  заможніше.  Та потішитися материнським щастям їй випало не на довго. Вона померла молодою. І хлопчик знову повертається до батьків. Майже 14 років серце його рідної матері теж боролося за життя.  Дожила вона до 78-ми…

Підійшов час і малий Петрик пішов до школи. У одній кімнаті  одразу розмістилося 4 класи. За урок хлопчик повністю встигав засвоювати матеріал, який вчителька подавала своїм учням. У 6 класі почав писати вірші. Надіслав їх до обласної молодіжної газети.  Звідти надійшла відповідь. Йому радили писати замітки про шкільне життя. Але, як не дивно,  Петро в літературу увійшов сміливо і трепетно, як  у духовний храм, захоплений глибиною і мудрістю людського слова і залишився в ній назавжди. Першим літератором, який підтримав хлопця був Фелікс Кривін. Він уважно перечитав його списаний віршами зошит. Відчув, що вони глибокі і змістовні. І хоч хлопцеві лише 15, йому слід серйозно  зайнятися літературною творчістю. Склалися обставини, Василь Вовчок саме повертався з армії. Його і попросив письменник завітати в Міжгір’я. Там відшукати молодого, але здібного юнака і передати йому його щирі побажання.

Через рік Петро Скунць став студентом філологічного факультету Ужгородського державного університету. Літератори стали зустрічатися частіше. За сприяння Криліна вийшла друком перша Скунцева збірочка «Сонце в росі». Одночасно майбутній філолог працює у редакції «Молодь Закарпаття». Директор видавництва Василь Фесенко зумів переконати редактора молодіжної обласної газети Іллю Ільницького, щоб той направив на видавничу роботу  свого працівника. Тоді у редакції художньої літератури видавництва «Карпати» працювали нарідкість творчі люди: Іван Чендей, Семен Панько, Петро Угляренко, Василь Басараб, Гнат Ігнатович… Були вони різними за віком, досвідом життя, але об’єднувало їх розуміння суті своєї справи, фанатична відданість їй  і любов, уміння підтримати початківців, давати дорогу творам молодих авторів Закарпаття, Івано-Франківщини, Буковини… Після їхньої вправної обробки твори набирали літературного шарму, словесної виразності. Це відчувалося в поезіях, художній прозі опрацьованих фольклорних записах, що виходи в серії фольклорних видань «Коло гірської ватри».

Доля поета складалася нелегко. Після поеми «Розп’яття», яку він присвятив 20-річному воїну добровольцю Івану Кубинцю, що став національним героєм двох країн. Родом він був із села Новоселиці Тячівського району. 18 квітня 1945-го нацисти розіпнули його на воротах гуральні в чеському містечку Штітіна. Весь тираж цієї збірки був  знищений. Книга дійшла до читача аж через 20 років і була перевидана в 1991-му. Збірка «Розрив-трава» вижила лише при підтримці Олеся Гончара та Василя Земляка. Це вони  дали перші схвальні відгуки у пресі, на радіо, телебаченні. Їх гаряче підтримали сотні читачів, які сприйняли збірку і зачитувалися нею. На кінець 80-х поет стає одним з найактивніших громадських активістів. Він знайомий і підтримує дружні стосунки з В’ячеславом Чорноволом та Миколою Руденком. Стає організатором закарпатського обласного осередку всеукраїнського товариства української мови. Одночасно обраний головою крайової організації народного руху України. Як редактор він започатковує незалежну газету «Карпатська Україна».

В ужгородській  оселі йому було тісно. Його вабили і тягнули до себе дрімучі гори, вершина Петросу. Там улітку сильні розкати грому, крешуть блискавиці від неба до землі. Взимку дикий вітер свище, але проглядається весь рідний край. Дихається легко. Усім життям епохи його душа переболіла. 30 квітня 2007-го на досвітках нового дня він переселився на нову поетичну планету  Скунціану, залишивши дружину Олену  та своїх дітей. Там на нього вже чекали побратими по перу Василь Ігнат, Федір Зубанич, Василь Вароді… Але виважена його любов до художнього слова, непідробна синівська тривога і турбота за рідну землю, за свій народ, за матерів, які й досі  шукають своїх дітей на світових ринках та землях спонукають нас задумуватися над його віршами, поемами, поетичними циклами, мініатюрами, піснями, притчами, переказами і баладами.  В них залишилася душа  поета, його нескорений дух, уміння відкрито говорити, викликати вогонь на себе, брати на себе всю відповідальність і не сходити до кінця з обраної позиції.  Він зажив демократії. Всякий раз  казав «Сіяти уміємо, але пожинати урожай ми ще не навчилися».

Збідніло людство на одну людину. Осліпнув Всесвіт на одну яскраву зорю, світло якої і досі доходить до нас. 

Марія Конкіна