Жінка-УКРАЇНКА

(до 155 - річчя від дня народження)

Згадаймо добрим словом ще одного славетного вченого, видатного україн­ського етнографа, фолькло­риста, письменника, діалекто­лога, друга Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського, Дмитра Яворницького, Катерини Грушевської, дослідника Великої Волині, Василя  Григоровича Кравченка. Хоча герой нашої розповіді – не волиняк, проте 45 років свого життя він присвятив вивченню саме території цього благословенного краю, зокрема, питанням музейної справи, проблемам українського народознавства.  

Та чи всім відомо, де знаходиться історична  Волинь, які її межі і хто її сусіди? Думаю, що навряд. Тому додамо цікаву інформацію для допитливих людей. Північна частина Хмельниччини з містами Шепетівкою, Ізяславом, Полонним, Старокостянтиновом, Славутою (за позначенням на мапі), – це Поділля. Однак, якщо бути точнішим, то це – південно - східна Волинь, або, як її називають – Хмельниччина Волинська. А Кременецький, Шумський, Гусятинський, Лановецький райони Тернопільщини – мабуть, впевнені що це також Поділля? Звичайно, тільки – західне. Але вони вважаються споконвічними волинськими землями. А на Львівщині – Золочівський, Сокальський, Жовківський, Рава - Руський райони?Усі знають, що це Галичина. Не тільки, а ще й галицька Волинь. А Рівненщина і Житомирщина? Звичайно, це – Волинське Полісся, а також – східна Волинь. Отже, уся величезна територія, починаючи з лівого берега Південного Бугу, разом з Погоринням і Поліссям, що простягається за межі сучасної Польщі, включаючи Підляшшя та Холмщину на заході, аж до Київщини на сході, – за історичною і геог­рафічною традицією на­зивається Великою Волин­ню. Отже, це справжня краї­на, яку раніше населяли де­сятки різних народів і землі якої впродовж віків належа­ли кільком державам.

Народився майбутній вчений 8 травня 1862 р. у таврійському місті Бердянську, що на Запоріжжі, на березі теплого Азовського моря. Він зростав у середовищі рибалок і моряків, тому змалку цікавився їхніми звичаями, легендами, переказами. З Бердян­ська Кравченко поїхав до Феодосії, де навчався в учительському інституті, але за вільнодумство і народництво був позбавлений диплома та права вчителювати. Тому вступив до школи юнкерів в Одесі – там і починається його зацікавлення народознавством. Спілкуючись із солда­тами, Кравченко записує від них цікаві оповіді й бувальщи­ни, які згодом друкує в етног­рафічних матеріалах за редакцією Бориса Грінченка, зокрема збірку оповідань «Буденне життя» (1902). Молодий офіцер царської армії Василь Кравченко прохо­дить службу в Житомирі. Але кожну вільну хвилину він від­дає улюбленій справі – дослідницькій роботі, експедиціям по Волині та за її межами. У грудні 1900 р. у губернському місті офіцій­но було створене Товариство дос­лідників Волині, яке об’єднало навколо себе передову інтелігенцію. вчителів, дворянство. Його активним чле­ном стає Василь Крав­ченко і у кожному томі «Праць» Товариства друкує свої ет­нографічні розвідки, зокрема, детально відтворює специфіку весільного обряду, особливості місцевого діалек­ту у селі Курозванах Острозького повіту  на   Рівненщині.

У колі фольклор­них інтересів Василя Григоровича  – календарні, родинно -побутові пісні, народні свята і обряди. Він досконало вивчив та описав характер мешканців Волині, особливості їхні говірки, побут, зви­чаї та обряди. «Характерна риса волиняка, – пише Кравченко у своєму етнографіч­ному нарисі про Волинь, – та, що він ніколи не любить нічого виносити зі свого обійстя, а все більше намагається приносити до власної хати…». Цікаво характеризує вчений і поляків: «В натурі – це ті самі українці, на тери­торії яких вся зазначена шляхта мешкала. З них ті, що населяють жито­мирську округу, нащадки колишніх православних українців, бо батьки їхні під час скасування унії в межах Наддніпрянської України пристали до католицтва. Антропологічні й етнічні ознаки шляхти ті самі, що й у місцевих українців».

Унікальні матеріали зібрав етнограф про чумаків. Ось що він пише про цих людей і унікальний жанр пісенного фольклору, зокрема  з Полісся: «Не було села на Україні, де б кілька родин не брало участі в чумакуванні. Варіанти по­ліських чумацьких пісень дуже скидаються на південноукраїнські, але багато в чо­му і відрізняються. Тому треба вжити заходів, аби не пропустити, не прогаяти ча­су, бо коли повмирають останні представники цього промислу, то занотовувати те саме від їхніх дітей, онуків, які самі не брали участі в чумакуванні, річ не та».

Безперечну наукову вартість становить незавершена і неопублікована за  життя вченого розвідка «Етнографічні матеріали, зібрані на Волині та по суміжних губерніях», в якому широко характеризуються реалії побутування  населення цієї території, їх схожість і відмінність від сусідніх. Етнографічна інформація подається ним також у статті «З недавнього минулого Волині», вміщеній в «Ювілейному збірнику на пошану акад. М. С. Грушевського». Про самобутній науковий талант Василя Кравченка свідчить той факт, що праці українського дослідника були високо оцінені Петербурзькою Академією Наук, яка 1912 року присво­їла йому звання професора етнографії. Додам, що він фактично не мав вищої спе­ціальної освіти, якщо не зважати на дворічний вчительський інститут і Одеську школу юнкерів, де працювали прекрасні педагоги, які давали широкі знання з різ­них галузей. Хоча російською офіційною наукою і було визнано заслуги Василя Кравченка, він протягом довгих років все ж знаходився під наглядом поліції.

Перед Першою світовою війною розпочалася нова хвиля наступу на все україн­ське: заборонялося друкувати й видавати книжки рідною мовою, припинилася діяльніс­ть громадських об’єднань, в першу чергу «Просвіти», головою якої на Волині була дружи­на Василя Григоровича. Завдяки клопотанням російських учених  і серед них академіка В. Шахматова, Василя Крав­ченка не вислали з України. Але 1914 р., як активного громадського діяча, його заарештували і відправили в російську глибинку, місто Ковров Володимирської гу­бернії. У березні 1918 р. Кравченко повертається в Україну і з головою поринає у бурхливе гро­мадське та політичне життя краю. Після революційної завірюхи уряд молодої держави кинув сили на куль­турний і економічний фронти: створюється мережа музеїв при школах, сільбудах, хатах - читальнях, народжуються такі наукові видання, як «Етнографічний вісник», «Первісне громадянство і його пережитки на Україні», «Краєзнавство» та ін. І це – у важкі часи повоєнної розрухи, голоду й нестатків, коли у людей всі думки були про шматок хлі­ба, а тут такий розмах етнографічної діяльності, вивчення й збереження пам’яток духовної та матеріальної культури! І величезну роль в активізації культурно - прос­вітницької роботи на Житомирщині відіграє саме Василь Григорович. Працюючи у Волинському краєзнавчому музеї на посаді завідувача етнографічним відділом, він залучає до краєзнавчої роботи широкі кола студентства, вчителів, сприяє ство­ренню етнографічних гуртків у школах, технікумах, на заводах. Розробляє близько 100 програм для дослідження народних промислів, обрядів, організовує етнографічні експедиції, екскурсії для дітей і юнацтва, читає лекції, пише популяр­ні статті з народознавства.

Незважаючи на похилий вік, професор з молодечим запалом надихає юнаків і дівчат на творчу працю в ім’я духовного відродження народу. Бо  «…якщо тільки ми, згаявши ще якийсь час, не зберемо ось зараз же старосвітніх матеріальних речей, не занотуємо народних пісень, звичаїв, то все те мусить хутко зникнути, і то навіть ще за життя багатьох з нас». Ці слова вченого звучать як заповіт і дороговказ для наступних поколінь. На жаль, грандіозна за масштабами праця Василя Григоровича  ані в ті далекі 20 - ті роки, ані в наш час, гідним чином не поцінована. Більшість його записів й дотепер лишається неопублікованою. Серед незакінчених рукописів багато матеріалів з народного кален­даря, звичаєвого права, про національні меншини, які густо населяли Волинь.

 Доля Василя Кравченка, як і ба­гатьох українських вчених - патріотів, серед яких було чимало його учнів, склалася трагічно. Щоправда, його не розстріляли і не заслали, як багатьох, на Соловки. Під час «українізації» (кінець 20 - х, початок 30 - х рр.) за зв’язок із членами сфабрикованої орга­нізації, так званої «Спілки визволення України», дослідника заарештовують, але за відсутністю доказів про антирадянську діяльність виправдовують. На довгий час краєзнавчий рух в Україні фактично був загнаний у підпілля. На запрошення Дмитра Яворницького вчений їде до Дніпропетровська, де працює в Історико - археологічному му­зеї. Але й тут Кравченка звинувачують у націоналістичній діяльності, знищують зібрані ним унікальні музейні експонати, позбавляють робо­ти, житла, засобів до існування. Після невдалої операції, важко хворого, його викидають на вулицю з підвальної кухні музею, де він мешкав впродовж трьох років. Звільнений по І - й категорії, професор не отримував ніякої пенсії. «Антирадянські націоналістичні» дії Дмитра Яворницького і Василя Кравченка вбачалися в тому, що вони пропагували славну історію козацтва, правдиве минуле України. «Кому і для чого потрібна легенда про своєрідність культури запорожців? Ця вигадка потрібна куркульству, потрібна націоналістичній контрреволюції» – писала дніпропетровська газета «Зоря». Довелося вченому на схилі літ залишити Україну й переїха­ти до сина в Ростов - на - Дону. Помер Василь Григорович у 1945 р., на 82 - му році життя, заповівши свій архів Академії Наук УРСР.

Народознавчі студії Василя Кравченка залишаються безцінним надбанням   кожного, хто цікавиться історією рідного краю, вивчає  етнографію не тільки у вузькотериторіальному, а й у загальноукраїнському вимірі, адже чимало зробив професор для введення у науковий обіг і широкої популяризації  етнокультурних традицій саме Великої Волині. На закінчення нашої розповіді читачам, можливо, цікаво  дізнатися, що науково - краєзнавче Товариство дослідників Во­лині, знищене у 20 - ті роки ХІХ ст., відродилося після проголошення незалежності України, знову активно функціонує в Житомирі, і об’єднує сьогодні 248 дійсних та 29 почесних членів (дані Вікіпедії). Очолює його справжній подвижник своєї справи географ Микола Юхимович Костриця, який також є головним редактором наукового збірника «Велика Волинь».

  Складаючи своєю розповіддю пошану Василеві Кравченку, я не можу не згадати своїх численних родичів, які жили й живуть на різних теренах Великої Волині: у Ковельському і Маневицькому районах Волинської області; у містечку Миропіль Романівського району і м. Бердичів (Житомирщина), а також на Поділлі, в Кам’янці - Подільському і у Шепетівці (тобто на Хмельниччині Волинській). Адже Волинь – це колиска моїх дідів і прадідів (славетного роду Войнаровських по лінії матері). Їх­ні життєві шляхи – яскрава ілюстрація до наукових розвідок вченого. Бо дерево кожного роду – це гілка історії цілого народу. А пишне дерево мого родоводу ряс­ніє дивним переплетінням коренів української православної шляхти і волинського старшинського козацтва у долях  діда Івана Владиславовича Войнаровського, уродженця Рівненщини, та бабусі Домінікії Мартинівни Козак з Ковельшини, а також їхніх нащадків, завзятих будівничих молодої укра­їнської держави. Мої родичі – це члени КПЗУ, які загинули від рук більшовиків і поляків, а хто ли­шився живий, стали вояками УПА у волинських станицях або пішли партизанами в Цуманський ліс. Але це вже господарі нової Волині, яку не встиг до кінця дослідити Василь Кравченко, і справу якого продовжують наші сучасники.

 У травні 2017 р. минуло 155 років від дня народження Великого Українця Василя Кравченка. З нагоди його ювілею цією статтею у вінок пам’яті, я вплітаю подячну квітку від порталу «Жінка - Українка».

Ольга РУТКОВСЬКА,
член МГО «Волинське братство»,
жіночого клубу «Волинянка», м. Київ