Жінка-УКРАЇНКА

Анотація:

Іванка Матвієнко, талановита віолончелістка, випускниця Львівської консерваторії, їде у Польщу до свого коханого Миколи. Амбітний джазовий музикант, у візіях якого — присмак передчуттів успішних світових турне, поки що змушений заробляти, розвозячи піцу у Варшаві. Готова до самопожертви Іванка сподівається на здійснення своєї заповітної мрії — звести на околиці Львова для них із Миколою будинок, де неодмінно має бути приміщення для музикування, а також кімнати для їхніх матерів, які самотою мешкають у Львові та Дрогобичі. Круговерть подій і людей, необхідність щоразу вирішувати нові завдання та ірраціональні переживання занурюють Іванку в зовсім іншу, незвичну реальність...

Уривок

Іванка вагається: розповісти професорові про негаразди чи промовчати. Власне кажучи, вже промовчала. Репетицію пропустила. Бо важко грати, коли так погано. А вже як почнуться нещастя, то кінця-краю не видно. «Біда тебе знайде, хоч і сонце зайде», — казала бабця Леся, і таки напророкувала.

Добре, що горнятко коломийське взяла, подарунок для професора. Довше триматиме йому теплий чай. І про Іванку нагадуватиме. Її улюблене. Музичне. На фестивалі молодих талантів здобуте разом із відзнакою.

Серпень дихає спекою, мов загнаний пес. Аж важко дихати.

Професор не поспішає відчиняти двері. Метушня триває довше, ніж зазвичай, але ніхто не відчиняє.

Урешті — щілина в дверях.

Іванка не знає, до кого говорить. Лиця не видно, тільки старечі очі. Попри те, повторює вперто, що вона — до професора. На репетицію. Завжди тут буває. Тільки останнім часом ні. А так — щопонеділка...

Двері відчиняються. Це жінка. Старша, накульгує.

— Увійди, — каже тихо, а Іванці стає погано. Мабуть, од спеки, бо хоча вже пізнє пообіддя, гаряче повітря досі товпиться і заповнює простір.

Іванка не розуміє, що професора нема. Як це? Ніколи звідси не виходив. Сам казав, що краще вдома, безпечніше — сперечається з упертим поглядом мовчазної жінки. І мовить, що принесла йому горнятко. Давно вже хотіла, та завжди щось... То забула його взяти, а то, сором признатися, брудне, недомите було, — як таке дарувати...

Перед Іванкою лежить конверт. Мусить його взяти. Професор просив. І радів, що не приходила останнім часом. І так не міг би двері відчинити. А це вже давно приготував. Бо був такий акуратний. І правда, про все завжди пам’ятав.

У жінки котяться сльози. Витирає їх фартушком. Просить Іванку, щоб уже йшла. Ще багато тут прибирання. Нехай візьме конверт. Ну, і це горнятко, звичайно. І нехай інколи помолиться. Це допомагає. Вона, та жінка, не знає, що ще могла б Іванці порадити. Мабуть, то все.

Миколи нема. Сьогодні грає в клубі. Як завжди, залишив розгардіяш. Перевдягався і вмивався, кваплячись. Порозкидав трикотажні футболки. Купує їх стільки, що лячно. Таким модником став.

Іванка запарює чай у коломийському горнятку. Сідає за стіл і кладе на нього конверт. А коли відкриває, з нього висипаються гроші. Дрібні та більші купюри. Ті, котрими розраховувалася за репетиції. Є ще картка. Звичайна. Старанно обрізана, на якій округлим каліграфічним почерком хтось написав:

«Дякую Тобі, Іванко».