Жінка-УКРАЇНКА

Владислав Кобзєв

Перед Новим роком вийшла поетична збірка-календар Наталі Куліш «Біжу я берегом життя». Досі письменниця була більше відома, як прозаїк і перекладач. Книжка її оповідань і есе  «Танок самотнього метелика» відзначена премією «Літературні відкриття року». Вона переклала книжку повістей білоруського прозаїка Бориса Петровича «Спочатку була темрява», роман лауреата премії «Російський Букер» Андрія Дмитрієва «Закрита книга» та книжку з романом і оповіданнями азербайджанської  письменниці Афаг Масуд «Свобода», які вперше познайомили українських читачів з творчістю цих письменників.

У цьому році твори Наталі Куліш видавалися в  антологіях сучасного українського верлібра «Світ не завершено» та «Чоловік, жінка і парасоля», перекладених румунською і азербайджанською мовами.

У збірці «Світ не завершено» я звернув увагу на її довгі верлібри, в яких відчувається досвіт спостережливого прозаїка. В кожному з них викладена цікава історія. Якби їх описати, то вийшли б гарні оповідання. Наприклад, вільний вірш «Чоловік, жінка і парасоля», який дав назву збірці сучасного українського верлібра в перекладі азербайджанською мовою, що вийшла в Баку, розповідає, як  у забитій людьми електричці притискує одне до одного чоловіка й жінку. Жінка тримає в руках парасолю із загнутою ручкою. Електричка хитається, і в такт їй хитаються чоловік і жінка. Парасоля треться об чоловіка, що сприймає це, як запрошення до  ближчого знайомства. Жінка відчуває, що чоловік, якого притисло до неї, поводиться якось дивно. І коли з шипінням відчиняються двері, жінка випадає з електрички, а за нею біжить чоловік і шепоче: «Дайте мені свій телефон». Вона забігає в метро і тікає від нього, а чоловік губиться на підземній станції.

Читаючи довгі, надзвичайно відверті й оригінальні верлібри Наталі Куліш, я знайшов у неї дуже відверті мініатюри, як ось цю:

Моє тіло скімлить за твоїм,
як приблудний пес
за померлим господарем.

Вже тоді я подумав, що в коротких вільних віршах вона теж може бути цікавою. І не помилився, коли взяв до рук її збірку-календар, проілюстровану фотографіями авторки. Ось один з її нових віршів, які демонструють чуттєвість, самотність і вразливість жіночої душі:

Кроки твоїх цілунків
лоскочуться по спині.
Шепіт твоєї крові
чути у вікні душі.
Крила розправлю вперше,
коли  увійдеш в  мій дім,
дім моєї любові,
            цноти і журби.

Коли читаєш такі вірші, то здається, ніби це переклади загублених творів дуже давніх письменниць, таких, як Сапфо чи Сей-Сьонагон, які залишаються актуальними для нашого часу своєю абсолютною відвертістю.

Поетична збірка-календар Наталі Куліш невелика, її легко можна сховати в речовому мішку. Вона готувалася, як новорічний подарунок для  українських солдатів на Донбасі. Зазираючи між боями в календар з любовною поезією, вони мають пам’ятати, що їх люблять і чекають удома.