Жінка-УКРАЇНКА

Наталя Куліш

Зоя вдивлялася з вікна маршрутки на пагорб між цегляними п’ятиповерхівками. Згадала, як п’ять років тому вона винаймала тут житло. Дивилася і не бачила того каналізаційного люка, де знайшла знерухомленого чоловіка. Зараз все поросло споришем і пирієм. А тоді була зима. І така сніжна і морозяна…

Жінка приїхала з роботи, як завжди, після сьомої вечора. Не вечеряла, тільки випила чаю, щоб зігрітися. І вирішила винести сміття, щоб трохи освоїти місцевість біля недавно орендованого житла…

У двокімнатній квартирі з довгим коридором і двома балконами, вона займала одну дев’ятиметрову кімнатку. Ту, що ближче до вхідних дверей. І навіть не кімнату, а спальне місце, бо все було заставлене і закладене чужими речами, ретельно накритими або загорнутими целофаном.

Власний скарб Зої був небагатим: необхідний для зими одяг, предмети туалету і трохи господарського начиння ‑ вміщалося це у двох сумках. Зоя могла користуватися на кухні газовою плитою, краном з холодною водою, а у ванній кімнаті – унітазом, металевим відром для нагрівання води і мискою для прання. Лічильники були на все, але гаряча вода і холодильник були завбачливо заблоковані господарем.

Господар помешкання, професор університету, був фізиком і давно викладав за своїми підручниками цю науку. Книг накопичилося так багато, що вони не поміщалися ні в його трикімнатній квартирі, коли він мешкав з дружиною і сином, ні в квартирі його рідної сестри, хіміка за фахом, яка кілька років як збожеволіла. Тому розмінявши трикімнатну на двокімнатну, Орест Трохимович забрав сестру до себе, а сина одружив і подарував молодятам двокімнатну квартиру сестри. На доплату від розміну придбав у передмісті ще двокімнатну квартиру, куди й перевіз свою наукову бібліотеку та деякі меблі і речі сестри.

‑ Вона завжди тримає пальця в дупі і весь час забуває, що їла півгодини тому, ‑ жалівся на сестру Орест Трохимович. – Треба прилаштувати її до будинку пристарілих…

Ольга Трохимівна ніколи не була заміжньою. Усе життя жила тільки для себе. Мала багато вишуканого одягу і коштовностей. Чи сама купувала все це на професорську зарплатню, а чи дарували, її брат не знав, але навіть сам подивувався, як радянська людина могла так багато надбати всього. А він усе втратив на ощадкнижці! А треба було, як сестра, ‑ вкладати в золото, срібло, посуд, хутро.

З Орестом Трохимовичем Зоя познайомилася через спільних знайомих. Не знала, що вони організували ту зустріч…

Старий професор з’явився на порозі у Горенів з «Київським тортом». Подружжя Горенів – Тетяна і Марко запросили його в гості. У цей день вони святкували шлюбний ювілей.

Як побралися в студентські роки, так ‑ рука об руку ‑ і в радощах, і в горі. Багато років доглядали Тетяниного батька. Західняк-націоналіст Марко часто потерпав від нищівних дискусій зі старим тестем-комуністом, але ж зважав, що двокімнатна квартира дістанеться їм з Тетяною у спадок.

Батько Тетяни жив довго, уже й дитина Горенів підросла. І вони всі майже звикли вислуховувати спогади радянського розвідника, коли поїдали смажену картоплю чи деруни, які Тетяна готувала на догоду чоловіка. Її батько харчувався тільки кашами, кефіром та узваром, але за обідній стіл сідав для балачки.

Зі сторони стосунки родини нагадували жевріння сплячого вулкану. Тетяна покірно балансувала між двома ідеологічними таборами. І тільки онука за столом і сіамський кіт під столом скептично мружилися, наминаючи кожен своє, коли дід-розвідник допікав балаканиною. Дівчинка-підліток могла сказати діду всю правду життя, а він надто й не сердився, а ось зять доводив його до сказу впертістю націоналіста.

‑ Та ж ти тільки і чекаєш моєї смерті, щоб продати мою квартиру! ‑ находило на Тетяниного батька.

‑ Діду, ну навіщо тобі квартира на тому світі? – дванадцятирічна Христинка, захищаючи татуся, якого дуже любила, лагідно гладила старого по щоці.

‑ Марку, ходім-но до магазину. Треба купити хліба і бубликів до чаю, ‑ Тетяна мала на скандал таку раду.

…Зоя прийшла до Горенів раніше початку застілля. Була студентською подругою подружжя, тому вільно почувалася в їхньому оточенні. Прийшла до них, бо шукала помешкання, щоб винайняти. Саме розлучилася з чоловіком, і як жабка-мандрівниця курсувала від однієї оренди до іншої. Коли пролунав дзвінок у двері, вона мила руки у ванній, щоб сісти до столу. Вийшла і на порозі кухні не могла розминутися з високим сивочолим чоловіком з охайною борідкою. Сміючись глянула на Тетяну, ‑ очима запитувала, хто це?

‑ Та ж проходьте вже до столу, ‑ господиня зволікала викласти Зої все й відразу.

Сивочолий поклав коробку з тортом посеред столу.

‑ Знаю, що Христинка полюбляє… ‑ поблажливо вимовив.

‑ Зою, знайомся. Це ‑ Орест Трохимович. Саме йому ми продали батькову квартиру, ‑ Тетяні нетерпілося заспокоїти подругу.

‑ Дуже приємно, ‑ Зоя ввічливо вклонилася сивочолому бороданю. Про себе відмітила, що старий ще красивий.

За столом пили чай з тортом, цукерками від Зої і пирогом, який спекла Тетяна, вітали подружжя з ювілеєм, жартували. По справі не говорили. А Зоя крадькома зиркала на Ореста Трохимовича й думала: «Чи ж погодиться, щоб я винаймала ту квартиру? І скільки захоче за неї, може недорого, адже все по-знайомству?».

Марко запросив Ореста Трохимовича в гараж показати йому свою нову машину, і Тетяна відразу заторохтіла:

‑ Та він не здає, каже. І грошей йому не треба. А ми просимо виручити тебе, поки ти знайдеш щось зручніше. Там його речі скрізь. І він не довіряє незнайомим людям. Навіть не знаю, яким чином його зараз Марко переконує. Ми коли продавали квартиру, щоб придбати ось цю половину будинку, то мали клопоту з ним. Довго тягнув з купівлею, поки зважився. Але з Марком зійшлися на техніці, адже Орест Трохимович викладає у Політехі…

До хати з гаража прийшли чоловіки. Орест Трохимович зазбирався додому:

‑ Хочу встигнути на «пільговий автобус», ‑ сказав викладач Політеху, поспішно насунув на чуба шапку-вушанку, вдягнув заношену дублянку і взув стоптані черевики.

Марко провів гостя до воріт і клацнув замком хвіртки. Зайшов до помешкання і ніяково глипнув на Зою. Не знав з чого почати. Тетяна і Зоя прикипіли до його обличчя:

‑ Він погодився впустити Зою як квартирантку, якщо вона погодиться з ним жити…

‑ Це – як? – сторопіла Зоя.

‑ Ти йому сподобалася. Станеш йому готувати борщі-каші, прибиратимеш, він на вихідні тільки приїздитиме…

‑ Та ж у нього дружина є, ‑ Тетяна напружилася разом з Зоєю. – Ти що з ним торгувався за Зою?! – обурилася не на жарт жінка, адже йшлося про подругу.

‑ А скільки він хоче, щоб я платила за помешкання? – Зоя вирішила знати ціну питання.

‑ Сказав, що має якісь пільги щодо комунальних послуг, то показники лічильників множитимеш на мізер, а за проживання, каже: нічого не треба, ‑ Марко відчував, що влип у неприємності з дивакуватим знайомим. – Я йому дав твій номер телефону, Зою, ‑ перелякано прошепотів Марко.

‑ Зою, куди ти? – Тетяна бігла за подружкою коридором.

‑ Піду провітрюся, думати маю. Ми ж цивілізовані, подзвонить – спробую домовитися, ‑ жінка різко спинилася в порозі, аж Тетяна на неї налетіла з розгону. – Дякую вам у будь-якому випадку, я ваш боржник, якщо що, ‑ силувано посміхнулася.

‑ Та перестань, ‑ Марко, який також уже став у порозі, зрадів такому повороту.

…Зоя їхала в метро і раптом на табло мобілки висвітився незнайомий номер. Вона вже кілька днів чекала дзвінка від Ореста Трохимовича.

‑ Зою, я Вас щойно побачив у метро. Це стало вирішальним. Давайте зустрінемося на «Університеті» за півгодини… Ви ще шукаєте житло? – останнє речення прозвучало вкрадливо і майже пошепки.

‑ Так, шукаю. Добре. А де саме? – Зоя завжди говорила по суті.

‑ На майданчику-ярусі між ескалаторами. Там можна присісти і поговорити, ‑ Орест Трохимович спішно призначив зустріч, боячись, що жінка відмовиться.

Зоя швидко проїхала дві зупинки метро до «Університету» і сіла на кам’яну лаву в умовленому місці. Пасок короткої дублянки перетягував тонку талію. Довге волосся було зібране у тугий вузол на затилку. Хвилювалася, яке зараз справить враження на Ореста Трохимовича. Чекати мала ще 20 хвилин.

«Цікаво, він спізниться, чи прийде завчасно?» – Зоя намагалася надати образу майбутнього «господаря» романтичності (вона вирішила таки жити в тій квартирі).

‑ Зою, Ви схожі на студентку, ‑ підсів несподівано до жінки професор Політеху.

Навколо гомоніла і гуртувалася субкультурна молодь. Вільних місць для сидіння було катма. Якась дівчина присіла біля них і нахабно почала нашіптувати Зої на вухо:

‑ Слишь, дай курнуть, колбасіт мєня нє по-дєтскі…

Зоя різко підвелася, відсторонившись від закумареної дівчини, і рушила до горішнього ескалатора.

‑ Куди Ви? Ми ж не поговорили… ‑ Орест Трохимович чомусь тільки в костюмі й краватці, без верхнього одягу, не встигав за моторною Зоєю.

Вона скоромовкою, озирнувшись, проказала:

‑ Я згідна готувати Вам вечерю, прибирати і платити за помешкання, бо мені терміново потрібне окреме житло.

‑ Ви така молода, а мені вже 65 років. З дружиною я багато років мешкаю тільки у спільній квартирі, а зараз вона доглядає мою божевільну сестру, ‑ голос професора набув благальних ноток, він ледве встигав за Зоєю.

‑ Я шукаю тільки місце проживання, ‑ Зоя намагалася висловлюватися коректно і ясно.

‑ Ось тут я написав адресу і свій номер телефону, а ключі є у Марка і Тетяни, бо вони доглядали за квартирою. Я рідко бував там. Сподіваюся тепер все зміниться… Можете цієї суботи й вселятися, я приїду в неділю, ‑ професор подав папірець, вирваний із записника.

‑ Дякую. До побачення, ‑ Зоя намагалася швидше розчинитися в натовпі.

Була п’ятниця. Зоя любила останній день тижня, коли ввечері можна скинути додолу тижневий тягар клопотів і приготуватися, як до свята, до вихідних. Упродовж тижня Зої доводиться спілкуватися з великою кількістю неадекватних людей, бо працює в соціальному центрі, куди звертаються пенсіонери з різними проблемами. Найболючіша – це влаштування літньої людини в інтернат для пристарілих.

Ще й досі у Зої перед очима старий чоловік, який плакав, як мала дитина, коли донька привезла його оформити в заклад. Високий і ще міцний, як дуб, вісімдесятирічний пенсіонер після смерті дружини залишився у квартирі сам. Донька ще за Союзу жила в Москві, коли вийшла заміж. Приїхала на похорон матері, побула тиждень з батьком і почала збиратися додому, адже там робота, чоловік, діти. Увесь тиждень донька прокидалася вночі від криків батька, якому снилися кошмари. Уранці старий нічого не пам’ятав, але в квартирі залишатися сам боявся. Не зізнавався про це доньці, думав покличе його до себе, але вона й не натякала. А потім потелефонувала у Зоїн Центр і про все домовилася.

‑ Тату, Вам буде там не самотньо. Вас доглядатимуть лікарі і там будуть Ваші однолітки, з якими швидко можна контактувати, бо все в комплексі.

‑ Ти надивилася американських фільмів, де пансіонати для старих змальовані, як земний рай, у нас все по-іншому, ‑ сухо виказав думку батько.

Повезла його в інтернат у передостанній день перебування в країні. Влаштувала в одномісному номері-люкс, де все за вищим розрядом. Тільки кнопку натискай і весь персонал біля тебе. Пенсія військового вищого рангу, звісно, могла покрити перебування, та й квартиру донька мала віддати державі за утримання батька. Тому все було вирішено однозначно. Батько буде доглянутий, а вона приїздитиме час від часу провідувати.

Старий батько вже не говорив до доньки ні слова, схилив голову на руки і невтішно плакав. Душу оповила невимовна образа – єдина донька відмовилася від нього і тепер чужі люди стануть його родиною, його опорою, його рукою, яка подасть кухоль води на смертному ложі. Ніяких умовлянь він не чув, він оглух і осліп душею. Він сидів непорушно, і коли донька його цілувала на прощання, і коли його облишили в спокої. Так тривало кілька днів. Поки не запросили Зою як психолога. Вона довго говорила з пенсіонером. Він ніяк не реагував, але коли вона запропонувала йому поїхати до себе додому, він ожив, заусміхався, захитав головою.

Зоїна двокімнатна квартира була затишною і зручною. Будинок вікнами виходив у парк. На балконі можна було сидіти в лозяному кріслі і слухати спів пташок. Старому сподобалося у Зої і він не збирався повертатися в інтернат. Увечері Зоїн чоловік обережно висловився, що старому пора, а Зоя казала, що це особливий випадок на роботі. Довелося перетелефонувати в інтернат і відпросити старенького ще на день.

Пенсіонер переночував у Зоїній квартирі, на ранок він бадьорий запропонував допомогти їм по господарству: міг і кран полагодити, і сміття винести та й в магазин йому не складно було сходити. Все це він сказав за сніданком. У чоловіка Зої тільки брови на лоба лізли. Він відкликав її вбік і пошепки, але щоб старий чув, сказав:

‑ Або я, або він, ‑ відрізав.

Зоя змушена була відвезти старого в інтернат, та він і сам після цього спокійніше погодився їхати…

‑ Таню, ви ввечері ниньки вдома? Я домовилася з Орестом Трохимовичем, що ключі від помешкання візьму у вас, ‑ схвильовано забринів Зоїн голос.

‑ Зою, ми після шостої вже вдома, приїзди.

Коли Зоя разом з Танею і Марком переступила поріг квартири Ореста Трохимовича, вона вловила запах нафталіну, пилу і злежалих речей.

‑ То де ж мені розташуватися, тут і сантиметра немає вільного, ‑ зойкнула жінка.

‑ А тобі ж тільки ліжко треба, кран з водою і газова плита, ‑ сумно сказала Таня. – Ось тут, під батареєю, і клади свої сумки.

‑ Та ж навіть ліжко під стіною закладене якимось одягом, і жодної вільної полиці чи місця в шафі, ‑ Зоя намагалася відкривати шухляди і гардероб. Все було замкнено на ключ.

‑ Ось на ці стільці можна скласти одяг, а на ліжко покладеш свою постіль скраю, ‑ Таня була в розпачі.

‑ Ми ще напитуватимемо тобі помешкання, ‑ Марко також стояв розгублений у коридорі. Він збагнув, що колишня їхня простора квартира перетворилася на склад радянських речей.

У неділю, як і обіцяв, приїхав Орест Трохимович. Дуже рано, коли ще Зоя була в ліжку, господар провернув ключ у замку. У коридорі, саме навпроти кімнати, де спала Зоя, Орест Трохивович вовтузився зі своїми пакетами. Він повільно викладав з них їжу в лотках і по одному носив на кухню. Зоя не виходила з кімнати. Коли він пішов перевіряти лічильники у ванній, вона швиденько підвелася і одягнула халат. Прийшла на кухню і поставила чайник на вогонь. Господар визирнув з ванної, привітався.

‑ Ну, як Ви? Облаштувалися? Можете користуватися посудом.

‑ Дякую. Я чайник уже поставила на газ.

‑ Питимемо чай, я дещо привіз… ‑ зрадів господар квартири.

Зоя заварила квітковий в пакетиках чай і виклала з целофану печиво, яке привіз Орест Трохимович. Тільки зараз Зоя зауважила, що професор був у костюмі і при краватці.

‑ У Вас якесь свято? – жінка захвилювалася, що сидить за столом в халаті.

Орест Трохимович загадково посміхнувся в борідку і витягнув з пакета пляшку червоного вина та баночку чорної ікри. Поставив все на стіл і дістав з мисника кришталеві келихи. Довго їх розгортав з целофану, потім помив (слава Богу, Зої відлягло – ненавиділа пакування речей у целофан, надавала перевагу паперу або без нічого).

‑ Вип’ємо, Зоєчко, за наше спільне життя! – налив по вінця господар.

‑ Я не вживаю алкоголь, у мене алергія, ‑ спам’яталася жінка.

‑ Ну, пригубити можна за знайомство! – ще не з зіпсованим настроєм сказав Орест Трохимович.

Зоя автоматично взяла келих, підняла його і мовчки дивилася на професора.

‑ Зою, я Вам пропоную громадянський шлюб. Я Вас буду забезпечувати всім – маю добру зарплатню і пенсію. Діти мої дорослі, дружина давно вже не живе зі мною, а сестру ми прилаштуємо в інтернат для немічних, у неї щось із травленням. Мусимо їй памперси вдягати, а дружині вже терпець вривається, бо сестра дух ще й як висотує. Ви ж допоможете оформити сестру в інтернат? Марко казав, що Ви можете влаштувати?

Зоя спочатку обурилася, потім збентежилася, але враз скам’яніла і не видячи дивилася крізь Ореста Трохимовича.

‑ Я вже почала шукати собі нове помешкання, ‑ спромоглася вичавити з себе. – Але дозвольте мені хоча б місяць пожити у Вас, щоб знайти більш-менш зручні умови проживання.

‑ А що Вам тут не подобається? – напружився господар. – Платитимете по лічильниках і за моїми пільгами. За помешкання нічого не треба доплачувати. А за це готуватимете мені обіди і прибиратимете квартиру.

‑ То Ви хочете, щоб я була домробітницею і коханкою?! – Зоя підвищила голос. – Не буде цього! Чи сподіваєтеся шантажувати мене, бо заскочили в не найкращі дні мого життя?! Вибачте, мені треба до магазину, бо завтра на роботу.

‑ Добре, живіть місяць ще, я Вас не чіпатиму, а за це – влаштуйте мою сестру в інтернат, але так, щоб квартира залишилася за моїм сином, ‑ поставив умови Орест Трохимович.

Зоя вже скочила з-за столу і побігла похапцем вдягатися. Надумала поїхати до Тані і Марка порадитися. «Тільки б ключі від квартири не забути», ‑ пульсувала думка у жінки…

‑ Так, він дивний… і скупий, ‑ Тетяна нарешті ввімкнула своє накипіле обурення. (Марко з винуватим виразом мовчки сьорбав чай.) ‑ Каже, має зарплатню більше шести тисяч і ще й пенсію таку саму, бо ж скільки підручників написав і має кілька патентів, а завжди намагається їздити на пільгових рейсах. А ти бачила що він зберігає у тих пакунках із целофану. Речі антикварні – зрозуміло, – а їжа без холодильника по кілька років: консерви, печиво, цукерки – вочевидь, студентські презенти! Ми приходили на його прохання, перевіряли світло, газ, воду. Усе боявся, що не вимкнув щось, чи сусіди залили його третій поверх. Бо було раз. Відключили воду, а він саме в неділю був і не впильнував, у який бік кран скрутив. А коли ввімкнули воду, то з його кранів усіх від третього до першого так і залило. Аж цегляна стіна будинку змокріла, і з вулиці було видно сліди потопу. Тоді сусіди до нас потелефонували, бо мали тільки наш номер. Тепер він навчений, але певне і до того був з мухами в голові. І що його сестра збожеволіла, то у них це, вочевидь, спадкове. Ти бачила його очі – погляд, як у шизофреника.

‑ Отож бо. Дивиться на мене, ніби відірваний з припону бичок… ‑ люто хихикнула Зоя. – Та ще й пропонує моїми руками сестру сплавити в інтернат.

‑ І ти погодилася? – Марко засовався на стільці.

‑ А що мушу робити? Він умови поставив! Просто бразильський серіал…

‑ Мала б собі двокімнатну квартиру, а йому якийсь би масаж робила і зі старого досить було б, ‑ Марко солідаризувався з Орестом Трохимовичем.

‑ Та ж він на 30 років за мене старший і запах від нього несвіжий! Я навіть подумати про нього як чоловіка гидую, а ти кажеш масаж… Та за кого ти мене маєш? – не на жарт образилася Зоя, зірвалася з місця і подалася вдягатися.

Тетяна докірливо подивилася на Марка.

‑ Зою, Марко жартує. У крайньому випадку, з нового року приїдеш до нас – у гостьовій кімнатці перебудеш до кращих часів. Марко з Христинкою саме поїдуть на зимових канікулах до його рідні, а я залишуся. Сама ж знаєш, чергування на «Швидкій» не вибирають…

Зоя викинула благенький пакет зі сміттям, поговорила з котами-безхатченками, що боязко визирали з-за металевого баку. Приблуди попіднімали голови, принюхуючись до повітря. Морозяний вечір наповнювався духом помийниці. Коти кинулися в бак, погрозливо нявкотіли один до одного: «щось смачненьке!!!».

Коли Зоя опинилася між двох п’ятиповерхівок і вуличний ліхтар практично був непотрібний, бо місяць у повні чітко виокремлював жовтим світлом не те що дерева і кущі, а кожну сніжинку. А вони так блистіли, ніби хтось загубив срібний скарб. Жінка почула стогін. Стишила ходу. Пішла второваною стежкою до проїжджої частини. «О, знову», ‑ уважніше почала роззиратися Зоя. Серед пухкого неходженого снігу чорніла проталина. На ній вона побачила скручену маленьку фігуру. Сахнулася. «Дитина?!» Світло ліхтаря і місяць засліплювали. Підійшла ближче. На каналізаційному люку калачиком лежала людина. Це був молодий чоловік у блискучій дорогій дублянці і в не бідних черевиках. Шапки на голові не було, одяг на попереку задерся, оголивши тіло. Він застогнав і прицмокуючи міцніше почав горнутися до тепла каналізації. Зої відлягло: чоловік живий і ніби не поранений. «Мабуть, не тверезий, але ж надворі майже -10°С, замерзне тут». Зоя автоматично набрала номер 103 з мобільного. Відповіли відразу: «Швидка. Слухаю. Що у вас трапилося?».

‑ Тут чоловік лежить біля дороги. Стогне, ‑ захриплим голосом проказала Зоя.

‑ Назвіть адресу, де він, і свій номер телефону. Ви йому хто?

Вона продиктувала назву вулиці, номер будинку і свій номер:

‑ Я перехожа, що мені робити? І коли приїде «Швидка»?

‑ Чекайте на місці, приїдемо за півгодини, бо маємо по дорозі ще один виклик на сімейну бійку з ножовими пораненнями.

Зоя в розпачі дивилася як тіло маленької людини ворушилося, а вона вже починала замерзати. «Отак вийшла сміття винести», подумала з сумом. Зателефонувала Тетяні, переповіла свою пригоду:

‑ Зою, він невеличкий і гарно вдягнутий, і не тверезий? Це може бути наш сусід. У нього мати померла кілька місяців тому. Його дім у другій половині нашого будинку. Тепер після її смерті він блукає по жінках. А людина – непогана. У неї рак був, а він добре заробляв, айтішник він, викладався на всі ліки, хіміотерапії, хоча знав, що вона от-от помре – четверта стадія вже була. Це вже не вперше від початку зими його під тином знаходять. Сам себе на той світ спроваджує. Але бач, Бог береже його. То одну людину пошле для порятунку, то ось ти… Це ж треба, аж в інший бік міста забрів. Там у нього жінка якась є, кажуть. Тому впевнена, що то він. Скажу Марку, може встигне приїхати до «Швидкої», щоб не забирали його кудись, а додому відвезли. Потерпи, Зоєчко, щоб не замерзнути – рухайся: туди-сюди.

‑ Та куди я дінуся з підводного човна, ‑ пожартувала жінка і вимнула телефон в очікувані «Швидкої».

Марка не було. Медики, на диво, прибули за 20 хвилин і Зоя полегшено зітхнула, без шапки вона починала вже шморгати носом.

«Швидка» зупинилася біля Зої, яка стояла на тротуарі і притупувала в кімнатних капцях. З машини вийшла огрядна жінка в білому халаті і скомандувала водієві:

‑ Петровичу, ану давай його вантажити. Це ж точно Льовчик покійної Лідії Іванівни, та що від нас на пенсію пішла, а потім захворіла на рак, пам’ятаєте?

‑ То це її син? – водій по-батьківськи взяв на руки майже невагоме тіло хлопця і поніс до машини. Молодик пручався, щось вигукував і поривався йти ногами. Затуманеним поглядом провів Зою, упізнав лікарку і зарепетував, що додому не поїде.

‑ Тільки не на Піщану, 25, відвезіть мене до мами, я вже майже добрався до неї, ‑ востаннє глянувши в бік Зої, він протяжно вимовим: ‑ Не тре-ба бу-ло ме-не зна-хо-дити… «Швидка» віддалялася, а Зоя тремтіла не від холоду, а від збентеження.

‑ Та не хвилюйся, ‑ Марко, нарешті, прибув. – Можемо йому порадити тебе як психолога…

У Зої сльози на віях перетворилися на льодяні гірлянди.