Жінка-УКРАЇНКА

Володимир Петранюк, як режисер і людина, привернув увагу не стільки хвацьким дописом у Фейсбук («Я − яскравий мужчина і хуліган, романтик і донжуан, драматург і поет – Володимир Петранюк. Я люблю Україну і вірю в Бога…»), стільки несподівано оперативним актуальним і сучасним сценічним прочитанням поезії Бориса Гуменюка (за мотивами книг письменника «Блокпост» і «Вірші з війни»).

Відвідавши прем’єру 2 грудня 2016 року, я була вражена тим, що, попри холоднечу в залі Європейського театрального центру «Краків» (Київ) і напівзаповнений зал, актори грали без єдиної фальшивої чи заїждженої ноти. А ще більше захопило те, що, попри те, що театр В. Петранюка «Дзеркало» позиціонується як традиційний, вистава звучала дуже по-сучасному. Своїми враженнями я поділилася тоді на своїй сторінці у Фейсбук:

«Блокпост Україна» − це синтетична театральна постановка, де поєднано українську національну органіку (рушник, лялька-мотанка), європейську театральну традицію (зонги – акторські пісні/речитативи – відлуння епічного театру Б. Брехта і перегук із темою війни як темою національної катастрофи у п’єсі Б. Брехта «Матінка Кураж і її діти») та інноваційні технології (відеоряд із документальних кадрів із зони АТО).

Наскрізні образи-символи – рушник і текст «Заповіту» Б. Гуменюка. Проста, конструктивна і ємна сценографія. Проникливий музичний супровід: «Пливе кача» і «Мелодія» Мирослава Скорика.

Емоційна вершина спектаклю ‒ сцена перевдягання матір’ю померлого сина-воїна з камуфляжу у вишиванку…

І трохи гумору, котрий коригує напругу почуттів у глядача: та якби у його честі судді була честь – то він би сам застрелився.

Кольорова гама – мілітарі, червоне, чорне… Але домінує біле тло рушника як символ святості, чистоти тих, хто захищає Україну в зоні АТО».

Після того першого знайомства мені завжди хотілося поставити багато запитань Володимиру Петранюку. Нарешті, зорі зійшлися, і ми, за допомоги доньки пана Володимира Наталі Петранюк, записали інтерв’ю.

Отож, прошу шановних читачів познайомитися з директором, художнім керівником, засновником Театру української традиції «Дзеркало» Володимиром Петранюком ближче.
 

Пане Володимире, у якій родині формувалися Ви як особистість?

Моя родина: мати – вчителька, киянка польського походження, батько – козак з діда-прадіда, політичний офіцер, фронтовик, який служив у військово-морському флоті, був редактором бойової газети «Бойовий курс» Дніпровської військової флотилії. Батько Іван звільняв табір смерті Освенцим, штурмував нацистський Рейхстаг, на стінах якого багнетом написав наше прізвище – Петранюк. Тато співав українські пісні та декламував напам’ять Шевченка. Мама творила домашні свята та грала з нами в театр ляльок. У цій родині ми з братом виростали. Училися в українській школі. Формувалися в українських цінностях.
 

У Вас були нетипові для українців творчі дружні стосунки із братом Віталієм Петранюком. Що поєднувало Вас із братом? Що встигли зробити? Чому він так рано пішов із життя?

Чи могли би Ви, виходячи зі свого досвіду, дати певні поради українцям, що мають рідних братів/сестер, але формують свої стосунки за архетипом «кайдашевої сім’ї»?

Нас із братом поєднувала завзятість до кожної справи, якою ми займалися. Чи то було захоплення вітрилами або написання пісень, чи читання самвидаву або постановка вистав на межі заборони. Ми з братом зробили театр! Оце ми встигли зробити. У цьому театрі я зараз працюю. Його створено Віталієм та Володимиром Петранюками. Встигли багато й мало водночас.

 Віталій залишив цей світ рано. 2014 року. Недоспівав своїх пісень. Ми разом із братом, починаючи з травня місяця 1986 року, їздили  по Чорнобильській зоні, крізь радіоактивну пилюку, з виставами нашого театру, який вже тоді називався «Дзеркало», і обслуговували ліквідаторів. Мабуть, брат мій десь у «рудому лісі» хапонув радіації. Японці казали, що років через двадцять п’ять  після аварії почнуться наслідки. От воно так і почалося. Він помер від тяжких наслідків Чорнобиля. Тобто, Героям слава, скажемо так…

Так, є поради. Є поради, бо мене це теж не оминуло. Брат був молодшим, і я не завжди був до нього лагідним, не завжди був добрим старшим братом. Ми і сварилися, і, можливо, у дитинстві я його ображав. Мені зараз дуже прикро за це, і я хотів би сказати всім, хто має молодших братів, що брата треба берегти, бо це твоя підвалина. Основа твоєї справи. Він тебе захищає. Він за твоєю спиною стоїть і завжди захищає. Колись моєму братові в дитинстві, коли він був зовсім маленьким, хтось пропонував цукерку, він не брав цукерки, але питав: «А Володі?..» Отака у нього була чудова душа, і я зараз розумію, що я міг би бути до нього більш дружнім, більш близьким, хоча ми з ним були чудовим тандемом, і зараз мені його бракує так, ніби бракує руки.

Брат був моїм найкращим творчим другом. Він співав, писав музику до моїх віршів, він сам писав вірші, грав у моїх виставах, допомагав у постановці і як інженер, і як актор, і як художник… У всьому він був талановитий і зграбний.
 

Окресліть, будь ласка, коло Ваших друзів. Чи переформатовувалося це оточення у зв’язку з політичними змінами, переїздом в іншу країну чи у зв’язку з творчими принципами? (Мені, наприклад, видався доволі несподіваним Ваш виступ на панахиді за В. І. Ткаченком, класичним філологом, перекладачем, що відійшов у ліпші світи у травні 2018 року: Ви назвалися другом Сєви…)

Ну, щодо творчих друзів: Дмитро Добрий-Вечір, лідер рок гурту «Вій». Дмитро грав колись у нашому театрі. Він і тепер пише пісні для наших вистав. Юрко Терех – із юнацьких літ мій співрозмовник, який відкрив мені Декамерон і розповів про УПА. Юрко є перекладачем і моїм глядачем. Марина Братерська − однокурсниця по театральній студії театру Івана Франка. Ми з нею грали Лопе де Вегу. Зараз Марина − доктор філософії, завідувачка кафедри кінознавства, професор. Ми зустрічаємося на Різдво, співаємо колядки, я читаю їй свої п’єси.

За бугром залишилися файні друзі: Мір’ям Александровіч − режисерка з Варшави, що колись грала в моєму театрі, Януш Ліповецький з Кракова, що втілював наші пісні на диски, Ян Павліцкій − архітектор, який відновлював царські ворота в Софії Київській, теж краков’янин. Дружба не загинула ні через які політичні затьмарення сонця.

А от з московією, хай її шляк трафить, перекусило… Задзвонив до давнього друга-режисера Володимира Єгорова. А він питає в слухавку:

− Це хто?

А я йому:

− Це я, твій друг, Петранюк.

А він відповідає:

− Я такова нє знаю, і больше сюда нє званіті.

Шок! Ми з ним чорнобильську зону проорали. Солженіцина читали, і ось − «нє званіті»!..

Тепер побратими з Конгресу українських націоналістів − мої друзі: Ігор Данилиха та Тарас Гентош зі Львова, Мишко Павленко та Ігор Рудник, Микола Коханівський та Кость Зацарний із Києва, Ярослав Баланівський з Умані… Микола Костюшко, Євген Лупаков. Марина Соченко… Степан Брацунь, весь Конгрес… Ми разом були на Майдані. Це справжнє випробування. 

Пізнав Бориса Гуменюка. Ставив виставу за його книгою.  Оце такий друг у мене з’явився. Я дуже ціную його. Поет, козак, кобзар! Борис золотом карбує свої вірші. Пам’ятаєте: «…пишемо гуртом, саперними лопатками… останній вірш української літератури, ще живі» − це його «Заповіт». Несамовито!

Гуменюк ще й познайомив мене з Василем Кіндрацьким. Не встигли стати друзями з Кіндрацьким… Загинув Кіндрат. Цілий курінь найкращих побратимів, тих, хто пішов в позасвіти.

Недавно відлетів Всеволод Ткаченко. Поет. Поет, що наближав до України світову літературу. Перекладач від Бога. Ми з Сєвою більше 30 років творили Україну духовну. Він учив мене писати вірші.
 

Чи маєте театральну освіту? Хто є Вашими учителями?

Так, я закінчив студію при театрі Франка, потім довчився на режисера у нинішньому університеті Культури та мистецтв. Моїм учителем був Петро Трохимович Сергієнко − знакомитий український актор. Король Лір українського театру. У Сергієнка вчилася Ада Роговцева і Кость Степанков, так що це славна школа.

Поліна Нятко, актриса Курбаса, вчила мене мові. На сцені я грав у масовці з легендарним Володимиром Дальським, Наталією Ужвій, Пономаренком та Наталкою Лотоцькою, у яку був таємно закоханий. Грав поруч із такими чудовими акторами, як Володя Коляда, Микола Задніпровський, Яків Сиротенко. Ця сценічна практика сформувала мене як актора та режисера, і залишається в мені донині.

 

А яких особистостей зі світу театру шануєте найбільше?

Пітера Брука, Єжи Гротовського, Леся Курбаса… Леся Танюка…

Світ театру? Мене розчаровує український сучасний театр. Скажіть, що це за хвороба, коли в країні, де йде війна з московією, у національному театрі Івана Франка ставлять Достоєвського «Ідіот»! Що це зрада чи малоросійство? Я за свої гроші ставлю «Мазепу», а академія української сцени ставить «ідіота»!! Шукають таємницю збоченої російської душі! Ідіотизм.

А української вистави не дочекатися! Було в репертуарі «У неділю рано зілля копала» за Ольгою Кобилянською в постановці мого друга Дмитра Чирипюка. Геніальна вистава! Зняли з репертуару! Народний артист Дмитро Чирипюк в своєму театрі «свій серед чужих». От така правда.

Не люблю зради, меншовартості та прогинання перед чужим за рахунок свого. І це симптоматично. Нашого українського не ставлять. Бо в інших театрах ще гірше! Наша богема тайно вважає, що українська драматургія примітивна. Тому я до них не ходжу, а вони не ходять до мене.

Але є винятки.

     Наприклад, Олексій Кужельний у театрі «Сузір’я» – це людина-оркестр, універсальний майстер, який робить велику справу − творить у своєму театрі лабораторію сценічного мистецтва. «Сузір'я» − це кін, де грають найкращі митці. Маю визнати, що мій театр теж протягом багатьох літ грає на цій благодатній сцені.

Дружимо ми і з театром «Колесо». До слова, там нещодавно поставили чарівну українську виставу «Так загинув Гуска» за Миколою Кулішем зі Стасом Колокольниковим у головній ролі. Бомба! Ми дружимо. Художній керівник театру «Колесо» − народна артистка України Ірина Кліщевська – моя давня колежанка з розбудови модерного українського театру. Пані Ірина не забуває того, що ми разом тридцять років тому створили наші театри.
 

Які театральні стилі/школи/напрями імпонують Вам найбільше?

Я представляю Театр української традиції. Для мене українська традиція – це духовна традиція, не шароварно-горілчана, гопакова, а духовна. Бог і Україна − понад усе – це спрямування, яке формує репертуар нашого театру. Ну, і це показово, що Мазепа, Шевченко, Бандера – це ті герої, які у моєму театрі фігурують на сцені і спрямовують духовний струмінь мого колективу.

Щодо стилю: ми працюємо, використовуючи принцип психологічного театру емоційно насичених форм. Цього вимагає скромність матеріальних можливостей, яку ми компенсуємо енергетичним струменем акторської техніки. Це яскраво виявляється в нашій останній виставі «Мазепа», яку ми граємо на сцені Молодого театру. Ніби дух Леся Курбаса надихає акторів театру української традиції «Дзеркало» і виникає фантастичний феномен натхнення, що в купі з переживаннями глядачів дає блискучий результат.

Що є пріоритетом у діяльності Вашого театру «Дзеркало»?

Так без пафосу скажу, що українська справа. Справа відбудови руїни, яка знаходиться зараз на території української держави. Руїни в театрі, руїни в суспільстві, руїни в культурі. Оця відбудова мене заводить і стимулює, є моїм світоглядом, і є мотивацією на те, що ми робимо. Вона мене пхає, можна сказати, ця руїна, на те, щоб оці страшні наслідки трьохсотлітньої кабали і неволі якимось чином все ж таки ми здолали, і країна стала повноцінною європейською державою.

 

Яку історію вже має Ваш театр?

Історія така, що у 1982 році я залишив казенний театр у Харкові − ТЮГ імені ленінського комсомолу. Тьху! Вони теж утішились, що я пішов. Мене там досі згадують. Мені було тісно в прокрустовому ложі підцензурного театру, де я грав або одержимих комсомольців, або вовків та ягнят. Отож я повернувся до Києва, до тата й мами, мов блудний син, без грошей та з запахом перегару. Два дні відсипався, а на третій засукав рукава і … створив театр. Продовжуючи біблійну аналогію, повідаю, що день у даному разі тривав рік.

На початках театр на Татарці був агітаційним та називався «Червоний барабан». Це нагадувало цілодобову театральну тусовку, де до нестями декламували вірші Теліги та співали Висоцького, репетирували Маяковського та пили вино, грали вистави про героїв дніпровців та закохувалися в театр і одне в одного.

 

Символом, який поєднувався з моїм світоглядом, були герої поеми «Дванадцять» Блока. Оті дванадцять вояків, які йшли і били у двері чобітьми і закликали людей схаменутися і йти до світлого майбутнього. «В белом венчике из роз впереди Исус Христос» – цей образ тоді став відзеркаленням моєї ідеології.

Наша театральна громада тоді нагадує мені тепер західний молодіжний рух у 60- х роках «діти квітів». Я з радістю назву імена тих перших акторів Це Лариса Ященко, Сергій Давидов та Ігор Колесников, Олександр Шаповал та Наталка Желябина, брати Мозолевичі Володимир та Андрій, Василь Козлов, Вадим Печуркін, Сашко Подлесний, Дмитро Горячек та Мір’ям Александровіч. Згодом Володимир Дзюба, Олексій Салов, Василь Каланчук та Ростислав Гумецький. Із радістю і смутком, бо «кого нема, а хто далеко».

Мої актори сповідували ідеологію Свободи та Мистецтва так самовіддано, що навіть міліція, яку на перших порах викликали місцеві мешканці, ставала нашими вірними парафіянами.

Пізніше я зрозумів, що ми живемо у країні брехні, неволі, і в Чорнобильській зоні наш театр змінив назву «червоний барабан» на «Дзеркало». Назва філософська, довготривала, можна сказати вічна, і донині ми відзеркалюємо.

Чим, із того, що зроблено в театрі «Дзеркало», Ви пишаєтеся найбільше?

Найбільше, що зроблено, це шлях. Шлях до мети важливіший за мету.

32 роки! Гай-гай! Ціле життя! Від аварії на ЧАЕС до війни на Донбасі! Від першої у світі вистави про героїв-чорнобильців «Полум'яні автографи», до першої у світі вистави про героїв АТО «Бокпост Україна». Першу ми три роки возили по чорнобильській Зоні, другу грали на Донбасі. Коло зімкнулося. І останні три ланки, які нами зроблені – це Бандера, Шевченко, Мазепа. Я цим пишаюся, це дума моєї душі, моєї професії, і я щасливий, що зробив цю справу. І варто було це робити, і я гордий з цього.

Найважливішим є те, що я би нічого цього не зробив, якби зі мною протягом всього цього довгого часу, протягом цих тридцяти років не було моєї команди. Скільки їх пройшло крізь наше магічне Дзеркало? 100? 200? Де вони?.. Хто де!

Кого бачу іноді, хто за океаном, а хто вже у Вирію! У театрі нині зі мною чудова українська трупа − Дмитро Сторчоус та Анна Коваленко, Ліана Книгницька-Марковська, Ірина Карпова та Роман Нагірний, Іван Коваленко та Ольга Оноприюк, Володимир Мозолевич, Ольга Нітун та Віктор Вернер – вони є театром, який ці здобутки виборює, а не я особисто.

Творчі братчики Микола Костюшко, Дмитро Добрий-Вечір та Ігор Криворучко доповнюють наші дійства відповідно сценографією, музикою, акторським внеском.

Кожен із нашої театральної родини є унікальною творчою особистістю: Дмитро Сторчоус − мій молодий творчий колега з критичним розумом та свіжими думками, головний режисер і неповторний Калитка зі «100 тисяч» Івана Карпенка-Карого.

Чарівлива Ліана Книгницька-Марковська − героїня драми  про Шевченка –Ликера Полусмак та інтригантка Кочубеїха у «Мазепі» і аж раптом зворушливий Маленький Принц Екзюпері.

Іван Коваленко-Богдан із улюбленої киянами комедії «У Києві на Подолі» і однаково переконливий і Янгол, і Чортик у казках.

Аня Коваленко, що співає в усіх виставах, − юна кохана Гетьмана у виставі «Мазепа» і трагічна Мати з «Блокпост Україна».

 Оля Оноприюк – містична актриса, що створила таємничий образ Ворожки-медіума в «Мазепі» і кумедна Параска в «Подолі».

І це далеко не все. Ці молоді артисти − театральні подвижники −  тримають на собі кожну виставу, бо технічних цехів у нашому театрі бракує. А найважливіше те, що очима не побачиш… Віра! Наша спільна віра в те, що наша творчість потрібна. Що є той «малий українець», якому конче необхідна наша вистава, щоби подолати депресняк, пережити корумповану владу і не запиться насмерть, та не зневіритися в тому, що жити варто, що любов не продається, що для щастя не треба кидати Україну, бо ми класні і щастя варті «у себе», дома!

Тож пишу п'єси, граю в них на сцені та радію, що посідаю в театрі не останнє місце, бо тримаю булаву. Але найбільш важливий здобуток, − що наш   Театр є і далі буде.

Про що шкодуєте?

Шкода, що нема брата, що Оленка Мазуренко залишила цей світ. Це наша актриса, наша панночка, шкода Небесної Сотні, шкодую за кожним загиблим на війні, і цілі батальйони залишаються у моїй пам’яті і душі.

Війна накладає на нас обов’язок боротися не тільки з зовнішнім ворогом, а й із внутрішнім. І якщо говорити, що у війни є дві сторони, то крім болю, загибелі і страждання, є те полум’я, яке очищує суспільство, яке створює цілу шеренгу українських героїв, які, я сподіваюся, не дадуть владі брехати, не дадуть владі красти. Зі мною ось тільки но зв’язався у фейсбуці один із колишніх наших артистів. 20 років тому… Сашко Ткаленко. Він на війні, та пам’ятає тексти ролей. Смішно та сльози навертаються. Повертайся живим, Сашко!

Які творчі плани маєте?

Найбільшим планом є утримати те, що ми робимо. Утримати той градус, ту спрямованість, щоб не зламатися, бо навколо багато депресивних чинників, які можуть розчаровувати. Починаючи з того, що мало грошей, і закінчуючи тим, що і уряд, і влада не тішать. Те, що відбувається з країною, для деяких людей є начебто мотивацією для того, що нічого не треба робить, бо й так погано. Тож, зважаючи на всі ці чинники, важливо утримати, те що є.

Ми збираємося відновлювати комедію письменника українського походження Михайла Зощенка «Заморочене веcілля, або зніму чувіху з хатою», далі актуальне! Поважно розмислюю над Сковородою, над Лесею Українкою. У яких образах і формах вони мають втілитися у нашому театрі? Сковорода ж  нагально вимагає втрутитися у невеселий маскарад, що нон-стоп вирує в моїй країні. «Світ ловив мене, але не впіймав» − це моє!

Крім того, кожної зими, ми ставимо новорічну казку з Дмитром Чирипюком. Минулого року зробили «Мандрівка на Чумацький шлях» у консерваторії. Була красива-красива казка. Несамовита! Вона мегачарівна, ця мандрівка, з фантастичними ангелами, святим Миколаєм, Святим Петром, із Небом, із зорями на небі, із пригодами дітей, які помандрували на Чумацький шлях, щоб знайти там зірку, яка освітить морок в Україні. Це насправді продовження тих шевченково-мазепинських історій, але в дитячій версії. Дорослі теж були зачаровані, із відкритим ротом дивилися. Тож плануємо нову казку для малюків.

У багатьох Ваших творах доволі потужно звучать християнські цінності. Як Ви опанували їхню глибину і чому несете це своєму глядачеві?

Я тридцять років читаю Біблію, як Сковорода.  От Старий Заповіт дочитав, зараз перечитую Новий. Ця книга супроводжує мене все життя. Я інші книги теж читаю. Ремарка та Генрі Міллера, Забужко та Андруховича. І сам пишу. У травні свою книгу видав. «Духовний тризуб українця».  

Але Біблія для мене − отой підручник життя, яким я весь час користуюся, і воно віддзеркалюється у моїй творчості. Воно якось само собою виходить. Я навіть і не прикладаю якихось спеціальних зусиль для того, щоб так відбувалося.

Євангельські теми, теми пошуку шляху, людини в буремному морі спокус і гріха на землі є тим компасом, що ним користуються герої моїх вистав Іван Мазепа, Тарас Шевченко, Степан Бандера. Так вийшло, що всі вони слідують Святому Письму. Наприклад, Степан Бандера дискутує зі Сташинським про природу зради у виставі «Чорна рілля. Любов і Смерть Степана Бандери». Богдан Сташинський кіллер, що прийшов убити Провідника. Але він не знає, що перед ним жертва. Бандера ж не знає, що це кіллер. І вони розмовляють про зраду на прикладі того, як Юда зрадив Христа. Сташинський, думаючи про те, що він має зчинити вбивство, починає виправдовувати Юду. І сам того не бажаючи, видає своє справжнє обличчя та свій намір. Прощаючись, Сташинський цілує Бандеру, як Юда Іскаріот цілує Ісуса Христа. Бандера відповідає словами Євангелії : «що маєш робити − роби швидше». Так Біблія пронизує життя. Як струм. Як блискавка. Ви може посміхнетеся, але ми перед кожною виставою разом молимося. Помагає!

Так само Ви дуже переконані у важливості націоналістичного відродження України. Жодна важлива патріотична акція не відбувається в Україні без Вашої участі. Чому?

Я член Конгресу українських націоналістів і голова Конгресу у Дніпровському районі м. Києва. Я вважаю, що Україна мусить бути українською.

Усе дуже просто. От зараз Україна знаходиться на таких манівцях, у пошуках, блукає у якійсь темряві. Як підручники, відкривайте книжки класиків українського націоналізму Дмитра Донцова, Степана Бандери, Ярослава Стецька.  Відкривайте їх, читайте, там усе написано.

У Бандери написано чорним по білому, що віра в Бога є тим невичерпним джерелом, із якого народ мусить черпати свою енергію, особливо за таких тяжких часів, які нині переживає наша держава. Про це Бандера написав. І це так є. І ніяка інша ідеологія не може бути рятівною для нашої держави. Це стовідсоткова правда.

Просто, ну, ніхто. Ніякий китаєць або грузин не зроблять для нас нашої справи, те, що ми мусимо робити. Вони, звісно, можуть робити з нами разом. Бо мене питали, чи може бути афроамериканець в українській вишиванці і співати українських пісень. Я кажу: «Може!» Але він за нас нашу роботу не зробить, от у чому справа. Ніхто не зробить нашу роботу за нас, і тому українці мусять робити свою роботу за себе. Співати свої пісні, будувати свої будинки, народжувати своїх дітей. Ну, ніхто тобі не зробить твою дитину. Ти мусиш сам зробити, як батько або як мати. Народити своє дитя. От і весь націоналізм.

Ваша сім’я – це Ваші три дівчинки. Які почуття як чоловік/мужчина, тато, українець Ви культивуєте щодо родини?

Із дружиною у нас була історія романтична. (Це дівчинка перша). Ірина прийшла до театру, коли їй було 16.

Це було не вчора. 30 років тому. Я був одружений. Гай-гай! Земля оберталася, серця палали… Ми закохалися одне в одного в Чорнобилі, точніше у Припяті. До вибуху.

Потім вибухнув реактор. І ми. Грали разом на сцені, їздили на гастролі: чорнобильська зона, Тюмень, Новосибірськ, Москва, Париж, Лондон, Краків. Ірина грала харизматичну коханку Гітлера Еву Браун у моїй п'єсі «Мій бідний Фюрер». Незабутній політичний фарс у дусі еротичного кабаре! Гітлера грали Анатолій Літуновський та Мишко Романов, ад'ютанта фюрера − Віталій Петранюк. Цією чорною комедією ми підірвали СРСР. Бо насправді фарс був не про Гітлера в Німеччині колись, а про Горбачова у нас тоді. Мало бракувало, щоб я не попав до в'язниці. По нашому сліду йшло КДБ. Врятував путч ГКЧП. Поневірялися… А тут ще особисті тьорки.. Отож, Ірина пройшла всі труднощі, скандали, нерви, життя на валізах…

У Кракові народила мені Наталку… Ірина і сьогодні зі мною в театрі та вдома.

У мене дві доньки – Марія та Наталія. Є ще племінниці і племінники, яких я теж вважаю своїми дітьми: Іван – син мого брата, Анна – донька мого брата, Аліна – донька мого брата, внуки… Вони всі мої діти.

Я своїми донечками Наталкою і Марією дуже пишаюся. Вони є тим, що мені в житті вповні вдалося. Хоч, може, я не завжди робив те, що треба було для їх правильного виховання. Але може те, що батько вклав, і дід мій вклав, і мої бабця й мама вклали, може це якось генетично переходило в них. Але вони вже дорослі і мені нема чого їх виховувати.

Маша − журналіст, ведуча і програмний директор на телеканалі Еспресо. Зараз вона зветься Марія Гурська.

Наталка закінчила Ягелонський університет у Кракові (звідки вона родом), факультет української (!) філології. Вона на старті.

Я просто дивлюся, що вони роблять так, як я думаю, роблять те, як я вважаю вірним, от… Часом я дивлюся на іншу, нібито вдану родину, і все в ній добре, тільки діти якісь потвори, і це дуже прикро. У моєму випадку, слава Богу, діти кращі, ніж я. І тому це такий здобуток і дар природи, Бога, може трошки мої старання. Це мене тішить.  

У нас дружня українська родина. Ми, наприклад, збираємося на Різдво всі разом і співаємо колядки. Усе щиро. Даруємо одне одному подарунки. На Великдень стоїмо всі в церкві. Молимося одному Богу в одній церкві, українській, Київського патріархату. Читаємо подібні книжки. Цікавимося тими речами, якими цікавиться наш народ, чи має цікавитися, принаймні. Нас хвилюють одні й ті самі речі, і це важливо, хоча ми всі різні. Різні покоління, мужчини, жінки, діти – всі різні, але гармонія поколінь вона, мабуть, є в нашій родині, я так думаю.

Часто у Фейсбуці бачу на фото Вашу хату в селі, де Ви розкошуєте влітку. Не можна сказати, що це багатоповерховий маєток із розкішним парком/ставком/яхтою і паркінгом на сімнадцять автівок. Але можна зауважити, що Ви зберігаєте суто українські артефакти, що Ви страшенно енергійні, що Ви однаково милуєтеся там і трояндою, і виноградом.

Оцей архетип села, що занурений в кожного притомного українця, є своєрідним феноменом нашого народу. Як Ви його відчуваєте, як би Ви це пояснили? Село – це наш «тормоз» і примітивізм, зацикленість? це наша духовність? це джерело сили?..

Безперечно, село це ріка сили! Водоспад! Я городянин, але любов до села мені батько прищепив. Пам'ятаєте шевченкове:

Село! І серце одпочине:
Село на нашій Україні −
Неначе писанка, село.
Зеленим гаєм поросло…

Це підвалини, це джерело, із якого черпаєш енергію. От ми з дідом нашим Михайлом та старшою донькою Машею посадили сад. Діда вже нема. Сад виріс. Ми з дружиною продовжуємо саджати та вирощувати різні дива, які можливо виростити на нашій не дуже плідній землі на Поліссі. Коли-не-коли молодша гостить − Наталка. А бабця Валя, моя перша дружина, з онукою приїздить − Олівією! Хосен, як мовили козаки. Користь. Радість.

Я тут, фактично, пишу всі свої п’єси. Серед старовинних ступ, прялок, глеків та книжок. Ото я зранку поливаю дерева, щось там роблю, прищеплюю, а потім сідаю у своєму курені, який називається «Вертеп», за письмовий стіл і пишу ручкою з чорнилом. Пишу свої п’єси, і радію від цього, від плодів, які я написав ручкою, і плодів, які я вирощую на землі.

А більшої хати мені не треба, навіщо? Там є піч, можна взимку приїхати,  затопити пічку, от… Стіл на вулиці, виноград, із якого я роблю вино, яблука, із яких робимо соки і частуємо своїх родичів цим урожаєм. Нам нібито більше нічого не бракує.

Я не уявляю, як можна окремо від цього жити. Як люди живуть у тих мегаполісах величезних. Я в Києві живу над самим Дніпром, тому Дніпро не дає мені «загрузнути» в асфальтовому болоті, тому, що ця рура, ця труба, яка тисячі кілометрів йде до моря, і до Шевченка, якого я граю… Дніпро! Він мені дає простір для думок, душі, серця, енергії. Це ним я дихаю, Дніпром, коли в місті. А у селі маленька річечка, ліс. «А у моїм селі так тихо, так низько небо, близько Біг і наче неньчин оберіг росте калина коло хати. Чого ще кращого бажати?», − сказано у моїх віршах. «На рідній, на своїй землі».

І тому, я сподіваюся, ми відбудуємо нашу країну. Я сподіваюся, що ми переможемо московію, наступне покоління буде традиційно кращим за попереднє, що ми подолаємо хворобу неволі і Голодомору, що наша країна буде квітуча, і буде флагманом старої Європи. Бо, як заповів наш гетьман Іван Мазепа:

«Нехай вічна буде Слава,
Же през шаблі маєм право!»

Тож, Слава Україні! Героям слава!

Ніна Головченко
Наталя Петранюк
Цикл інтерв’ю «Небайдужі»