Жінка-УКРАЇНКА

Якби я була чоловіком, нині я була б на Майдані, бо саме там місце справжніх чоловіків. Захищати свою родину, свою країну і майбутнє усіх нас.

Ті, хто стоять на Майдані, – еліта нації, від кого хочеться мати дитину, чий рід треба продовжити. Холодно і лячно, але це боротьба не з конкретною особою і не за Європу, а проти соціальної несправедливості і за український народ.

Досить боятися можновладців, які є ніким, якщо відібрати у них гроші. Досить боятися їхніх хамовитих дітей і родичів, для яких світлофор завжди зеленого кольору. Досить боятися міліції, прокуратури, спецназу. Лише шакали збираються у зграї і не здатні на двобій.

Набридло поспішати додому, коли засутеніє, щоб не нарватися на якусь погань. Втомилися від постійних поборів, кришування і принижень.

Усе. Настав край. Межу перейдено.

І хай я жінка і не можу бути на Майдані, бо жінкам там нині не місце, і хай мій ранок починається з увімкненого телевізору та Інтернету. І з полегшенням я зітхаю після майже безсонної ночі, що Майдан стоїть, що пройшла ще одна важка ніч. Певно, ще ніколи за останнє століття так не цінували українці світанок, бо падлюки звикли діяти під покровом ночі, а день повертає надію і дає сили для боротьби.

Ми – українці, і за нами наша історія. Козаки, махновці, бандерівці, опришки, гайдамаки, холодноярівці – усі вони наші пращури. Ми звикли боротися з несправедливістю і загарбниками, ми їх не боїмося. Ми воїни, але не агресори, і про це ніколи не варто забувати. Історія – не мертві слова і дати в підручнику, а жива пам’ять крові і роду.

Роду кожного з нас.

Це мій дідусь побував у німецькому полоні. Це моя бабуся пройшла війну в автобусному евакогоспіталі, а тоді примусово працювала фельдшером у таборі політв’язнів поблизу засніженого Абакану. Це інша моя бабуся була забрана на примусові роботи до Німеччини. Це мої пращури ходили у походи у козацькому війську і сиділи за одним столом із Богданом Хмельницьким.

Поразки і слава в нашій крові, в нас, ми є живим продовженням нашої історії.

Непросто жити у зросійщеному Дніпропетровську, у заповіднику комунізму, де центральні вулиці носять імена Карла Маркса, Леніна, Сєрова, а на привокзальній площі стоїть пам’ятник Петровському. Й іноді лячно розмовляти рідною мовою, знаючи, що у відповідь можеш отримати ігнор, підлість або й по голові від якогось неадеквата. Важко залишатися собою у такому чужому просторі, не озлобившись, не сховавшись за зневагою, не скотившись у маргінес і ненависництво.

Поки на заході українці налагоджували зв’язки з Європою, яка стала для них домом, на сході народ підточували непосильною панщиною, виморювали голодоморами, розстрілювали, гноїли у тюрмах і засилали у Сибір. Поки захід моєї країни розвивав культуру, схід намагався вижити в Імперії, і за це заплачено великою кров’ю. І нам ще довго витравлювати з серця страх бути знищеним, перемолотим системою, і налагоджувати культурні та національні мости через Дніпро.

Але ми разом! Ми – український народ.

Ми різні навіть у поколіннях. Й у кожного покоління – своє завдання.

Ми, народжені у восьмидесяті, ті, які так і не стали піонерами, перші, хто не вчив історію Російської Імперії як становлення власної державності. У наших батьків не було грошей на іграшки, а нам з середньої школи довелося працювати, щоб разом із батьками годувати родину. Ми подорослішали дуже рано, не їздили на канікулах за кордон і надто гарно знаємо, як зловісно вночі на вулицях лунають постріли. Ми вчилися на бюджеті і здобували знання, розуміючи, що вони потрібні, і ніхто не підставить плече, щоб допомогти лінивому, а любов до прогулів – ознака розумової деградації. Ми зневажаємо хижацьку конкуренцію і прагнемо спільності, бо лише разом можна досягти чогось значного. Ми знаємо ціну життю і маємо мужність боротися. Ми – останнє покоління, народжене в Імперії, й у цьому є наша особлива сила.

Ми осягнули себе і присягнули Україні у 2004-му на Майдані, а нині усвідомлення приходить до молодших за нас, до народжених у незалежній країні.

А себе зрозуміти можна лише в дії, коли робиш вибір і долаєш страх.

Тому ми – не маргінали, які у різних видах і позах фотографуються на тлі історичних подій, щоб похизуватися у соцмережах, а тоді тікають з Майдану, бо там холодно і небезпечно.

Вірю – вистоїмо і переможемо. І тоді почнеться велика і важка робота побудови нового суспільства. Наша спільна робота. Для кожного на своєму рівні. Щоб не відновлювались імперські структури, як це роблять на прикладі «Молодих регіонів», які є недолугою калькою комсомольців зразка «золотої молоді» сімдесятих.

Але я насамперед письменник. І якщо говорити про літературу, то література мого покоління теж інша. Ми творимо літературу життєствердну, моральну, інтелектуальну і пригодницьку. Без жорстокості заради жорстокості. Без моральних і фізичних знущань, якими замиловується автор. Без матюків, сленгу і літературних ігор. Без бездуховного постмодернізму з його вічним цитатником і впевненістю, що після нього й потопу не буде. Бо маргінальна література мало чим відрізняється від світогляду тітушок і психологічно хворих, одурілих від шизофренічних наказів спецназівців.

Ми інші – і це наш внесок у спільну справу. Це наш щоденний Майдан у боротьбі проти Імперії у суспільстві і людському серці.

Й у цій спільній справі кожен робить своє, важливе і знаменне.

А нині я вмикаю телевізор і молюсь про тепло на вулиці і в людській душі. Молюсь за Майдан. Молюсь за справжніх чоловіків, мужніх і сміливих. Молюсь за розумних і сильних жінок. Молюсь за всіх нас і наше спільне майбутнє.

Слава Україні!

Героям слава!

http://blogs.tvi.ua, 11 грудня 2013