Жінка-УКРАЇНКА

У російській історичній науці цій доволі контраверсійній фігурі відводиться особливе місце. Як-не-як, Василь Шульгін був присутній при зреченні царем Миколою ІІ імператорського престолу, опосередковано був співучасником організації вбивства одіозного Григорія Распутіна, безпосередньо впливав на рішення Тимчасового уряду у найдраматичніші для влади дні і місяці 1917 року. А ще задовго до цих буремних подій зажив сумної слави видавця чорносотенної газети «Киевлянин» монархічного спрямування, що існувала понад півстоліття у третьому за значенням місті імперії, а також входив до складу «партії війни» при обранні до Державної думи.

Він залишив по собі чимало спогадів, які із дивною регулярністю публікуються московськими видавництвами, коли на горизонті замаячить якась дата з його біографії.

От і тепер з’явилися друком мемуари «Василь Шульгин. Дни. 1920 год» в одному із московських видавництв, які, власне кажучи, можна було б і проігнорувати (ну не наш це герой!), якби не цікава обставина. Виявляється, Василь Віталійович Шульгін насправді є Василем Дмитровичем Пихном, який від народження був не росіянином, а українцем!

Вже давно не таємницею став той факт, що Василь Шульгін ‑ незаконнонароджене дитя його матері – Марії Костянтинівни і нерідного батька – викладача історії в Київському інституті благородних дівиць, росіянина за походженням Віталія Шульгіна. Насправді життя йому дав, як переконливо доведено сучасними дослідниками його родоводу, професор політекономії Дмитро Іванович Пихно – місцевий українець, таємний коханець матері Василя Шульгіна. Що це справді так, можна пересвідчитись в неопублікованих його записах, збережених і досі в архівах. Саме там Василь Шульгін натякає на те, що змушений носити чуже прізвище, а мав би носити зовсім інше…

Парадоксальна річ: будучи ревним захисником самодержавства, російським націоналістом до нутра кісток, відвертим антисемітом і одним із ідеологів Білого руху, що видно із книги-спогадів про події 1920-го року на півдні України (саме туди Василь Шульгін змушений був тікати від більшовиків і петлюрівців), його свідомо притлумлена українськість все одно проривалась назовні, особливо тоді, коли для нього вирішувалося питання життя і смерті.

Так було спочатку під Одесою, а потім на території Румунії, де він опинився разом із залишками регулярного білого війська після розгрому червоною кавалерією. У найбільш критичні дні, коли від холоду, голоду, поранень і інфекційних захворювань буквально на очах почали масово гинути солдати й офіцери Добровольчої армії, Василю Шульгіну, як пише він у спогадах, приснився віщий сон: наснилась жінка, яку він благав українською мовою (!) порятувати власних дітей від загибелі… Напевне Боже провидіння тоді, в 20-му, відвернулося від Шульгіна, бо його улюблений син ‑ Олексій вмирає від ран буквально у нього на руках через відсутність медичної допомоги у забутому Богом румунському селі. Ця втрата найріднішої людини для Шульгіна стала лише прелюдією до великих життєвих випробувань у роки поневірянь, спочатку у вимушеній еміграції, а згодом у сталінській в’язниці, де він опиниться після гарно спланованої операції з його викрадення агентами СМЕРШу з території Сербії у 1944 році.

Після винесення вироку за антирадянську діяльність у вигляді позбавлення волі на 25 років, Василь Шульгін відсидить у в’язниці половину терміну і буде звільнений за амністією у 1956 році. Судячи з того, що він скінчив свій життєвий шлях у віці 98 років, десятиліття неволі зовсім не позначилося на його міцному здоров’ї.

Повертаючись до книги-спогадів «Василь Шульгин. Дни. 1920 год», варто згадати один принциповий момент, що вкрай негативно характеризує автора мемуарів. Перед пам’яттю тисяч білих офіцерів, безжально закатованих і таємно розстріляних більшовицьким ЧК після окупації Одеси, Севастополя, Сімферополя, вкрай цинічний вигляд мають розмірковування автора про майбутній державоустрій більшовицької Росії. Виявляється, для Шульгіна-шовініста важливим було не людське життя як абсолютна цінність у цьому світі, а відновлення Леніним-Троцьким-Сталіним кордонів російської імперії, що існували за часів царизму; обрання більшовиками нового імператора ‑ Генерального секретаря ЦК РКП (б); відбудова правлячим режимом вертикалі влади, яка підпорядковувала б центру всі без винятку національні окраїни велетенської імперії.

Не слід забувати, що саме Василь Шульгін у прямому значенні слова культивував асиміляцію як дієвий інструмент внутрішньої національної політик за часів правління Олександра ІІІ і Миколи ІІ. Обраний до Державної думи від Волинської губернії, він так затуманив голову місцевому населенню, що воно у вірнопідданському чаді масово попідписувало листи-підтримки на адресу останнього російського царя, щоб той не зрікався імператорського престолу. Василь Шульгін уславився і «цікавою» методикою факультативного викладання української мови для дітей української меншини Одеси, коли там встановилася влада білих. Бажаючих її знати після цього значно поменшало, що викликало невимовне захоплення у шовіністично налаштованого вищого військового керівництва Добровольчої армії.

У сусідній Росії історично склалося, що найбільшим патріотом тамтешньої народності в усі часи був не звичайний російський мужик з провінційної глибинки, талановито описаний у літературних творах Тургенєвим, Аксаковим, Некрасовим або Достоєвським, а інородець, котрий, як відданий пес, вірою і правдою служив своєму господарю. І Василь Шульгін – українець за походженням, ‑ не став винятком. Саме про таких, як він, Олександр Олесь колись написав віршовані рядки, що і досі ятрять душу непогамованим болем: «Свої ‑ серця нам виривали, Чужі ‑ тесали нам хрести, А ми дивились і не знали, Куди нам з цвинтаря іти…» (вірш «Ми не плакали»).

Після тривалих років відсидки у сталінських застінках Шульгін решту життя провів в обласному місті Владимирі в малометражній квартирі, що більше нагадувала собачу конуру, аніж барські хороми колишнього депутата Державної думи Російської імперії. Радянська влада, образно кажучи, дала йому дихати, але не розкошувати, пильно контролюючи кожен крок свого ворога.

У мемуарах Шульгіна одна характерна деталь постійно колола око у процесі ознайомлення. У всіх свої спогадах, написаних до і після згадуваного року, автор свідомо уникає називати себе українцем, ніби насміхаючись, величає себе хохлом, а край, де народився, Хохляндією. Ось ця мімікрія на національному підґрунті ставить його в один ряд з такими суперечливими історичними фігурами як Іван Іскра та Василь Кочубей, Іван Ніс та Гнат Галаган, а ближче до нашого часу – Юрій Коцюбинський і Олександр Пархоменко, Василь Боженко та Ярослав Галан. Всім їм притаманний, в тій чи іншій мірі, феномен зрадництва, що завдав шкоди українській нації у найкритичніші моменти її становлення. Про нього, як переконують останні події в Україні, слід пам’ятати завжди, оглядаючись на біографію того ж Василя Шульгіна, який насправді виявився не сином, а пасинком українського народу.

Тарас ГОЛОВКО

Перепубліковано з дозволу автора, 
джерело: https://holovkotaras.wordpress.com/…