Жінка-УКРАЇНКА

«Бачу ваш біль» — книга про феномен лікаря-біотерапевта Тамари Колотенко, що побачила світ у Києві в 2011 році. До неї увійшли публікації науковців, письменників, журналістів, які запропонували читачам цікаві факти, роздуми, розвідки, що стосуються сфери екстрасенсорики, біоенергетики, медицини. І пов’язані вони з ім’ям Тамари Колотенко, за словами видатного ученого Григорія Костюка, «жінки, яка своє велике обдаровання уміє поєднати з наукою й віддавати щедро для добра людям».

Повну версію книги «Бачу ваш біль» можна знайти за посиланням.

Фрагменти цього унікального видання пропонуємо читачам порталу «Жінка України».

...Скористаємось термінологією видатного Олександра Чижевського, щоб назвати 1990-ті роки – роками сонячної активності, які спровокували «епідемію» пошуків знань у сфері біоенергетики. Один із напрямів наукових пошуків, який тоді відкривався в цій сфері, зафіксувала публікація «Цілющий промінь душі» на сторінках «Літературної України» 24 вересня 1992 року.

Цілющий промінь душі

Поріг лабораторії переступила, вітаючись, жінка з обличчям мадонни, зі сторожкими карими очима. Ніяковіло усміхаючись, вона швидко окинула поглядом присутніх в обох суміжних кімнатах, тісно заставлених шафами, стелажами з апаратурою, приладами, зупинилась оком на березових пейзажах у рамах великих вікон.

Берези були їй добрим знаком. Жінка підняла вище голову і вже певніше окинула поглядом присутніх. Учора увечері, коли на терезах Долі зважувалося йти чи не йти в науковий центр, вона передбачила і ці суміжні кімнати, і цих людей…

Переважило слово «йти». Інших варіантів не було. Вона й раніше поривалась шукати людей, які побачать, оцінять її можливості. Їй і самій хочеться розібратись із ними, із собою. Вона допомогає людям, але чи всім? Що лікує, а що ні, чи, боронь Боже, не шкодить? Де відповіді на ці питання? Хто їх дасть? Не вистачає знань із медицини, біології і просто знань. На кожному перехресті, в кожному переході міста афіші розповідають про курси екстрасенсів (їй не подобається це слово), де за десять днів обіцяють дати знання й дипломи. Ні, таке навчання і знання її задовольнити не можуть. А от зазнайомитись зі справжніми науковцями, бо несправжніх також вистачає, це інша річ.

– Мене звати Тамара, – з гідністю, перемагаючи хвилювання, вклонилась керівникові центру експериментальної інформотерапії, докторові біологічних наук Зеновію Скрипнюку. – Моє прізвище Колотенко.

Господарі запросили присутніх до сусідньої кімнати, де розпочинався експеримент із культурами клітин. Центр виконував на замовлення Міністерства охорони здоров’я програму «Об’єктивізація ефекту впливу біотерапевта на біооб’єкти».

Над столами трудились учасники експерименту. Вони «чаклували» руками над склянками з прозорою рідиною, і кожний охочий тоді міг перевірити свої можливості: «дію» чи не «дію» на культури клітин – смужки живої білої тканини, що нерухомо лежали на дні склянок із розчинником крові. Клітини треба було «завести», безконтактно змусити їх скорочуватись, але вони дружно ігнорували всіх.

Жива клітина, мембрана клітини, біовплив на них… а значить і, на всі живі об’єкти… Наукове пояснення ефекту. Біотерапія… І це один із аспектів інформотерапії – нового наукового напряму в медицині, який народжується в такі складні, постчорнобильські часи, авторами якого є і вчені, і лікарі центру. На науковій основі інформотерапія має об’єднати в собі знання, досвід народної медицини, традиції східної та досягнення офіційної медицини. Головні її принципи: виявлення дисфункцій організму на ранніх стадіях їх розвитку, безмедикаментозна корекція стану здоров’я, контроль та індивідуальне лікування за принципом зворотного зв’язку.

Після «спілкування» із культурами клітин охочих взяти участь у наступному, складнішому етапі експерименту поменшало. Завдання полягало в тому, щоб вплив на культури клітин записати на чутливу плівку. Записати на пристрої, розробленому за методою авторів експерименту. Кожному надавалась можливість 10 – 5 хвилин впливати – діяти на культури клітин. Була така можливість і в Тамари Костянтинівни.

Живі клітини, що їх досліджують учені, за своєю природою тотожні природі клітин, які є в стінках кровоносних судин, шлунково-кишкового тракту, сечовивідних каналів, стінок матки. Якщо можна «завести», примусити запрацювати культури клітин, то чому не можна «завести», примусити запрацювати, скажімо, стінки судин, які з якихось там причин утратили свої функції? Отже, за однією клітиною стоїть цілий світ.

Плівка вже записувала криву автоматичних скорочень клітини, але вона не фіксувала ефекту впливу. Крива автоматичного скорочення мала б мінятись під дією сильної руки чи погляду, які або прискорювали, або уповільнювали б скорочення клітин. Але живі об’єкти не «помічали» жодного впливу і не відповідали на нього.

Заклопотані експериментом, учені нічого цікавого не знаходили на плівці. Правда, в науці негативний результат – також результат. Так ось чому багато хто з відомих зірок - цілителів не поспішає співробітничати з науковцями. А раптом ота фотоплівка нічого не зафіксує, або зафіксує негативні впливи. І такі ж бувають! А раптом їхнє «мистецтво лікувати – зцілювати» виявиться звичайним штукарством. Того ж дня проігнорували культури клітин і Тамару Колотенко. І їй делікатно відмовляли в подальшому спілкуванні.

– А чи можна повторити експеримент? – Глибоко в душі не згоджувалась із висновками експертизи Тамара. Їй дуже заважало хвилювання, яке вона не змогла перемогти. Може, через це та плівка нічого не записала? Чи може бути повторний експеримент?

Він був у Тамари Костянтинівни Колотенко. Результати, які вона показала, були несподіваними. Звичайно, вони зацікавили науковців. Невдовзі їй запропонували співробітничати в центрі експериментальної інформотерапії Міністерства охорони здоров’я України.

Особливих вагань не було. Де, як не тут, можна було вгамувати жагу знань, відповісти на тисячі запитань, що раптом постали перед нею. І найголовніше серед них: чи не несе її рука шкоди? Відповідь на це запитання вона знала, але їй потрібне було авторитетне підтвердження.

Того дня вона тільки наблизилась до таємниць науки, її надр. І яке щастя: їх можна розкопувати. Вченим центру, у який вона прийшла, належить розробка закономірностей нейромерії організму людини, яка обґрунтовує топографію біологічно активних точок та функціональні зв’язки між ними й органами. Тут обґрунотовано та запроваджено у практику метод лікування фантомних болів, тобто болів ампутованих кінцівок (у людини немає ніг, але вони в неї болять). Вони ж запровадили концепцію, що доводить, що хронічні болі сприяють швидкому «старінню» нейросекреторних клітин мозку. В галузі практики вчені розробляють теми: Держкомітету з науки та технологій – «Дослідження мембранних механізмів дії препаратів природного походження в порогових та допорогових дозах», «Дослідження механізмів дії фармакопротекторів із групи адаптогенів»; Академії наук – «Вплив шкідливих факторів навколишнього середовища на організм людини»; Міністерства охорони здоров’я України – «Об’єктивізація ефекту впливу біотерапевта на біооб’єкти».

Як це все осягнути? Це ж цілий космос знань… Але як без них сьогодні працювати з людиною? Отже, треба відкривати цей космос, попри всі труднощі. Їх вона не боїться, і найголовніше, в цьому їй готові допомогти вчені та лікарі центру.

Той експеримент із культурами клітин був першим вступним екзаменом до її університету, де були свої заняття, своя професура.

– Тамаро Костянтинівно, – писала їй професор Ія Володимирівна Торська. – Треба виробити природний для вас порядок обстеження пацієнта. Обґрунтувати його для себе, а потім і для нас. Добре було б описати вам, який спосіб ви для себе вибрали і чому…. – І тут же дописувала, – про експертизу в клініці: «мати свій халат і шапочку, триматися скромно (без самореклами), назвати б одну – дві, три недуги, які вдається виліковувати (наприклад, мастит, діабет)». – І нижче виокремлювала темносинім фломаcтером слово «термінологія», а червоним олівцем підкреслювала: «щитовидна залоза, гіпертрофія, гіпотрофія, вузловий зоб, дно ока».

Отож перший експеримент із культурами клітин – то лише забава, порівняно з наступними етапами об’єктивізації – її екзаменами. Найскладніший екзамен був у неї в поліклінічному відділенні №2 Центральної районної клінічної лікарні Подільського району Києва. У палаті з десятьма хворими, яких вона бачила вперше, які добре знають свої недуги, треба було поставити точні діагнози. Найменшу неточність не пропустили б лікарі, котрі приймали цей екзамен. У результаті – жодної помилки.

Знання, які вона відкривала для себе в центрі, лягали на підготовлений благодатний ґрунт. Увесь свій знахарський досвід передала Тамарі Костянтинівні її бабуся Тодосія: «Наша свята вербина-верба лікує рани душі та тіла. І кожна травини на землі має своє призначення».

А в домашній бібліотеці поруч із книжками доньки Лариси, сина Ігоря, технічною літературою, яку полюбляє Анатолій Васильович, її чоловік, з'явились Біблія, Євангелії, твори вчених із Москви – Дуброва та Пушкіна – «Парапсихологія і сучасне природознавство», книги Джуни Давіташвілі «Слухаю свої руки», вченого-фізика із Санкт-Петербурга Мартинова «Сповідальний шлях», книжки з медицини, біології. Триває велика напружена робота над собою. Їй повірили, вона й сама повірила в себе.

А дано їй дуже багато. Тамара Костянтинівна – людина-рентген, вона володіє глибоким внутрішнім зором. Навколишній світ для неї як райдуга, бо кожна рослина, квітка, людина несе своє біологічне поле, ауру, які сьогодні вже можна зафіксувати приладами.

А нас усіх вона бачить із німбами над головами (ми ж бачимо такі німби лише на іконах). У людей духовних німби переважно оранжевого, бузкового кольорів. Чим вищий він, тим людина духовніша, фізично здоровіша. І ніякої там містики, бо сьогодні вже і вчені довели, що кольорова гама відображає стан фізичного та психічного здоров’я людини, що можливі способи діагностування та лікування.

Висвічують різними кольорами різні органи, по різному світять здорові та хворі органи. Тамара Костянтинівна вміє повертати «хворим кольорам» свіжість. Темний колір – це відмирання клітини, органу, але якщо в цій темноті, є хоч одна жива жаринка, яку можна роздмухати, тоді…

Шестирічному Юркові з Кобижчі, що на Чернігівщині, у клініці нервових хвороб Київського медінституту, в Інституті нейрохірургії та Науково-дослідному інституті отоларингології поставили точний діагноз: правосторонній неврит слухового нерва. Праве вушко мертве. У шість років він уже знав, що не служитиме в армії і ніколи не буде капітаном на кораблі.

Він сидів із мамою в тісному коридорі центру експериментальної інформотерапії, ховаючи своє веснянкувате обличчя на колінах у мами. Він стомився в дорозі і йому просто було недобре. З історіями недуги за дверима кабінету знайомились професори та лікарі центру. Тамара Костянтинівна в сусідній кімнаті готувалась до зустрічі з малим пацієнтом.

– Так вушко живе! – Засяяла вона радістю, побачивши ту жаринку життя, й узялась «роздмухувати» її.

Повертався Юрко з Києва з великою мрією: неодмінно стати капітаном, бо світ збагачувався звуками та сподіваннями. Повторні перевірки показали, що життя сильніше за смерть. А Леоніда Миколайовича з Бориспільщини біотерапевт Колотенко відрадила від можливої повторної операції. Хірургічне втручання потрібне тільки в крайньому випадку. Для Леоніда Миколайовича цей випадок, на щастя, був не таким.

Сотні людей пройшли обстеження та лікування в кабінеті Дарницької поліклініки №1, у якому працює Тамара Колотенко. Під дахом цієї клініки діє і науковий центр, який запропонував їй співробітництво. Сотні людей мріють побути в неї на прийомі. Її вимоги збігаються з вимогами вчених, вимогами найсучаснішої, а точніше, завтрашньої медицини.

Свої діагнози вона в будь-яку хвилину може перевірити з допомогою біофізичних приладів за методами Фолля, Накатані. Тут, у центрі, вона закінчила курси електропунктурного діагностування. Співробітники наукового закладу намагаються навчити якомога більше лікарів, особливо сільських віддалених лікарень. Таке діагнозування допомагає без складного, громіздкого обладнання проводити діагностику всіх систем людського організму та визначати можливе першоджерело недуги, що тільки зароджується.

Чи бувають у Тамари Костянтинівни невдачі? Так, бувають, особливо коли пацієнт – скептик, або лінивець, не вміє боротись за себе й не хоче… З’явилась недавно в неї одна пацієнтка... Бувають же такі люди, яким «подобається» хворіти. Тамара Костянтинівна відмовилась їй допомогати, чим викликала неабияке незадоволення.

Вона не береться лікувати всіх і вся, як це роблять новоявлені чудотворці, які часто тільки компроментують цілительство. Хай буде це на їхній совісті. Найголовніше ж для біотерапевта Колотенко – зрозуміти причини недуги і свідомо передбачити наслідки свого впливу та провести лікування.

Яке наукове пояснення може одержати незвичайне обдаровання Тамари Колотенко, котра може бачити людину наскрізь, безпомильно діагностувати, а отже, й виліковувати, передбачати ситуації, події?

І хто знає, може, завтра в темному лісі незнання спалахне блискавка-осіяння, і ми наблизимось до пояснення таємниць природи. Кажучи словами Володимира Вернадського, «до явищ, які жодним чином не можуть бути пояснені, але які відкидати, як неправдоподібні, хибні, вигадані, ми не маємо права». Талант Тамари Колотенко приходить до нас, набирає сили.

«Літературна Україна» 24 вересня 1992 року.

... Можемо лише пошкодувати, що пошуки знань у сфері біоенергетики не знайшли продовження за всі роки української незалежності. Може, прийдуть кращі часи, і ми ще зможемо бути учасниками і свідками наукових пошуків і великих відкриттів у сфері енергоінформаційних взаємодій у природі та суспільстві, «інформаційних енергій» Космосу. І причетною до них буде (дай, Боже!) й Тамара Колотенко, яка одержала благословення видатного ученого Григорія Костюка, зафіксоване в подарунковому написі на книзі «Зустрічі і прощання» (Едмонтон, 1987). Прочитавши в «Літератур­ній Україні» публікацію «Цілю­щий промінь душі» про науко­ві дослідження явищ біовпливу, Костюк поспішив запросити до Вашингтона Тамару Колотенко – жінку з «цілющим променем душі».

Вчитися ніколи не пізно

Чим мудріша людина, тим краще вона розуміє, як багато їй невідомо, тим менше в неї самовпевненості, самовдоволеності, зарозумілості. Саме так «протестувала» Тамара Колотенко відомого українського вченого, літературознавця Григорія Костюка, запрошення якого – приїхати до Вашингтона – прийняла без вагань. Після сталінських радянських концтаборів Григорій Олександрович опинився далеко за межами рідної землі і більшу частину свого життя мешкав у США.

Такою ж мудрістю запам’яталась Тамарі й професорка Ія Торська. Природна інтелігентність, ерудиція в галузях науки, медицини, мистецтва, володіння трьома іноземними мовами, незвичайні сила во­лі, працездатність (на 76 році життя вона дописувала свою книжку) – все це було в одній людині. У творчій спадщині її – десятки наукових праць. Дочка «во­рога народу» Ія Володимирівна мало не повто­рила долю багатьох учених, зокрема, й долю Григорія Костюка. Цю красиву літню жінку з піднятою вище звичайного головою, мало хто з колег бачив без книги, чи без олівця або ручки. Можна тільки пошкодувати, що вона не встигла упорядкувати спостереження, які вела в Київському центрі експериментальної інформотерапії, і які, на жаль, не збереглись. Але збереглись її настанови, якими Тамара Костянтинівна користується й досі (триматися скромно (без самореклами)...), збереглась візитівка, яка давала право найближчим людям озиватись до професорки в будь-яку хвилину.

Такі незаперечні авторитети Тамара Колотенко зустрічала чомусь у найскладніші періоди свого життя, переповнені ваганнями, розчаруваннями. Ці та інші «зустрічі і прощання» (так називається книга Григорія Костюка), спілкування з київськими, львівськими науковцями та медиками, досвід роботи з пацієнтами повертали все її свідоме життя «на круги своя». А амбіції – рівень прагнень – диктували потребу вчитись. Тому разом із донькою Ларисою пішла навчатись. Сама – до Київського медичного інституту Української асоціації народної медицини (УАНМ), донька Лариса – до Національного медичного університету імені Олександра Богомольця.

Не думалось про «корочки», хоча й вони не зайві в нашому складному житті, хотілось мати ґрунтовні знання і кваліфікацію. А ще хотілось захиститись від обивательського, але справедливого невизнання: «так у неї ж немає медичної освіти». Пара­лельно цікавилась фітотерапією, східною медици­ною. Вважала, що знання лікаря лише збільшують його силу. Кому ж як не йому потрібно добре знати ана­томію, фізіологію, психологію, людину взагалі потрібно знати. А вчитись ніколи не пізно. Цим неписаним правилом кожної мудрої людини Тамара Колотенко користується без особливих труднощів. Адже його поважали в її родині з діда-прадіда.

Багаторічний лікарський досвід Тамари Костянтинівни сьогодні підважують диплом Київського медичного інституту Української асоціації народної медицини за спеціальністю «лікувальна справа» і присвоєна кваліфікація фельдшера (2000); десятки свідоцтв, зокрема, свідоцтва Київського медичного інституту УАНМ про закінчення повного курсу за програмою «Мануальна терапія» (2010 рік); про закінчення повного курсу за програмою «Точковий масаж» (2010 рік). Та найголовніший документ, який дається найважче, який не можна купити ні за які гроші – це висновок атестаційної комісії кафедри неврології, психіатрії, рефлексотерапії та мануальної терапії Київського медичного інституту Української асоціації народної медицини про проведення клінічної експертизи здібностей претендента в галузі народної і нетрадиційної медицини. Його в 2010 році підписали: голова комісії, завідувач кафедри, доктор медичних наук, член-кореспондент АН Євгенія Мачерет; та члени комісії: доценти, кандидати медичних наук Г. Чуприна, Н. Ханенко, доцент О. Коркушко. Йдеться про надання спеціального дозволу на медичну діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини. У протоколі засідання атестаційної комісії так і записано: «враховуючи позитивні результати експертизи в усіх хворих, рекомендувати претендента Колотенко, як таку, що пройшла атестацію та експертизу на кафедрі з позитивною оцінкою і може бути допущена до атестації в центральній атестаційній експертній комісії Київського медичного інституту Української асоціації народної медицини як цілитель».

Дерево міцне корінням, людина – родом

Щоб пізнати особистість, за словами мудрих, треба побувати на її батьківщині... Це край, де вона народилась і виростала, це дитячі враження, що формували її Дух. Це люди, через яких вона пізнавала світ: батько і мати, родичі, сусіди, друзі, ровесники... Стародавній Шпиків – колишній райцентр – селище міського типу Тульчинського району Вінницької області – батьківщина Тамари Колотенко. Мальовничі краєвиди його прикрашають ставки. Їх утворюють старі греблі між невисокими пагорбами верхів'я річечки Шпиківки, лівої притоки Південного Бугу, яка, зрозуміло, з давніх-давен і подарувала назву поселенню. Шпиків, який згадується ще в документах, датованих XVI століттям, розташований на автошляху Вінниця – Могилів-Подільський за селом Печери, вотчиною Потоцьких, де видатний земляк – професор архітектури Владислав Городецький побудував (1904) мавзолей-костел найбільших землевласників на Україні. Втрачається, руйнується історичне інформаційне поле, яке мав колись її рідний Шпиків. Губиться цікава інформація, яку несуть і назви кутків селища: Кленове, Гута, Замлиння, Садко-острів, Лиса гора... На жаль, цей процес почався після втрати статусу райцентру, ну, а сьогодні цей занепад ще сумніший. Якщо в 1960-ті роки тут було чотири школи, то тепер залишається тільки одна.

...Але в дитячій пам’яті багато світла, яке подарували найдорожчі люди. Спокійний, тихий, поміркований у всьому батько Костянтин Кнюх, мав добрі лікувальні здібності, бо виріс у родині медиків, був санітаром на війні, повернувшись із фронтів Великої Вітчизняної, вів бухгалтерські справи в місцевому господарстві, знав кілька мов. І привітна, гостинна матір – Марія Оринінська, яка трудилась біля дому, ростила шестеро дітей. Знала багато приказок, пісень, на всі весілля її запрошували, бо мала гарний голос, а танцювала... Побудувались батьки на старому дворищі неподалік ринку, то й людей чимало кочувало в їхньому домі. Чого тільки не розкажуть, яких тільки пригод не наслухаються діти. І особливо Тамара... про бабусю Тодосію, мамину матір, якій у придане дісталось 12 гектарів землі, яка зна­лась на травах і від будь-якої недуги могла порадити свої ліки.

Багато було спогадів про війну... трансформувались вони в дитячі ігри на вулицях. На «полях боїв» маленька Тамара завжди залишалась медсестрою із сумкою через плече, у якій були справжнісінькі медикаменти, і затято лікувала «поранених»...

Тут, у Шпикові, вона закінчить середню школу. Згодом працюватиме коректором 4-го розряду на поліграфічному підприємстві «Радянська Україна» в Києві. У Шпикові залишились її сестри. Якось, приїхавши до мами в гості, відчинила вранці двері й побачила у дворі багато людей, які прийшли до неї за допомогою. Зрозуміла, що це благословення.

Розділити чужий біль – означає усунути його

Словом також можна лікувати… Зайвий раз переконалась, наскільки треба бути обережною зі словом. А особливо тоді, коли працюєш із людиною. Одному можна сказати про важкий діагноз, іншому треба порадити звернутись до онколога. Полюбляє Тамара мобілізовувати своїх пацієнців: «поборемось із недугою разом». За багато років перед нею пройшли тисячі хворих із найрізноманітнішими болячками. Рекламацій, як кажуть, не було. Були, є (і будуть) прикрощі: коли людина надто пізно звертається за допомогою, або коли життєвий ресурс людини вичерпаний, а вона про це не знає.

Найбільше в неї постійних пацієнтів, які й розносять про лікарку усну інформацію, що сильніша за будь-яку іншу. Це розуміє Тамара Костянтинівна, яку ніхто не бачив на екранах телевізорів, не чув по радіо... Не по рангу... Хоч запрошень зняти про неї фільм, взяти участь у телевізійних проектах, у тій же «Битві екстрасенсів» вистачало й вистачає. На її думку, такі можливості Природи не варто дуже популяризувати – не для цього вони даються. Правда, й тих, хто «піарить» себе таким чином також можна зрозуміти. Кожен хоче прихилити до себе побільше людей, у майбутньому можливих пацієнтів, але все це не стосується лікарської справи.

Інша річ – запрошення науковців у дослідницькі лабораторії, спілкування з ученими. Будь-яку можливість зустрітись із ними вона не упустить, а раптом привідкриється якась таємниця. Адже до цього часу, – як і вчені, вона не знає природи свого даровання. Можливо, йде сприйняття теплової енергії – адже різні ділянки тіла, органи його, мають різну температуру, а хворі – тим паче. Можливо, все лежить у площині фізики надмалих енергій, як сказали б фізики?

Свій багаторічний лікарський, життєвий досвід Тамара Костянтинівна на цьому етапі підсумовує так. Перше: кожна людина – то велика таємниця, і в наших руках багато можливостей, аби її відкривати, відкривати самих себе. Ми часто й не підозрюємо, які скарби закладені в нас самих.

Друге: все в руках і волі людини. Хвороби зароджуються тоді й там, де порушується гармонія душі, стирається грань між добром і злом. Людина мусить учитись допомагати сама собі: духовним оточенням, вірою у вічні цінності.

І – найголовніше: не треба боятись брати на себе чужий біль. Біль – не каміння. Розділити чужий біль –означає усунути його, розвіяти й забути, як поганий сон.

І, звичайно, вчитись. Світ людини – найбільша загадка і найбільша життєва мудрість.