Жінка-УКРАЇНКА

Вчора, 6 жовтня (помер 5.10.2024), в країну вічного полювання під осінньою мжичкою і пронизливим вітром провели ми душу нашого друга – письменника та історика Павла Бондаренка. У народі кажуть, що погода завжди плаче, коли відлітає світла людина. Не знаю, чи справджується стовідсотково ця прикмета, але ми плакали точно. Від величезної втрати, бо у серцях багатьох, хто знав Пашку, утворилися величезні зяючі дірки, від несправедливості, бо 54 роки для митця, який активно пише і якого активно читають – до болю мізерно...

Іноді здається, що коли письменнику відміряно небагато літ, він це якось підсвідомо відчуває і працює наполегливо, безперестанку, затято й завзято. Десь саме так і писав Павло, перечитуючи для своїх науково-популярних книжок безмір додаткової та допоміжної літератури, зіставляючи версії та концепції, вишукуючи, де, коли і чому з’явилась напівправда, брехня, фальсифікації. Це була свідома позиція письменника Павла Бондаренка, який починав свій шлях автором романів та повістей в жанрі містичного триллера, але розвинувся ще й у цікавого полеміста, яскравого блогера, непересічного історика. Я його часто називала «науковим хуліганом», оскільки він постійно прагнув ламати усталені міфи, йти проти загальновизнаних суджень і загальноприйнятих версій історичних подій. Він сам в інтерв’ю порталу «Novograd.City» зізнавався: «Мені дуже хочеться переписати історію, в ній існує безліч міфів, які руйнують саме українську державність, оскільки багато проросійських людей писали історію так, як потрібно було Російській імперії». Тож і псевдонім Павло Правий з’явився так само невипадково: він став маніфестацією поглядів на життя і політичних міркувань. ПрАвий, оскільки для нього, який прожив на Донбасі, виріс у Донецькій області, звідти пішов до армії, а потім на шахту, Україна була центром світу. І він боровся за Україну гострим і дошкульним до ворогів словом. Даруйте за патос, але думаю, що від його дописів, а ще від «Таємної історії Московії у портретах її володарів» (2020), «Таємної історії Радянського Союзу» (2021), «Сутінкової країни» (2021) палало не в одного «ватника», любителя совка і «морозива за 2.20». Павло Правий умів аналізувати, бачити маніпуляції та пересмикування, а особливо – ставити запитання, відшуковувати нові факти, показувати причинно-наслідкові зв’язки. Тішуся, що мала можливість трішечки докласти рук до появи його «Сутінкової країни», книжки, що розповідала читачам про повсякденне життя в СРСР. Автор зосередився не стільки на політичному контексті чи інтригах у правлячій верхівці КПРС, скільки на побутових щоденних речах, які тоді зачіпали кожного. Тим, хто не знав, Павло Правий розповідав, а тим, хто знав – нагадував, що таке «блат», «трудодні», кількагодинні черги за продуктами, «ширпотреб», «фарца», «будинки колгоспників», «сині конверти», і які суми крутилися у сейфах партноменклатури. А ще він зіставляв реальну вартість праці робітників у СРСР і в країнах Заходу, собівартість авто і ціну в продажу для радянських громадян, розвінчуючи міфи про «безкоштовність» квартир, послуг лікарів і т.д. при комуністичному режимі.

Офіційна біографія Павла Бондаренка містить лаконічні й скупі рядки: народився 11 липня 1970 на Білгородщині, жив у Торецьку, проходив військову службу в Нагірному Карабасі, закінчив у 1996 р. Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, у 2001 отримав ІІ премію видавництва «Смолоскип» за фантастичний трилер «Година чорного причастя», у 2014 р. із родиною переїхав до Звягеля. Але за всіма цими датами й подіями стільки світла і суму. Павло був одним із лідерів українського життя в Луганську, підтримував патріотичні ініціативи, зустрічався з читачами. Зрозуміло, що йому як помітному українському діячеві не можна було залишатися під окупацією. Згодом він дізнався, що місцеві поплічники «руського міра» відібрали в нього квартиру та знищили українську бібліотеку. І хоч Павлу з родиною подобався Звягель, де їм на початку війни надали прихисток друзі, думками він завжди стремів на Луганщину...

Вічний оптиміст і жартівник, балакун, душа товариства, один із постійних учасників фестивалю «Віршень» і водночас постійний заводій «АнтиВіршня» з його анекдотами та чаркуванням. Світлий чоловік, від згадки про якого на обличчі мимоволі з’являється усмішка. Ми ніколи не чули від нього скарг на життя, хоч і знали, що воно нелегке, чи слів зневіри, бо він переконував, що все складеться якнайкраще, що ми обов’язково переможемо!

Колись, на початках нашого знайомства, вітаючи мене з днем народження, Павло надіслав фото польових квітів і написав: «А на подарунок – квіти з Калмицького яру. Це в Луганську, недалеко від мого будинку. Ми туди ще повернемося й читатимемо там вірші та прозу». Він, на жаль, уже не читатиме. Але я дуже хочу, щоб його мрія збулась, і щоб ми у Луганську ніжно й сильно читали уривки з його текстів у пам'ять про людину з великим серцем і гострим розумом. Спочивай з миром, друже!

Тетяна Шептицька