Жінка-УКРАЇНКА

У вступі читаємо такі слова:

«Дорога в нікуди… і назад» — збірка спогадів та переживань самих авторів іхніх родичів, друзів, колег і земляків, яким судилося пройти через важкі випробування війною Шлях у невідомість на початку повномасштабного вторгнення, залишена домівка, окупація, розлука з рідними, повернення додому, волонтерство — кожна з історій у цій книжці е свідченням незламності та сили духу українців. Це не просто книжка — своєрідний дарунок нащадкам. Бо коли настане перемога, ці сторінки нагадають, якою ціною здобуто її».

Ця книжка — своєрідний альманах. Книжка болю, болю, від якого здригається тіло й душа. Це був початок. Але розум людський мас властивість фокусуватися на найважливішому в хвилини безвиході й... шукати вихід.

Тетяна і Юрій Пероганичі з молодшим сином Богданом, як і більшість українців, виїхали зі свого постійного місця проживання. Куди їхали? А власне - в «нікуди»... Зупинилися в селі Коростів на Сколіещині, хоч дуже багато знайомих запрошувало їхати до себе. Теплими словами автори згадують родину Ігоря Бугрія, де прожили два місяці. Та спокою не було: тривожні новини, переживання, страх за маму, яка опинилася в окупації на Чернігівщині. Та Бог її врятував, їм було до кого повертатися.

Найбільшим акцентом, про який хочу розповісти, є волонтерська діяльність Пероганичів. Вони розпочинали з плетіння сіток у Народному домі. Згодом виготовляли енергетичні батончики для армії. Працювала Ціла бригада волонтерів, яких «ріднила віра в перемогу і бажання робити все. що в силах, аби цю перемогу прискорити».

Про Виготовлення енергетичних батончиків для наших захисників я дізналася після повернення в Київ з Фейсбук-сторінки Тетяни Череп-Пероганич Вона говорила про то, як непросто було зібрати інгредієнти, а це мали бути горіхи, арахіс, фініки, родзинки, мед, шоколад тощо. Їх купували за свої кошти, долучалися й волонтери, всі імена яких тут неможливо перелічити. На початок минулого року таких батончиків було зроблено понад п'ять тонн! Особлива повага Юрію Пероганичу, який всі ці кілограми заносив і виносив, а часто ж ліфт не працював.

Но можна не згадати тут одну і історій. До волонтерів зателефонувала Ніна Рубчук. Під час зустрічі вона віддала конверт і розповіла, що її батько, відомий письменник із Сумщини — Іван Головченко збирав гроші на якусь справу, але відійшов у засвіти. Вона вирішила віддати ці кошти для виготовлення батончиків.

У книжці є вірші про маму, про війну. Всі вони писані болем: «Ця війна розстріляла впритул мої вірші./ Про кохання не можу писати чомусь …/ Грішна Муза завмерла. Сховалась. Принишкла./ Я їз нею, такою, тепер жити вчусь». Або: «Цей серпень знову з присмаком війни./ Гірчить полинно./ Тривожні ночі, неспокійні сни/ І кача плине»... Але поряд зі смутком І страхом — віра, любов, надія. Підтвердження цьому — слова: «І ні, не зашкодить мені вся ця нечисть москвинська ганебна/ У час непростий із дитини зростити ЛЮДИНУ» Сильно!

Розділ «У об'єктиві медіа» узагальнив інформацію з різних медіа про діяльність групи волонтерів, котру очолює «київська поетка», та неординарного виду допомогу військовим, яким потрібне якісне харчування на фронті, а батончики втамовують голод на декілька годин.

Тетяна Череп-Пероганич - письменниця, журналістка, членкиня Національної спілки письменників України, Національної спілки краєзнавців України та Національної спілки журналістів України, голова ради ГО «Творча еліта України», головна редакторка журналу «Українська культура», авторка поетичних, прозових книжок для дорослих та дітей, громадська діячка — ніколи раніше не думала, що стане волонтеркою, очолить «батончиковий» батальйон Не уявляла, що прийде війна, яка забере спокій, затишок, впевненість у завтрашньому дні.

Юрій Пероганич — гендиректор Асоціації підприємств інформаційних технологій України та співзасновник ГО «Вікімедіа Україна», а також редактор «Вікіпедіі» Про роль «Вікіпедії» у російсько-українській війні він пише:

«Це справді важливий інструмент у війнах, який дозволяє значно зменшити вплив пропаганди з боку будь якої супротивної сторони».

Обкладинку до книжки намалював їхній син Богдан.

У ній є і фотографи — миті, зловлені в період війни: перебувамня на Сколівщині, повернення додому, виготовлення батончиків та інше.

На додаток тут міститься розділ-довідка, з якого можна дізнатися більше про села Тимки, Стара Басань, Коростів та Сможе, про місто Сколе, про Ігоря Бугрія й Івана Головченка.

Книжка писалася для себе, щоб занотувати думки, події, історії, — так спочатку думали автори. Проте вони вирішили поділитися нею із ширшим загалом:

«Бо це не лише наша історія Це історія кожного, кого зустріли на шляху. Хто був і лишається поруч. Це наша спіпьна пам'ять».

Мирослава ОЛІЙНИК, член НСЖУ

Опубліковано в часописі «Наше слово» № 8 (3575) за 22 лютого 2026.