Жінка-УКРАЇНКА

Чи задумувалися ви колись скільки дверей ви відкрили вже в своєму житті і скільки ще прийдеться відкрити??? Що ж означає таке чарівне слово – ДВЕРІ...

Я ж писатиму про свої двері... їх у мене, за 55 років, було ой як багато !!! Та згадаю про основні, які допомогли мені багато чого навчитися і здобути. А ви подумайте про свої двер…і, можливо, вперше відкриєте для себе нові сторінки вашого життєвого досвіду.

Вперше я відкрила свої двері в 3 рочки – з кімнати в кухню. До ручки я не дотягнулася, бо була ще досить маленька, але пам’ятаю добре, що вони були ледь прикриті, я руками їх відштовхнула і почула – скриииип... мама теж почула скрип і підбігла до мене, підхопивши на руки, защебетала: – “Доброго ранку, моє сонечко!” Так я стала сонечком у земному житті...

Другі двері я пам'ятаю з дитячого садка, вони були білі – білі, а на дверях були намальовані квіти. Вихователька завжди зустрічала дітей на порозі зі словами: – «Мої квіточки прийшли!». Так я почувалася квіточкою, мабуть тому мені так подобаються квіти...

Треті двері великі, стікляні і я відкрила в школі... з допомогою першої вчительки Марії Миколаївни. Вони мене зваблювали кожного ранку, коли з портфеликом, в формі і в білому фартушку я намагалася перша відкрити ці двері. А в школі було ще багато інших дверей, одні закривалися, другі відкривалися... а ще були гарні двері у шкільну їдальню і в бібліотеку.

Відкривала двері я і в музичну школу, і в клуб, і в кінотеатр , і в цирк... Завжди було це першим кроком в незвідане і невідоме, але таке цікаве життя. Потім я вже самостійно навчилася відкривати двері до різних професій, їх вже не один десяток на моєму віку, та ще й сьогодні я їх відкриваю...

Пригадую часто старенькі дерев’яні двері в бабусиній хаті із села… вони ніколи не закривалися на ключ, тоді й ключів і не було, лише великий гачок на дверях. Ніхто хат не закривав і хто такий злодій ми навіть не знали... Я кожного ранку влітку сідала на поріг старенької шевченкової хати, мазаної глиною і з горнятком чекала на бабусю, яка доїла корову. До сьогодні пригадую солодкий смак свіжого молочка, який забути просто неможливо!. . Двері мого щасливого молочного дитинства... !

Часто згадую двері Науки у Львівському педколеджі і в Рівненському педінституті... найкращі роки моєї юності. Добре кажуть, хто не був студентом – той не жив !!!) Перші студентські вечори і свята, перші зустрічі й зітхання, перше кохання не забувається... і останнє фото з випускного також було при вхідних дверях.

Випливають із памяті професійні вхідні двері дитячих садків і шкіл, де я працювала... де пізнавала психологію людських стосунків і душі дітей... ці двері допомогли мені у вихованні власних дітей. Так я і залишилася душевно з дитячими душами – там більше сонця і радості, ніж в дорослому світі. Завжди думаю скільки разів нам, дорослим, доводиться стояти перед «зачиненими дверима», за якими ми бачимо розпач і біль, розлуку і жаль, нездійсненні мрії і невдячні погляди. А як часто ми боїмося відкриті ті двері, бо невідомо, що нас чекає... Страх у невідоме часто сковує наші дії, віра в майбутнє розбивається в невпевненість у собі і свої сили. Часто ми тримаємось за старі двері по звичці і хоч вони добряче вже скриплять, стараємся їх полатати, поміняти замок – хай ще послужать трохи. Але часто навіть нові ключі не допомагають... і поки не закриєш ці двері – нe відкриються нові. Часто ми бачимо свою мрію за новими дверима... та не всім вистачає духу і сміливості йти вперед. Проте двері в житті нам для чогось й дано, не всі ж заходять через вікна. ”Хто стукає – тому й відчиняють” – так сказано в Біблії.

Руслана Кореновська–Марич – психолог.

ІТАЛІЯ.