Оксана Маковець. Історія однієї зустрічі

Не йшла, а летіла, здавалося, молода дівчина Іриненською вулицею старого Києва. Настрій у неї був надзвичайний, день видався соня;ний, теплий і світлий, один із найкращих і найпамятніших у її, ще зовсім юному житті: адже сьогодні зранку відбулося урочисте вручення дипломів. Під час урочистостей з цього приводу, вчорашня студентка разом із важливим документом, отримала пропозицію залишитися працювати в технікумі. Раділа, й навіть гордилась цим.

Мрії дівчини починають здійснюватись. Вона впевнена, що поступить до університету на вечірній відділ, випала нагода їй, що буде працювати й навчатись водночас, адже зі шкільних літ мріяла стати студенткою Київського університету.

Дівчина йшла широкою вулицею впевненою ходою, щось роздумувала, мріяла. В ті години їй здавалося, що все і всі – найгарніші, найпривітніші, а навкруги панує одне тільки добра і щастя. Їй хотілося обійняти ввесь світ, поділитись із кимось своїми радощами, надіями. Очі дівчини аж сяяли, і наче б то в унісон  з її почуваннями, звучала реальна музика до популярної мелодії, що лунала хтозна звідки: «Літо, о літо! Літо твоїх губ і очей...». Вона любила пісні, музику, поезію. Завжди була допитливою й уважною до навколишнього світу. Ось і тепер, йдучи вгору від станції метро «Театральна», помічала все довкола, тихесенько собі наспівувала й мріяла. А навкруги вирувало життя...

Багато людей на вулицях, всі кудись поспішають, метушаться. Біля театру Київської опери зібралась група іноземців. Екскурсоводи розмовляють з ними на англійській мові, знайомлячи приїжджик із нашою величною столицею. Екскурсанти ж – з фотоапаратами та кінокамерами, здається й не слухають своїх провожатих, адже є що назнімати, увіковічнити для кожного з них, в одній із найкращих, а то і найкращій(!) із столиць Європи.

Дівчина й сама моглаб працювати екскурсоводом, адже просто захоплена історією Києва, що стоїть над тиховодим, широким Дніпром, де незмінно витає тінь сивовусого легендарного Кия. Перед очима мрійливої дівчини немов повставали стрункі тополі над білими теремами  древнього княжого міста, і мерехтять серед зелених гущавин відблиски золотих бань Київських храмів, дорогих візантійських паволок. Вухо само ловить, вирізняючи з сучасної метушні, гук княжих дружин під золотоворітським склепінням. Чується гуркіт позолочених ридванів на дерев’яних містках срібноводої ріки, в яких заморські королевичі вивозили з великокняжих світлиць молоду наддніпрянську красу...

Притишивши ходу, дівчина все ж поспішала в напрямку Володимирської гірки, де заспокоївся у бронзі великий князь Київської Руси Володимир Святий. Вона відчула необхідність прийти чомусь саме на це особливе місце наддніпрянських горбів, начеб то чекає на неї хтось тут, в стародавньо-історичних місцях. Здавалось, енергія минувшини заполонила її єство, наповняючи кожну клітину організму. Ось зліва лишився вхід до Софіївського золотоверхого храму, треба лишень через підземельний перехід перейти площу й звернути праворуч. Тут вже, немов на долонях, видніється мальовничий лівий берег Дніпра, з його Київською Венецією, масивом Русанівка...

Раптом  щось незвідане, змусило дівчину зупинитися. Озирнулась: кілька пішоходів піднімалися вверх по східцях, хтось спішив у керунку до неї. Підвела погляд, побачила високого, стрункого русявого юнака, який привітно посміхаючись, стояв на краю сходинки. Очі двох молодих людей зустрілися...

Ще хвиля, і він рішуче підійшов до неї, торкнувся її руки. (Кохання буває лиш з першого погляду,- почула, чи подумала вона).

— Здається, я бачив колись тебе, дівчино,- промовив юнак. О, так! Я давно вже бачу в мріях саме таку, як ти. Це ти і є, моя доле!

Вона ж незнала що й відповісти. Стояла збентежено й насторожено, чомусь боялася що він раптом зникне, так само загадково, як і появився ось тут, на її дорозі. Але ж чи може зникнути доля ? Від долі ніде не дінешся й у кожного вона своя...

До святого Володимира пішли вони разом, а потім ледь не щодня ходили схилами Дніпра, немов купаючись у надвечірніх росах. Слухали солов’їв, затаївши подих, вдихали запахи рідної землі, декламували поезії поетів-неокласиків, яких любили, ще зі шкільних парт пам’ятаючи твори Рильського, Тичини, Сосюри:

Так ніхто не кохав!
Через тисячу літ
Лиш приходить подібне кохання...

Самі теж складали вірші й пісні, наповнені любовним змістом. А внизу, ненече в казці, під високими правими берегами, далеко за виднокрай пропливав широководий порожистий Дніпро-Славутич.Однієї миті, здалося обидвом молодим людям, що то не ріка, а час пливе кудись, в історію літ; відпливає  й, на жаль, не повертається. А разом з ним безповоротно минає найкраща пора золотої юності…