Олександр Балабко — публіцист, прозаїк, поет, драматург

Олександр Васильович Балабко народився 24 квітня 1955 року в селі Лісконоги Новгород-Сіверського району Чернігівщини, жив на острові Сахалін, на Запоріжжі. По закінченні середньої школи №2 у місті Вільнянську 1972 року вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Від 1977 – у редакції газети «Культура і життя»: кореспондент, редактор відділу, заступник головного редактора. Упродовж 1994-2001 – заступник головного редактора газети «Край», журналів «Місцеве самоврядування», «Людина і влада», тижневика «Столиця». У 2001-2006 – головний редактор газети «Вечірній Київ». 2006-2007 – відповідальний секретар Київської організації Національної спілки письменників України.

Здолавши 1960 року з батьками шлях з Чернігівщини до острова Сахалін, і досі  продовжує подорожувати. Об’їхав півсвіту – від Далекого Сходу до Мадрида. В останні десять років шукає стежки видатних українців у світах і втілює ці пошуки в книжки біографічно-подорожньої прози. 2006 року вийшли його збірки прози «Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського», «Мальви у Вічному місті», 2007-го – «З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка», 2001-го – «Київ, Іринінська, Лифарям. Повість за листами митця» і 2014-го – «Рай і Пекло Коцюбинського». Працює над романом-есе «Олександр Вертинський, нащадок Гоголя».

Пісні на слова Балабка композиторів Леоніда Нечипорука і Олександра Швидкого виконують на радіо і телебаченні народні артисти України Віктор Шпортько, Олександр Василенко, Ольга Макаренко, заслужені артисти Павло Мрежук, Світлана Мирвода, Каріна Карасьова та інші.  Про творчий вечір з нагоди 55-ліття О. Балабка  на каналі УТР було показано відеофільм «Олександр Балабко – письменник і журналіст». Тут звучать пісні, уривки з прозових творів у виконанні народної артистка України Лариси Хоролець, студенти Університету імені Карпенко-Карого показують сцени з вистави за  п’єсою О. Балабка «Сон Марії Башкирцевої». А 2014 року письменник вперше випробував себе на телебаченні як автор сценарію і ведучий: на телеканалі УТР вийшов фільм із циклу «Знамениті українці» «Серж Лифар».  

Творчі вечори Олександра Балабка проходять не лише у Києві і Україні, а й за кордоном: 2012 року – у Празі, 2013 року – у Парижі, в  бібліотеці імені Симона Петлюри. Того року у французькій столиці вийшла експонована на міжнародному книжковому ярмарку в Порт де Версаль антологія української поезії французькою мовою, де представлено і поета-пісняра Олександра Балабка – його біографія і текст пісні «Зелена субота» (переклад Дмитра Чистяка).

Олександр Балабко передає свій досвід юним талантам: упродовж семи років працює у журі секції «Літературна творчість» Малої академії наук, а в останні два роки очолює журі цієї секції.

Член НСПУ і НСЖУ. Голова ревізійної комісії Київської організації НСПУ. Лауреат державної премії імені Івана Франка, премій «Золоте перо» Національної Спілки журналістів України і «Незалежність» Київської організації НСЖУ. Нагороджений медаллю «Почесна відзнака» Національної Спілки письменників України. У квітні 2011 року став лауреатом ХХІV Всеукраїнського фестивалю сучасної естрадної пісні «Пісенний вернісаж». Нагороджений Почесною  Грамотою Верховної Ради України (2005) і Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України (2006).

 

РУКОПИСИ ТАКИ ГОРЯТЬ…

Уривок з есе «Римське щастя Миколи Гоголя» (2006 р.)

…Як, усе-таки, хід історії,  долі людей залежать від якоїсь, здавалося б, дріб’язкової перешкоди! Я впевнений, що якби Щепкіну випало з’явитися тоді в Римі на гоголівській вулиці Феліче, то саме він був би першим слухачем «Поголеного вуса» і драму було б урятовано. Адже Щепкіну завжди боліла доля України, що, маючи таку славну історію, перебувала в рабстві й мороці. Саме Щепкін колись урятував «Ревізора» від його автора, який, знесилений тиском і збиткуваннями, забажав раптом переробити п’єсу в «позитивному плані». «Не чіпайте, – благав він Гоголя. – Мені навіть Держиморда в «Ревізорі» дорогий!». А Микола Васильович якраз тоді й  потребував знавця театру, адже невипадково нарікав під час роботи над «Поголеним вусом», що немає під рукою акторів і сцени.

Вийшло ж так, що найближчим на той час (і в розумінні відстані – також) виявився Василь Андрійович Жуковський, який відпочивав у Франкфурті. Це вже був не той Жуковський,  котрий ще кілька років тому залюбки гуляв Римом у супроводі гіда-Гоголя, робив малюнки з натури. Йому набридло весь час клопотатися перед можновладцями, аби роздобути матеріальну підтримку Гоголеві. Тим більше, що синьйор Ніколо наполягав, аби подбали не лише про нього, а й про того чи того художника, які жили тоді в Римі. До речі, Гоголь, бажаючи стати в Римі секретарем директора російської Академії мистецтв, навідріз відмовився від принизливої посади бібліотекаря Академії, що її було виклопотано Жуковським. Отже, на тлі саме таких обставин і зустрілися друзі у Франкфурті-на-Майні.

…Незважаючи на літо, в домі було холодно. Після ситного обіду флегматичний Жуковський перейшов із Гоголем до вітальні. Присунувши м’яке крісло до палаючого каміна, Жуковський сів і запросив сісти поруч Гоголя, який тримав зошит із драмою «Поголений вус». Гоголь почав читати. Чи то вік, чи байдужість, чи потріскування дров у каміні схилило Жуковського до глибокого сну. Коли він прокинувся, Гоголь йому сказав:

– Я просив у вас критики на мій твір. Ваш сон є найкращою на нього критикою.

– Ну, брате, Миколо Васильович, пробач, – відповів йому Жуковський, – мені дуже спати захотілося...

– А якщо спати захотілося, тоді можна і спалити його!

Із цими словами Гоголь розмахнувся й кинув зошит до каміна. Вогонь спершу пригас під папером, потім раптом спалахнув високим веселим полум’ям, що ніби танцювало над жертвою.

– І добре, брате, зробив, – пробурмотів Жуковський.

Цей епізод зі слів самого поета-романтика записали Ф.Чижов і О.Никитенко, і особливо мене вразили оці його останні слова. Це при тому, що Жуковський добре знав Гоголя, вразливого, надто вимогливого до себе, такого, що постійно потребував підтримки і заохочення! А втім, чи могла тоді його, Жуковського, ображеного й збайдужілого, одруженого на дівчині, котра годилася йому в онуки, схвилювати драма про козацьку республіку, про долю України? Більше того – сучасники свідчать, що Жуковський у розпал медового місяця з нетерпінням чекав, коли ж, нарешті, Гоголь поїде. Той  не міг цього не відчути і відкланявся. А в результаті вкотре було доведено, що рукописи таки горять: «Мертві душі» дісталися друкарського верстата, а «Поголений вус»  став у каміні Франкфурта купкою попелу, що його вранці рудий німець-слуга разом із недогарками збере у відро й винесе геть...

 

ВЕСЕЛКА І ЇЇ СЕМЕРО СИНІВ-ВЕСЕЛУНІВ

Уривок з есеїстичної повісті «Рай і Пекло Коцюбинського» (2014 р.)

…У матері Веселки було семеро синів-веселунів – Червоний, Помаранчевий, Жовтий, Зелений, Блакитний, Синій і Фіолетовий. Жили вони на цьому острові за високою і теплою від сонця горою, і коли вона, омита щедрим дощем, починала струшувати зі своїх долин і пагорбів краплі, сини Веселки за наказом матері враз дружно піднімалися в небо. Випростовуючи свої кольорові рукави, вони навперейми бігли вгору, аби потім із неба дружним півколом шубовснути в море. Його бризки весело лоскотали веселунів, і вони, семеро, починали радісно вигравати на сонці, вигинаючи спини. У ту мить на землі додавалося барв – у деревах, квітах, плодах, на обличчях людей…

Але найбільше навколо було розлито блакиті – у морі, в небі, в пелюстках квітів. Навіть Ящірка, котра оселилася на віддалених від берега гострих скелях, захотіла бути блакитною. Тож один із молодших синів Веселки – Блакитний – пишався і вихвалявся перед братами тим, що його тут так багато. Брати ж через це почали кепкувати над Блакитним, а найстарший, Червоний, якось обмовився, що, мовляв, зате він найдовше яскравіє на небі, а Блакитного майже зовсім не видно, бо небо на цьому острові теж зазвичай блакитне. Похнюпився Блакитний і одного разу, коли, утворивши перевесло, братам треба було вертатися додому, вирішив на зло всім лишитися в морі, щоб знали як сміятися з брата.

Матінка Веселка, недорахувавшись одного синочка, кинулася через скелі до моря! А Блакитний там, додому не поспішає, а весело бавиться із хвилями, ловить їх за білі гривки. Насварилася мати на пустуна, наказала вертатися додому. Але, бач, не хоче, поміж скель ховається, на дно пірнає! Тоді вхопила вона його за довгі рукави, сповила, як колись у дитинстві, й понесла за гору. Але, мабуть, коли ловила пустуна-веселуна, рукав зачепився за гострий камінь, відірвалася невеличка стрічечка і впала в море. Ласкаві хвилі, б’ючись об скелі й запливаючи у чорні-чорнісінькі печери, понесли в одну з них цей клаптик блакиті. І враз засяяла печера небаченим світлом! Відтоді люди щодня припливають сюди, аби побачити диво й розгадати загадку цієї печери…

Серед них був і наш великий обожнювач веселок, квітів і сонця Михайло Коцюбинський.

 

Вірші Олександра Балабка

Спека

Сонце пече, і пече до згуби,
В липи старої злиплись губи.
В полі ромашка зайшлася болем,-
На пелюстках сухих і кволих
Уже ніхто ворожить не хоче,
Замість зізнань – тире і прочерк…
То наяву наче пекло, Боже!
В сіру хустинку збилась рожа, --
Де ж та корона із пишним цвітом?
Небо безхмарне, гарячий вітер
Не обвіває, а тільки сушить…
Ще замалими впали груші,
Мостом лежать у нас коло хати.
Хреститься мати, молиться мати,
Благословення з неба діждати
Хоче вона і вся родина,
І весь наш край, і вся країна.
Та ось упала перша краплина…
І як фінал молитов і прощ –
Дощ, дощ, дощ!

 

Папороть Растреллі

Листя папороті у колі –
Мов ворожки зеленочолі
Навесні на когось ворожать…
Чи то хвіст, диво-птиці, може,
Загубився що в листопаді,
А тепер у пишній принаді
Крізь коріння й траву прострілив?
Чи то, може, чийсь комір цілий,
Кардинала, сера чи дона?
Чи то просто весни корона
Із мережива малахіту,
Що її чарівлива сила
Нерозгаданою лишилась
І вражала творців бароко?
Листя папороті високо,
Аж на банях церков завите,
Наче кучері Діви Марії.
Сам Растреллі віддавна мріяв
Як ті локони в камені втілить
На фронтонах і капітелях.
І ходив уночі Растреллі
У дніпровські ліси на Купала
Там, де папороть квітувала.
А вона й навесні зацвіте,
Коли будемо вірити в те,
Що любові чарівні слова
Квітка папороті осява…

 

1 червня

Що ввібрала ця одиничка?
Полуниці стиглої вічко
Чи стрімкого ірису стрілку,
Чи на Трійцю клечання гілку?

Червень ще без пихи і черева,
Аж тридцятим числом роздасться,
Він, улюблений літа первісток,
Нагада про шматочки щастя…

На асфальті малюнки рожеві,
Крейда кришиться так невчасно…
Де тепер ви дівчатонька, де ви,
Що стрибали по класах класно?

Може, першого червня вам сниться
Сукня біла до випускного
Чи духмяні акації віття
Як зізнання першого спогад?

А ще – сесія, іспити в червні,
В хлопців щоки в суничній помаді,
Та не ягоди то, а, напевно,
Цілуватись ніхто не завадив…

Червень щедро поетів родить,
Та й чому б їм на світ на з’явитись
Під русалчині хороводи
І під вальси петрівських квітів?

З них мені дорога шипшина
На святковій блузці у мами,
Над колискою що схилилась
І торкнулась чола губами…

Червень – сув’язь “дитина, мати,
таїна, кохання і слово”…
Червня першого добре почати
Вічний пошук себе самого…

 

Іще

Іще на травах роси голубі,
Іще у сонці скупані світанки,
«Кохаю» часто ще шепчу тобі
І розлучатись не бажаю зранку.
До вечора лиш декілька годин,
Та хочу часу я прискорить плин,
Аби як швидше повернуть додому,
Твій поцілунок зніме сум і втому,
І знову ми опинимось в раю,
Коли жадані губи, очі, руки,
Подумати про навіть мить розлуки
І лячно, й страшно і проймає дрож:
«Як я без тебе й ти без мене що ж?»
Бо наша осінь літом диха п’янко,
В садибі нашій ще жоржини цвіт
І досі рожевіє біля ганку,
Здається, будуть квітнуть сотні літ
Красолі пишні, літа полонянки,
Що закружляли у в’юнкому танку
І губи розтулили пурпурові,
Немов для поцілунку і любові,
Хоча вже з яблунь листя опада
І захолола в озері вода,
Та вслід за нами все довкруг рече:
«Іще не осінь, ще, іще, іще…»

 

Олександр Балабко: зустрічі в Парижі

Зустр_ч_ в Париж_Вірші поета-пісняра Олександра Балабка у березні було представлено в перекладеній французькою  Дмитром Чистяком антології української поезії «Clarinettes solaires» («Сонячні кларнети»), виданій паризьким видавництвом «Institut culturel de Solenzara» до 33-го книжкового Салону в «Порт де Версаль». Утім, Балабко в Україні більше відомий як автор серії повістей, есе і подорожніх нарисів про видатних українців «Стежками українців у світах». Тож у квітні саме в такій якості письменник прибув до Парижа на запрошення керованого перекладачем Оксаною Мізерак Українського літературного клубу, засідання якого відбуваються у культурному центрі української громади, який об’єднав бібліотеку імені Симона Петлюри і храм УАКПЦ святого Симона.

У переповненій залі допізна тривав діалог з українським парижанами – студентами, викладачами, науковцями, лікарями – про римське щастя Миколи Гоголя, про перебування Коцюбинського на Капрі. Французькій темі присвячено дві книжки Олександра Балабка – про Володимира Винниченка і Марію Башкирцеву, яких поєднало Блакитне узбережжя, і повість за листами Сергія Лифаря «Київ, Іринінська. Лифарям…». На автора чекало кілька сюрпризів. Книжку про Лифаря купив у Києві Богдан Образ ( нині студент одного з паризьких університетів, де поглиблює свої знання з економіки, а також прозаїк і публіцист),  і привіз її до Парижа, аби письменник підписав. Також на вечорі був присутній Данило Стуль, хрещеник української малярки Іванни Винників, яка свого часу успадкувала віллу Винниченків у Мужені. А мерію і церкву в цьому провансальському містечку і досі прикрашають гобелени малярки, знімки яких подано у книжці Балабка.

Зустр_ч_ в Париж__nПисьменник, подарувавши свої книжки бібліотеці й літературному клубу, познайомив присутніх зі своїми супутниками, зокрема українською поетесою з Харкова Наталкою Матюх, яка також прочитала свої поезії. Було передано також українській громаді Парижа й видану у Слов’янську на Донеччині книжку поезій і літературознавчих досліджень, присвячену 150 річчю від дня народження уродженця Слов’янська, поета-романтика, автора славнозвісних пісень «Дивлюсь я на небо», «Взяв би я бандуру» Михайла Петренка. Цю збірку привіз ще один учасник цього журналістсько-письменницького десанту до Парижа, – видавець і головний редактор газет «Экран Славянска» і «Газета объявлений», депутат міськради Олег Зонтов.

Гості з України разом із господарями відвідали на першому поверсі ошатну, вбрану в рушники церкву святого Симона УАПЦ  й помолилися за честь і славу нашої батьківщини.