Жінка-УКРАЇНКА

Власта Власенко

Іван ФРАНКО… Хто ця людина? Як він жив? Чи можемо ми оцінити його геній і взяти собі за зброю його дух і елітарність? Який саме феномен зробив його класиком живої, дієвої думки, яка акуратно присипана совковим попільцем?..Франко і Донбас, Іванові жінки, Міцкевич і голуби, президентські читання, містика і реалізм, політика і ніжність однієї людини… Чому, зрештою, Франко такий крутий?  Про це та про інше стосовно  Каменяра розповів відомий на Прикарпатті франкознавець, автор двох франкознавчих монографій, більше ста  наукових статей і рецензій, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури, декан Факультету філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Роман ГОЛОД.

ПРО П’ЄДЕСТАЛИ ТА АТЕЇЗМ

Романе Богдановичу, ось, наприклад, Франко приїхав у Франик. Тепер. Де б найшвидше він проявився: в політиці, в громадському житті, в публіцистиці. Чи назад би пішов, звідки прийшов?

Мабуть, перше бажання було би повернутися. Аби не бачити, в якій слабкій фізичній формі виявився «народ, що вгору йде». Його би дратувало, що українці дуже буквально сприйняли часові рамки (сорок років) Мойсеєвого переходу до землі обітованої та вже більше як чверть століття топчуться на її порозі, не наважуючись увійти. Бо чемні… Бо «ждуть ріду»… Бо бояться образити тих, хто їх споконвіку ображає… Бо слухають фарисейські проповіді попів про обітовану землю в «руском мірє». Бо свободу розмінюють на право служити «в наймах у сусідів»… Він би збентежено впізнав ту саму «расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту»… Зізнався би вкотре в гріху нелюбові до неї… А потім… нагадав би собі, що не любить він її «з надмірної любові», що його «руський патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо», покладене долею на його плечі. Що він скинути це ярмо не може, іншої батьківщини шукати не може, «бо став би підлим перед власним сумлінням».Тож на просторікування якого-небудь станіславівського ліберала про рагульство і провінційність галичан зокрема і нездатність українців до державного життя загалом відповів би так, як свого часу на Кулішеве «народе без пуття без честі і поваги»: «Бо скажіте ж самі, чи можна так говорити про народ, котрий, будь-які-будь його гріхи – у кожного народу, так як у кожного чоловіка, вони є, і хто знає, чи не більші, ніж у нашого, – а все-таки своєю кров’ю і своїми кістками писав історію своєї боротьби за волю і в найтяжчій добі татарських погромів та великої руїни не тратив думки про свободу…».