Боян Ангелов — поет, літературознавець, перекладач

Боян Ангелов — болгарський поет, літературознавець, перекладач. Народився 1955 року в місті Панагюріште. Закінчив Софійський університет імені Св. Климента Охридського (спеціальності: філософія та болгарська  філологія); у Швейцарії вивчав вальдорфську педагогіку та соціальну психологію. Доктор філософських наук.

Працював у Міністерстві культури, Комітеті телебачення й радіомовлення, Інституті філософії при Болгарській Академії Наук. Голова фундації «Читалище-1870». Головний редактор часопису «Читалище».

Боян Ангелов – автор вісімнадцяти поетичних книжок, а також шести історико-філософських та літературно-критичних монографій. Поезії перекладені українською, англійською, французькою, іспанською, італійською, німецькою, російською, чеською, польською, угорською, грецькою, норвезькою, японською, арабською та іншими мовами.

У 2013 році в Україні вийшла збірка вибраних поезій Бояна Ангелова «Вибір» у перекладі Анни Багряної.

Голова Спілки болгарських письменників, член Спілки болгарських журналістів. Перекладає з німецької, російської, французької та грецької мов. 

 

ДЕСЬ

На хмари звожу погляд ранній,
дивлюся
у глибінь холодну,
у недозволенні й незгоді
міркую знов
про мить останню…
Тепер, коли достоту знаю:
життя – один суцільний ризик,
коли по рідних справив тризну,
над гробом
батьковим
ридаю
сам, змучений і безпорадний –
як дерево
в чеканні суду…

А десь народжуються люди
до сонця спраглі!

 

ОСІННЯ АКВАРЕЛЬ

Несебр старовинний і вересень –
дві сфери серед єдиного початку –
         моря.
А море може
щоразу змінювати вдачу й колір.
         Тим паче – нині,
         в сонаті барв осінніх.
Лежить на сонній бруківці смокви плід,
розтоптаний
         у вітроловстві кроків…
Алмазне
         вранці місто.
Художники з утомою на лицях
частинами його розпродають:
         шматочок моря
         й неба,
         будинки й дерево…
Живі ж картини змінюються хутко,
за мить одну вже іншими стають.
         А особливо – нині,
         в сонаті барв осінніх.

 

ГРУБІСТЬ

         Перше кохання минуло.
         Друге кохання минуло.
         Третє кохання минуло.
         Але серце б’ється ще…

Карлос Друммонд де Андраде

Діброва листопадова
подібна до оголеної жінки.
Діброва в листопаді – це жінка,
котра плаче.
Мов блукалець, перетинаєш її тіло.
І потопаєш у ній, наче в коханні.
А потім – куди?
Де край, межа?
Усюди ліс, а чи
повсюдно жінка, котра плаче.
І тягнеться до тебе віття –
спинити прагне.
Птахи кричать –
         благають: повернися.
А сарни стежать за тобою обережно –
чекають, коли підеш…
Крізь стовбури ледь проглядає світло.
Чи вірить у те, що ти вже вільний?
Чому ж ізнов дивується?
Ось, ти на волю вийшов, бачиш, як
наближається до тебе ліс.

Діброва, так подібна до жінки,
котра плаче…

 

МАЛЮНОК

Стою на пагорку округлім
і малюю.
Пасуться вівці
на зелених луках,
а пси,
немов планети,
кружляють довкіл отари сонячної
і довкіл старого вівчаря,
на бога
схожого,
який завмер
у шепоті червневім.

Мандрують хмари,
наче каравани.
І кожна з них
несе дощі краплисті.
Дощі,
які усе омиють.
Тіла омиють,
душі;
і міста,
закутані в дими;
і мертвих,
що мандрують
у потойбіччя…

Стою.
малюю
на пагорку
округлім.

 

ВИБІР

У гавані сну
живе
єдиний православний корабель
що торкнувся
території
де
дельфіни володіють порожнечею
населеною звуками і таємницями

Вигаданий світ – мій вибір
але не намагайся
залишитися в ньому

Так мене пробудиш
до життя

 

ЗИМА ВІДІЙШЛА

Є така квітка
квітка-дзвіночок
Лише коли я
сам і лише ко-
ли на осяян-
ному травневому
пагорбі відчуваю ле-
жачи долілиць во-
логі земні вуста
які висмоктують ті-
лесне тепло зри-
ваю і розгойдую стебло
дзвіночка Роз-
плескуються звуки
що нагадують не
церковні пісне-
співи а стогони
підземні

Дякую тобі що
чую їх лише
коли сам

 

ПРИСТАНЬ У СЕРЕДИНІ ДУШІ

Там не загрожує небезпека потонути.
Кораблі мають
повітряну броню,
а мрії – це їхні вітрила.
Якорі – добросерді мудреці –
моляться про вітер небесний,
натомість отримують поцілунки восьминогів.
Іноді (найчастіше вночі)
прибуває сюди усміхнений шторм,
пропонує дев’ятибальні обійми,
букети з лиха й страху…

Забув,
що це не уява,
         а сон
         із летальним кінцем…

 

ВОДНІ ДЗЕРКАЛА

Про що б не сперечалися риби –
вони далекі від наших турбот…
Чи бачили ви коли-небудь,
як збираються риби в хор,
не видаючи жодних звуків,
бо всі в тому хорі німі –
діти, батьки, онуки?
Чи зрозуміли зміст?..
Риби вдихають воду
і сонця бояться вельми,
хоча його споглядають
крізь водні дзеркала. Та
свобода їхня –
у скельці,
у сітківці,
спинилась там…
Мовчазними очима водять,
розбиваючи водну гладь.
І пливуть,
прибувають,
приходять –
щоб наситити
наші тіла.

 

МІСТ

бувають ночі
в які переходжу з хребта гордості
у розпачливу невідомість
через міст із намірів
він надто крихкий
без перил і високо там
розгойдується навіть
від дихання
скитників
поснулих під ним
і лячно мені
що можуть вони багаття розвести
аби задубілі руки свої зігріти
запалає
той міст
і як тоді назад
 до хребта
 повернуся

 

РОЗМОВА З МОВЧАННЯМ

Голос не здається мені незнайомим,
але звуки настільки нечіткі,
що мушу перетворити
свій слух
на радарну станцію
і розгадати,
що мені скаже гора,
яку
я уподібнив до сфінкса
без голови…
Я, трохи холодніший
від каменя.
Вже маю
навіть рецепт
виживання,
якщо пропаду
у прозріннях згубних.
Але голос – це не конкретний голос,
і гора, власне, є лиш узвишшям,
хоча й носить ім’я
Сент-Віктуар,
увічнена
Сезанном,
вночі випромінює
подив…

Дивується зі сфінкса,
з яким я розмовляв завтра.

 

СОЛІПСИЗМ

А хіба тінь – не доказ,
що кольори існують тільки в нас,
а поза нами – суцільна сірість,
яка, змішавши лють і радість,
малює мій екзистенційний страх?
Страх,
         що назовні панує зловорожість;
страх,
         що колись я маю стати спогадом…
А спогад – хіба не доказ того,
що ми – лиш намистинки вервиці місячної,
які розсипав хтось безладно?
Мушу дізнатися, ким є цей хтось,
та бачу тільки його тінь.
І відступає вона
         цілком неусвідомлено
в пустелю нереальну,
де в кущах тернових
ховаються птахи
         зі смертоносними дзьобами,
і тоне, тане в них моя надія,
та кольоровою
є тінь
її…

 

КОЛУМБАРІЙ

Вірш – це міст,
сплетений з волосся
усіх непізнаних жінок.
Вірш – міст
над Мертвим морем,
під яким немає прірви і кісток,
і права
не маєш на останнє слово.
Бо слабкість – це любов,
потрібні
ліки від серця слабкості,
 та
де знайти їх,
якщо я живу
 під кипарисами у Галілеї?
Не можу зрушити –
лиш думка
повзе по тілу, перетвореному в прах.
І знову гіркота, і – рана від захвату,
отримана як дар
за вірність.
Недосяжне –
 мета,
 стріла
 і стогін,
 і ембріон зухвалості,
 і пісні зворотний бік,
 і невимовне хвилювання…
Не гнівайте мене,
хіба ж ви
не довели мені,
що іншого життя немає?!
Та каторжник
живе в мені і знає,
що квітку зближує з гранітом.
Холонуть відчуття,
вже чашу
випито,
якою Демосфен
колись був зачепив
гордість богів…
Вірш – міст,
нахилений
 до неба.

 

СТАТИ ТВОЇМ ВЛАСНИКОМ

Вирішив
дістати ключ від тебе
щоб стати єдиним
твоїм власником
натомість вийняв собі ключицю
тепер болить під гіпсом ниє
Кімнатні стіни – гофрований папір
який
підходить для штучних квітів
кольору колумбарію
Крила у вікна
вгорі
воно може
але не хоче летіти
Ти
відлетіла
а ключ
іржавіє

 

КВІТИ

Між щелепами камінних плит
розпускаються квіти –
тендітні, мовби дівчата,
тонкі, наче струни скрипки.
Ці посланці ніжності
танцюють, сміючись,
і зацікавлено
вдивляються в небо,
задивлене в них.
Бур’яни повзуть
по темній кам’яній стіні,
зводячи оманливий
стовп до світла.
Ввечері синє небо
тоне в пелюстках
усміхнених квітів,
які пробуджуються
із синіми очима.

 

МЕЛОДІЯ СКОРБОТИ

Не просто темрява –
похмурий морок…
Хоча хвилини меланхолійні
дзвін розсипають
від скляних монет,
за клавішами струнними
я вивчив мелодію скорботи
і розумію,
що награю її,
коли до осені доходить морок
і яблука вбираються ув іній…
У мороці
тебе
лиш
бачу…

 

* * *

Зачинена людина
розтуляє небесну щілину
і бачить затоку червону
зорану смугами бірюзовими
щодня
людина зачинена
відкорковує пляшку милості
і п’є чи прощає
все більше прикметникова
все більше бездієслівна
все більше побілена
тій незникомій
щілині
у якій затока червона
змінює свої барви
із багряної на темно-криваву
із темно-кривавої на чорну
майже як вечірній морок

Переклад із болгарської Анни Багряної