Жінка-УКРАЇНКА

Тетяна Дзюба, Сергій Дзюба. Остання кочівля любові: вибрані поезії; казахською мовою переклав Ауезхан Кодар, російською – Володимир Ільїн;  передмова Ауезхана Кодара; художнє оформлення – казахський художник Бексеіт Тюлькієв, уйгурський графік Максут Тівамов. – Алмати (Казахстан): Золотий вік; Чернівці: Букрек, 2014. – 176 с. 

Згадалося із Шіллера: «Писати винятково для однієї нації – занадто вбогий ідеал». Не всі, мабуть, погодяться. Але, визнаймо, всі прагнуть вселенськості. Для цього одні, зрозумівши такий карб буквально, углибають у творчу двомовність, в подальшому «стрижучи вершки» та «тяп-ляпаючи» штампи. Інші ж уперто трудяться на ниві рідної літератури, чекаючи визнання та зацікавленості Всесвіту. А далі, за допомогою подивованих Космічних Попутників, приходять у той безмір гармонії, ніби повертаються, й живуть-поживають, звучать-виспівують, наче «там і були». Й творять Поліфонію Нової Весни…

Ось маю перед очима зараз три книжки прекрасних українських поетів із Чернігова. Тетяна і Сергій Дзюби протягом минулого року видали в США свою збірку «Вибрані вірші» (англійською та українською мовами), в Польщі – книжку «Розмова чоловіка і жінки» (польською та українською) й наприкінці 2014-го в Казахстані – збірку «Остання кочівля любові» (казахською і російською мовами). Крім цього, у Сергія Дзюби вийшла книга у Великобританії «Вірші для Тетянки» (зараз готується її друге видання в Лондоні одразу п’ятьма мовами: англійською, українською, польською, сербською та російською).  

Це талановите творче подружжя – поети моєї душі! Дійсно, завжди відчував незбагненну дивовижну близькість у їхній манері письма, філософічності творів, енергетичній наснаженості сюжетів, прагненні виправданого новаторства форм, в істинній, вистражданій ліричності.

Скажіть, як можна не відгукуватися серцем на такі одкровення?

У Сергія:

Пожухлим листям сумувала осінь,
Та я любистком був і чебрецем,
Як пестили твої, кохана, коси
Весняним, свіжим, сонячним дощем…

У Тетяни:

І буде тиша кольору надії,
І буде спокій кольору щастя,
І впаде яблуко, розлетівшись надвоє,
Його половинки з’їдять щасливі закохані…

Дивує навіть деяка схожість наших біографій. І мене, і їх свого часу погукав колись Чернігів з інших ойкумен України, привітав, пригрів, випестив… Тільки Сергій та Тетяна Дзюби так і вникли в його красу по-життєво, а мені довелося все-таки повертатися в Таврію. Тепер розумію, що Чернігів для мене, справді, був Божою волею! 

Про американську та польську книжки Тетяни й Сергія сказано і написано вже немало – вони того варті. Тож поговоримо про їхню неординарну збірку, яка вийшла в Казахстані. До речі, тема ця мені неабияк близька: так уже сталося, що я народився у місті Теміртау, в Карагандинській області Казахстану. Я й сам немало перекладав українською мовою з казахської поезії, але, на жаль, через фінансові можливості (чи радше б сказати «фінансові неможливості»), добрий почин – добірка в журналі «Всесвіт» – поки що не зумовив видання своєрідної антології «Віща тінь табуна» окремою книгою. Тому, тим більше, щиро радію за своїх колег, українських поетів, чия книжка успішно представлена в Казахстані. 

Звісно, я – не надто великий знавець казахської мови (переклад казахською належно оцінили фахівці-літературознавці). А в цій статті хочу означити явище нового вияву українсько-казахської злуки, аби підкреслити його непересічну важливість.

Власне, особисто я переконаний, що поетичного перекладу, як такого, не існує. Можливо, комусь така моя думка видасться доволі парадоксальною і навіть крамольною, та прошу опонентів не відкладати рецензію, а дочитати її до кінця хоча б із поваги до альтернативного погляду свого ближнього.
Роберт Фрост колись сказав: «Поезія – це те, що гине в перекладі». Адже під час перекладу втрачаються авторські образи, алітерації, змінюються наголоси наснаження, енергетика; натомість перекладач, навіть несвідомо, додає творам власного світобачення, адаптує їх під свій образ мислення, під менталітет народу, до якого належить, до часу, в якому живе.

Нещодавно, наприклад, український емінескознавець Сергій Лучканин надрукував у «Літературній Україні» вісім перекладів (створених різними, але досвідченими перекладачами)  відомого вірша Михая Емінеску «Квітка». Маючи власний варіант перекладу, на основі навіть побіжного порівняльного аналізу, зримої багатоваріантності розуміння перекладачами оригіналів та використання ними зовсім різних поетичних засобів для власної трактовки одних і тих же авторських текстів, я лише підтвердив для себе давній висновок, який із роками  переріс у тверде переконання: фактично все те, що подається нам, як «поетичний переклад», насправді є і може бути тільки переспівом кращої чи гіршої якості – залежно від величини поетичного обдарування переспівувача. Практично, в даному випадку ми, взагалі, мали вісім різних, більш-менш співзвучних за темою віршів.

Отже, гадаю, іншомовний читач найперше мусить бути свідомим того, що матиме справу лише з «відображеннями», «копіями» оригіналу. Копія, в рідкісних випадках, може бути навіть талановитішою за оригінал, але від того сутність і ціна її не змінюються! А частіше, на жаль, доводиться натомість констатувати протилежне… Тому вкрай важливо, щоб речі називалися своїми іменами і щоб до перекладання бралися лише талановиті люди!

Особисто я схильний погодитися з Василем Ключевським у тому, що «перекладач у прозі – раб, перекладач у поезії – суперник». І ніяк не можу пристати на думку Сергія Довлатова: «Є люди, котрим оригінальна творчість чомусь не дається. Зате по чужій канві вони вишивають блискуче».

Даруйте, але поганий поет ніяк не може бути хорошим перекладачем!

Не так давно я натрапив у Інтернеті на твердження однієї з чільних українських перекладачок: «Перекладач не має права поліпшувати оригінальний твір…». Можна було б із тим погодитися, та пригадується з Шарля Нодьє: «З десяти перекладачів – дев’ять не знають мови, з якої перекладають…». І звинувачувати тут, в принципі, нікого та й нема за що. Господь дуже економно роздає навіть божим помазаникам таланти і можливості. На мій погляд, поет-перекладач духовно схожий із хорошим актором, якому постійно хочеться наміряти на себе нову роль, новий образ, нові можливості та обставини. Якість ця, погодьтеся, глибоко позитивна. Певен, що й цього разу переспівувач, через незнання української мови, все-таки користувався «підрядником», до того ж, російськомовним, а тому навряд чи зміг точно зберегти авторський стиль, почерк, поетичні знахідки і таке інше. Вельми підозрюю, що «підрядником» тим стали російськомовні переспіви Ігоря Павлюка та Володимира Ільїна, зроблені прекрасно, але в звучанні своїм (принаймні на моє чуття і відчуття) інтонаційно дещо холодніші за оригінали.

Втім, гадаю, що, можливо, це й на краще, бо перекладач Ауезхан Кодар, пропустивши українське красне слово через призму власного «я», адаптував його до менталітету казахського читача, посиливши елемент розуміння, засвоєння, вникнення. Зберіг перекладач і первинні поетичні форми та розміри, що через лінгвістичні особливості його рідної мови було, мабуть, вкрай важко: автентична казахська поезія – вільна, мов вітер, і вільна вона насамперед від визнаних у нас вимог європейської поетичної традиції. Не втримаюсь і наведу тут цитату із власного вірша «Казахська поезія», аби посилити аргументацію:

  Вона густа й цілюща, мов кумис,
але й гірка, немов полин, натомість.
Десь, чується, співає ще Шалкиз…
Підеш на пісню – аж в кипчацьку невідомість!
У ній так мало гасел і хвалеб.
Немає розмірів – слова летючі дивно!
Вона премудра, як Великий Степ.
Вона мінлива, наче даль неісходима.
В ній головне – первинна суть: тут дух
всіх жузів, всіх пісень, і… всіх поразок…

А у Івана Буніна читаємо: «Не слова треба перекладати, а силу і дух». Зробити своє діло по-іншому, а тим більше погано, маючи такий благодатний первинний поетичний матеріал, казахський акин просто не міг, хоч би тому, що власний талант не дозволив би.

Ауезхан Кодар – відомий казахський письменник, перекладач, культуролог, філософ, головний редактор журналу «Тамир», лауреат багатьох премій, зокрема і міжнародних. Як поет, він – митець двомовний (пише казахською та російською). Отже, я отримав можливість пересвідчитися у високій якості його творів і набув для себе ще одного доброго Космічного Попутника. 

А ось, що перекладач пише про авторів та їхню поезію: «Збірки українців Тетяни та Сергія Дзюби, хоч і вийшли під однією обкладинкою, – різні… Автори взяли участь у міжнародному літературному проекті, де відомі поети з різних країн переклали їхні вірші 55-ма мовами світу (хотілось би, щоправда, зрозуміти саме таку чисельну визначеність? – О. Гончаренко). Проект виявився дійсно унікальним і успішним: щодо цього українські письменники – подружжя з Чернігова, лауреати Міжнародної літературної премії імені Людвіга Нобеля (Малої Нобелівської премії) та багатьох інших почесних міжнародних літературних нагород, справедливо утримують пальму першості. 
До речі, таку конфігурацію французький філософ Дельоз називав 1 + 1 і вважав, що тільки в таких множинах можна зберегти свою індивідуальність. Адже фактично автори об'єднуються лише в момент випуску книги, а якщо говорити про їхню творчість, кожен працює на власний розсуд. 

Отже, які ж відмінності між ними? На мій погляд, у віршах Сергія переважає загальнолюдське начало, а в поезіях Тетяни – національне, але з невеликими застереженнями. Вони – з покоління, яке в 90-х було достатньо дорослим. І, тим не менш, молоді люди з радістю сприйняли буремні зміни. Перебудову, розпад СРСР, парад суверенітетів, дикий, однак все-таки ринок; адже з’явилася можливість читати й дивитися, що хочеш. Особливо остання обставина, а також дух глобалізму, безмірно розширювали їхнє сприйняття; й це розширене сприйняття є і в Тані, і ще більше – у Сергія». 
Нині у вітчизняній пресі маємо наявність стійкого тривожного меседжу: «Україна програє інформаційну війну!». З цим важко не погодитися. Дійсно, все минуле двадцятиліття Незалежності, ми надто мало дбали про те, щоб наші культура, література, філософія світосприйняття стали доступними і зрозумілими довколишньому світові. Внаслідок того утворився культурологічний вакуум щодо України. І, якщо стосовно Європи й Заходу взагалі, це певною мірою пояснюване, то щодо своїх колишніх «братніх республік» мусимо визнати тут втрату позицій і програш однозначний. Так є… Хоча, маючи потужні українські діаспори в цих країнах, віками напрацьовані навіть особистісні зв’язки, цього можна і треба було легко уникнути. Порівнюючи наші досить вбогі напрацювання в цьому питанні з агресивними гуманітарними потугами Росії, доводиться визнати, що «добро таки має бути з кулаками» – бути по-хорошому агресивним, живучим, а головне, через узвичаєність до ментальності того чи іншого народу, постійно потрібним. Тільки Слово дає змогу діалогу, пояснює явища і пориви, несе надію та взаєморозуміння.

Однак здивування тим, як били кубанські козаки (прото-українці) у Криму українців сутніх, уже й відійшло для нас у безміри сірої явності… Сьогодні бачимо, як рвуть і нищать Україну пояничарені наші вчорашні співгромадяни – Захарченко, Мозговий, Плотницький, Іщенко…

Що ж говорити тоді про казахів, молдаван, вірмен і навіть білорусів?

Пригадується, в якійсь із телепередач українські журналісти в Астані запитували у перехожих на вулиці: «Що ви знаєте про Україну?». Старше покоління здебільшого озвучувало «совкові агітпропівські кальки», а молодь лише інколи згадувала прислів’я, що «язик до Києва доведе».
А як же – «язик» доведе…

Думаю і українська молодь щодо Казахстану обізнана не більше. Про які ж «розуміння та підтримку» може йти мова? Затиснутий географічно та геополітично між Росією і Китаєм Казахстан, звичайно ж, обирає те, що йому «зрозуміліше». І те «зрозуміліше» все більше схоже на великодержавний пропагандистський диктат. На жаль, це стосується не тільки казахів, як таких, а й загалом усіх казахстанців, зокрема і наших єдинокровних братів із «сірого клину». На підтвердження того наведу цитату зі статті Сергія Лащенка «Українці – казахи: те, що об’єднує» з газети «День» за 2012 рік:

«Треба сказати, що наші земляки з Казахстаном почали знайомитись дуже давно. Я маю на увазі не лише десятирічне заслання Тараса Шевченка. Першими українцями в Казахстані були вислані учасники придушеного 1768 року гайдамацького повстання, відомого під назвою «Коліївщина». З другої половини XVIII століття на ці безкраї степові землі уже масово їдуть переселенці з Таврійської, Катеринославської та Полтавської губерній. Ще активніше їдуть після столипінської реформи. За переписом 1926 року в степовому краю проживало вже 1 358 000 українців. Йдеться про так званий Сірий клин — смугу довжиною майже дві тисячі кілометрів — від Оренбурга на заході і до відрогів Алтайських гір на сході. На цій території українці становили 40% усього населення, казахи — 27%, а росіяни лише — 22%. Прикро, що не маючи потужної національної ідеології, українці не мали шансів довго зберігати свою ідентичність, а були лише будівельним матеріалом для творення «великорусской нации». Допомагали царям-генсекам асимілювати казахів і... асимілювалися самі. Якщо на момент розпаду СРСР українців у Казахстані було майже 900 тисяч, то тепер лише 333 тисячі…».

Отут, при нагоді, в зв’язку з «відсутністю потужної національної ідеології», хочу закинути таки авторам те, що, на моє переконання, їм слід було б утриматись усталеної раніше форми і видати краще дві окремих книжки – українсько-казахську та українсько-російську. Однак це, зрештою, – лише мій суб’єктивний пасаж, а право об’єктивності – звичайно ж, за авторами.

Отож – 333 тисячі… з 1358000… Визнаємо також, що цифра ця ще й тане щороку. До того ж, ідеологічна складова не тільки не покращується, а навпаки погіршується. Українці Казахстану просто не розуміють того, що відбувається нині в Україні, й, отруєні «зомбоящиком», часто-густо пристають до п’ятої колони. Те бачу навіть по «стихирах» учорашніх друзів-поетів із Великого Арка на літературних порталах Інтернету. Було багато «землячків», а стало – несть числом!
Тож таки програємо. І влада знову, як дурний страус, ховає голову в пісок – прикриваючись мнимою «невчасністю» та безгрошів’ям, не мислить навіть про створення тактики і стратегії Українського Культурного Прориву. Здається, в державі настав час незборимих волонтерів. Скрізь. І в зневаженій, занехаяній літературі також. Можна тільки порадіти, що маємо ще Людей, котрі на власний страх і ризик, не за славу, а на совість роблять просту, але потрібну і величну справу – «довбають сю скалу». 

Українські поети Сергій і Тетяна Дзюби – з цієї невкипілої когорти. Люди просто уперто, чесно і натхненно діють. Діють, а не марнослівствують!

Тому й радієш за друзів, читаючи:

«Українські письменники Тетяна і Сергій Дзюби нещодавно отримали почесну нагороду в Казахстані. Чернігівці стали лауреатами Міжнародної літературної премії «Золотий асик». За казахськими народними традиціями, «асик» – символ щастя, удачі й добробуту. Урочисте нагородження відбулося в столиці Казахстану – Алмати – під час святкування ювілею популярного журналу «Тамир». Крім українців, престижну відзнаку одержали також знані письменники – Бахит Кенжеєв (США), Олексій Грякалов (Росія), Ауезхан Кодар (Казахстан). Засновники нагороди – асоціація «Золотий вік» та журнал «Тамир» (Алмати). Лауреатів визначало міжнародне журі, до якого увійшли відомі письменники з одинадцяти країн світу: Казахстану, України, Словенії, Канади, Швеції, Туркменістану, Литви, Вірменії, Узбекистану, Білорусі та Росії. Очолював журі письменник зі Словенії Петар Боянич.   

Сергій і Тетяна Дзюби відзначені за свої поетичні зарубіжні книжки, зокрема нову збірку віршів «Остання кочівля любові», яка побачила світ у Казахстані, а також публікації в журналі «Тамир»…».

Що ж, звичайно, за потрібний труд інколи дають і літературні премії. Але, знаючи цих людей, впевнений, що для них те – вторинне. Сказано в «Євангелії»: «Стукайте і відкриють вам!». Звісно, стукати треба у душі й серця. Ось тільки достукатися не кожному дано. Сергію і Тетяні це вдається. І помагай їм, Боже, в майбутньому!
Українському читачеві від усього серця бажаю повернутися до автентичних творів цих поетів та перечитати їх, бо ж навіть, якщо «нема пророка у своїй Вітчизні», то вони вже й довели свою обранісь.

Отож наостанок ще процитую з їхнього доробку хоч по віршику. Для досягнення душевного катарсису.

Сергій:

Наше життя – боротьба з срібняками:
Тридцять… Ще тридцять… – на кожному кроці…
Хто я між вами? Хто ви між нами?
Знову піщинка кулею в оці!

Тут продаються пілати й месії:
І не горгонам – месіям й пилатам…
Я не впізнав вас, діво Маріє,
Будете, діво Маріє, багаті!

Знаю, що виживу, певно, що мушу:
Скільки нас винних отут – без провини…
Хто там по душу? Знову – по душу?
Я не ділю цей товар на частини!

Тетяна:

Час просочується сіллю,
Як пісок із найдавнішого годинника,
Пече, випікає, ятрить.
А потім даленіє, розчиняється, –
І стає морем,
У якому добре гойдатися 
На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго,
Бо люди мешкають на суходолі,
Де море – сіль…

Олег Гончаренко,
член НСПУ, 
м. Мелітополь