Жінка-УКРАЇНКА

Доки спить свічадо золоте...

*   *   *

Коли я Персефоною
схилялася над рікою
і купала вербове волосся
у зеленій квітучій воді Південного Бога?
Коли я Флорою
розсіювалася по пшеничному полю
і з'являлася маками та волошками
між порепаних грудок
врожайного чорнозему?
Коли я грала у схованки
з Паном та Бахусом,
п'яніла від тягучого вина?

Кожного ранку
я знаходжу журавлине пір'я
у моїх вологих косах.

Ніч золотавих журавлів

У ромашковому лузі --
Золотаві журавлі,
Наче хвилями у Бузі,
Потонули, попливли,
Наче зорі синьоокі,
Задивились в гай,
Наче пісні одинокі,
Прилетіли в рай.

Може, Бог у цім творінні?
Чи чужа земля? --
Бо давно вже на Вкраїні
Журавлів нема,
І давно їх крила сиві,
А не золоті,
І давно чаклують зливи
Їм на самоті.

Хай би квітами стелились
Долі цих птахів.
Може, то перетворились
Люди в журавлів?
Спарувались, прилетіли,
Відшукавши дім,
І від сонця сиве пір'я
Стало золотим?

Тільки тихше, чуєш, тихше,
Навіть іздалля --
На заході сонця мріють
Небо і земля,
Зачаївшись у спокусі,
Лине тиха річ --
У ромашковому лузі
Журавлина ніч...

*   *   *

Чаєчине пір'я на воді --
Білі човники у Тихім океані --
Ні тобі османів, ні орди,
Ані крові у козацькій рані...
Світ новий -- історія з нуля.
Але ми не з попелу і твані!
Хто ми тут, крайсвітова земля? --
Чаєчине пір'я в океані.

Хорали неба і землі

Буйнорястом солодких акацій
Бузьким шляхом хорали пливли,
Як церковні, без грому овацій,
Десь на схрещенні неба й землі.
Дзвонарям було чути далеко
Переливи і музики, й слів...
Де тепер Геродоти й Сенеки? --
Відпливли за хоралами злив...
Відпливли і розтанули. Вічність
Охопила пороги людські...
Пахне атомом меланхолічність
Всіх хоралів старої ріки.
А вона розкриває вітрила
І, заплющивши очі, тече,
Де солона лиманська сокира
Золотую косу відсіче.
На Кінбурні гниють його кості,
Хто приносив і тугу, і смерть,
І кричать від ранкової млості
Білі лебеді в сонячну твердь.
Щось не те ми у Бога прохали,
Змивши бруд на запеклім чолі...
Бузьким шляхом полинуть хорали
Десь на схрещенні...
Неба й землі.

*   *   *

Великий день скінчився. Йде гроза велика,
Захоплюючи небо навсібіч;
По всіх шляхах Вкраїна многолика
Під чорний регіт сурм ховає Січ.
Байдаки по Дніпру, байдаки в Чорнім морі;
Із слави у безслав'є лежить їм довга путь.
І тільки з висоти над ними плачуть зорі.
А може, у безсмертя байдаки ті пливуть?
У чоботи землі набравши з України --
До турка під крило. Шукать чужу блакить.
Клянемося землі: до нашої кончини
На котрій стоїмо -- тій будемо служить.
Гуля козацька Січ у думах піднебесних
Вже понад двох століть за гривами піску,
Звертаючись до нас, німих і безсловесних:
-- Що ще звершиться на моїм віку?
Великий день скінчився...

Колискова

Спи, моя дитинонько,
Сонечка краплинонько.
Сонна в морі хвиленька
Човники гойда.
Мов струнка тополенька,
Буде твоя доленька,
Буде твоя днинонька,
Як морська вода.
Гойда-гойда, гойда-гойда,
Гойда-гойда-да...

У твою колисоньку
Кожну гарну рисоньку
Хай просіє зливонька,
І мине біда.
Спи, моя зернинонько,
Набирайся силоньки --
Буде довга зимонька,
Буде коляда.
Гойда-гойда, гойда-гойда,
Гойда-гойда-да...

В полі трави скошені,
Коники стриножені,
Мов козацька воленька
Ходить під ножем.
В небі Україноньки --
Чорні зорі-дниноньки --
Там всі наші доленьки
Сходяться крижем.
Гойда-гойда, гойда-гойда,
Сон летить стрижем...

Моїй мамі

Розбуджу тебе вдосвіта, мамо,
Щоб умилась в холодній росі,
Де квітневі молочні тумани
Заплелися стрічками в косі.
Гіацинти твої у садочку
Напилися блакиті з очей...
Так від чого ж, моя ластівочко,
Ти не чуєш ласкавих речей?
Лізе слово єхидно-солоне
Від старої ворожки в хати,
І малесеньке серце холоне
Від самотності і глухоти.
Ти не чуєш весняного співу,
Ти не чуєш моїх запитань.
І хитає надломлену сливу
Синій вітер ранкових зітхань...
Розбуджу тебе вдосвіта, мамо,
Може, сум твій потоне в воді,
Де акації сплять над лиманом
І кульбаби цвітуть золоті.

Свято Трійці у батька

Пахне м'ятою у хаті --
Мов уклін творцю.
На зеленому, на святі
Чай із чабрецю.
Тьотя Галя: "Хоч поїжте", --
Варяться борщі...
Ув Очакові весь тиждень
Йдуть дощі.
А в Карелії багацько
Сосен та озер --
Пом'янули: батьків батько
Як з півроку вмер.
"Бракувало коштів їхать.
Похорон. Невже? --
Батько мне хлібини крихоть, --
Не простивсь -- а вже...
А моєму ластів'яті
Вічний хрест митця..."
Пахне м'ятою у хаті --
Трійця у вітця.

Сі-дієз

Шлях до Бога. Тут його чи десь я
Відшукаю в болі без словес?
Шлях до Бога -- сходи в піднебесся?
"До" при переході в "сі-дієз"?
Хіба є дорога "Шлях до Бога"?
Відповідь -- мовчання довгих верст.
Може, це Землі космічна тога,
А чи, навпаки, буденний хрест?
Це кохання, мій журавлику, кохання!
Це, коли пірнаючи удвох,
Різних душ високе поєднання
Каже серцю: -- Ти і є мій Бог!
Шлях до Бога -- від малого сажня,
Вічних кругообертів бідо.
Це, як ірреальне, недосяжне
"Сі-дієз" при переході в "до".

Маруся Чурай

Мені вже відзвучала "Марина".
Пливуть вінки, а мій он закрутило.
Лише в піснях моє бескриле тіло
В дев'яте небо тихо порина.

Хіба лише у тім моя вина,
Що зраджувати серце геть не вміло...
Тепер у нім, як на папері, біло --
Зникають найдорожчі імена.

Бо хто в житті безмірно так кохав,
Той смерть бажає випити із трав,
Щоб вже не існувати, як примара.

О, де той часом спалений сувій,
Що вирок скасував в Полтаві мій...
Одне лише сумління -- то вже кара.

Мазепа

Лиман сіяв при місячному сяйві,
Ковтав зірки, звивався, наче звір,
У дзеркало води вдивлялись мальви,
Лиман сіяв, сіяв, як богатир.
Безславно відступало шведське військо:
Полтаву програно. І вже не Ворскла -- Буг...
Очаківські улуси... Море близько --
На обрії з'явився чорний пруг...
Лиман сіяв. Та сумно іноземці
Тяглися за возами по стерні.
А гетьману навік посіли серце
Удушливі гіркотні полини.
Важкими кроками шлях міряє Мазепа.
Надії на державність -- море втрат.
І, ідучи востаннє рідним степом,
Він, мов дитина, плаче... в сімдесят.
Все прахом! З королем удвох би
Він ще надію мав... Пусте! Дарма! --
Схилила Україна всі хорогви --
Ні сил, ні сліз, ні гордощів нема.
Турецькі вздовж Кінбурну йдуть галери --
На чужині не знайдеш оберіг.
Вже скоро вересень, і шлях лежить в Бендери...
Вози зі скарбом -- ув улусах золотих...
Що далі? Там? Чи втримають атланти
Свою державу? А чи є -- своя?
І перші політичні емігранти
Йдуть за водою. А лиман сія...
Лиман сіяв і вчора, і сьогодні...
Де королі, де гетьмани, де Січ?
На зміну ватажки приходять модні
Із ночі в день, зі світла в ніч.
Лиман сіяв при місячному сяйві
І спогадами сповнювався вщерть --
Хіба для рідної землі ми справді зайві
Допоки нас вже не здолає смерть?..

Сад
(Дмитру Кременю)

Мій сад шумить всю ніч в липневих зливах
Риданнями і клекотом грози,
Слізьми важкими і прозорими по сливах,
І по незрілих гроночках лози,
По яблуневих стволиках, по вишнях,
По гойдальці дитячій між дерев...
По серцю... по моїм вкраїнським віршам, --
Ричить на мене мій липневий лев.

Прощай, мій сад. Твої горішки грецькі,
Розкльовані сороками, зберу.
Стежки твої -- мої шляхи мистецькі --
Мов рушники -- тому я не помру.
Я не прошу, мій Отче, щоб минуле
Мене забуло, зтерло, обминуло:
Країна, мова -- й так багато втрат.
Але Господь серед блюзнірства і брехні
Знайшов ту чашу, що призначена мені, --
Я п'ю до дна. Прощай, мій вічний сад!

Немов стою на перехресті площ,
А навкруги -- потоп, всесвітній дощ...
І Нічника, мій Дмитрику, Всесвітнього
Нема.
Хоча б вогню досвітнього! --
Пітьма.
Хіба такої ми чекали незалежності?
Хіба такої волі чи свобід?
Ще гірш Чорнобиля хитаються в безмежності
Голодомор, безвихіддя та СНІД,
І кожен третій (як не другий) -- на базарі,
І кожен п'ятий -- як не злидень, так поет...
Ми в найстрашнішім привиді чи марі
Собі з'явити не могли подібний мед.
І всі мовчать, немов позакладало їм,
Та й говорить не варто -- бо болить...
То ж плаче сад байдужістю іржавою,
І плачу я, втрачаючи цю нить...

Мій сад хитається од вітру, наче п'яний,
Мій сад прощається -- всесвітній, осіянний --
В мій день народження,
В мій тридцять перший рік...
І все мине і зникне за водою.
Мій сад прощається... прощається зі мною --
Тут слід мій вже не з'явиться повік.

Остання пісня Кобзаря

Їй -- двадцять...А йому -- за сорок...
Але він з нею -- мов дитя...
Їй -- ще сміється ситий Морок,
Йому -- ще рік... до небуття.
Те саме, що любить Гомера,
В якого дума -- світ гойда.
А Полусмакова Ликера
Ще так чарівно молода...
Неповне сорок сьоме коло
Йому відлічують літа,
Але кохання ще навколо,
Неначе ластівка літа.
І манять їх зелені лучки,
Річок свята голубизна.
Нажаль весільної обручки
Не дочекалася... Хто зна?..
А він для неї, як молитву,
Склада віршовані рядки.
Та петербурзьку гострять бритву
Царя прислужники бридкі.
Але вже скоро, дуже скоро
Його покличуть небеса,
І кобзареве вільне слово
Віллється в море, як роса.
Вже запеклася у просфори
Остання заповідь сумна,
І мерзлим сім'ячком софори
Дзвенить в землі важка труна.
І, Ярославною неначе,
Там, де Тарасова земля,
У чорнім крепі жінка плаче,
Що не діждалась журавля...

*   *   *

Повний місяць сьогодні іде дахами:
Йому важко -- небом. Йому -- набридло.
Собаки стривожені -- хочби не впав,
Бо на що буде їм вити?
А він іде легко,
Торкаючись чолом хмар,
Забруднений ними, мов дитя повидлом,
Не звертаючи уваги, що хтось виє.
Хіба людина так може?.. так вміє?..
Візьми мене з собою --
Я буду твоїм світлом.

*   *   *

Там, вдалині від Південного Бугу,
Де лиш душа потрапляє у рай
Й море волошок навіює тугу --
Зорі приспали мій небокрай.
Ти -- моє зоряне-зоряне небо,
Я -- твоя зірка, незгасна свіча.
О, наді мною схились, моя вербо,
Дай же торкнутись вустами плеча...

*   *   *

Солодкий вечір. Сонце сіло.
Туман бузковий по воді.
Але південного світила
Ловлю ще обриси руді.
Ні грецьких храмів, ні наметки, --
Поглине все літаній твань.
Мов корабель забутих предків,
В серпанку тоне Березань.
У цих пісках -- козацька ера.
У хвилях цих -- ще стогін сурм.
І, мов турецькая галера,
На мілині спочив Кінбурн.
І я тону в вечірнім гуді,
Як тонуть в забутті навік.
А над усім на повні груди
Звучить поезії язик.

*   *   *

Наснилася журавлику весна.
Наснилося дитинство, біла хата,
Що в затишку стояла край села,
Де завжди пахли полини і м'ята,
Наснилися травневі вечори
І жайворонка пісня, ледь почута,
Наснився дзвін веселої бджоли
І шепіт дівчини, як мед і як отрута:
-- Журавлик мій, люби мене, люби,
О, навіть птах оспівує коханку
Нечуваною мовою зорі,
Останнім поцілунком на світанку...
...Наснилася журавлику весна.
Відчулося, що двері всі відкриті,
Що знову жити надійшла пора, --
Прокинувся... та крила перебиті.

Різдвяний

А до Різдва лишилося днів сім.
Сім днів до таїнства любові.
Ще спить рожевим сном Єрусалім.
Лише предречені шляхи Мандрівникові.

Ще князю Володимиру чолом
Не пали ниць холопи в Бористені,
Ця ще ріка не миє кров Дніпром.
І Рим Великий не скорив Атени.

Ще не вбиває брата брат
В кривавім пеклі Іордану.
Ще сіє золото Євфрат.

Іще не створено Корану.
Ще на Голготі не встановлено хреста...
Лише сім днів до крику першого -- Христа!

*   *   *

Цвітуть каштани! Травень, травень
Вже пінить вишню й абрикос,
І в піднебессі після гроз
Співає жайворонок "аве!".
В його державі -- шир і синь
Несуть в собі прообраз раю.
В моїй державі -- скрута дбає
Про ненароджених яскинь.
Птах, розіп'ятий вітром ранку,
Бринить в повітрі навесні...
В моїй державі навісній
Я згину, сонце, до останку.
О, самовпевнена державо,
Хоч в ризи з золота вдягнись,
Скажи, сьогодні чи колись
Я зможу заспівати "аве!"?..

Ванкуверська зима

Тут у лютому буде весна,
Тут все буде не так, як завжди,
Тут у лід не заковані баржи,
І дерева не відають сна,
Тут з дощем океанська вода
Прибуває у Тихому тихо,
І Гавайями теплими диха
Кожна хмара над містом руда,
Тут занурився місяця серп
В світлові перспективи й проспекти,
Тут на спинах посріблених нерп
Сплять індейських тотемів спектри,
Тут у хвої столітніх смерек
Захлинулися бідні легені,
Й замість крил українських лелек
Нам шумлять тілько кедри зелені,
Тут, неначе блакитний тунець,
Нас піймали рибалчині сіті,
Й ми штовхаємо хвилі свинець,
Й живемо, як у палеоліті,
Тут вкриває тіла наші сіль
Від хапання повітря вустами,
І в коханні, запливши на міль,
Ми обіймемо берег плавцями.

Народження снігу

Дощ крадеться з боку відкритого океану,
Як прихований ніччю коханець,
Капілано-ріка впускає коханця у свої свіжі вуста,
І, торкаючи його своїм язиком,
Висікає з нього кремінь у своєму лоні,
Що витончено виблискує слова їхнього кохання
Мовою білих кучерів гір,
Нерестової риби, білого місяця,
Потонулої чайки у її дзеркалі.
І зморений дощ
Здіймає виснажене вітрило хмар
Над зацілованою коханкою,
Повзе диким звіром у гори,
Ранить свої ребра на найвищих вершинах,
І слід його екстазу
Залишається на віях гірських смерек --
Сніг, перший сніг.

*   *   *

Я час безмірний заточила в слово:
Поезіє, завмри, як в амфорі вино
Солодке і тверде! Злетить зі слів полова,
Застигне суть. Вичерпую -- а чи існує дно?..

*   *   *

Небо Ольвіополя розсипане
Сяйвом тимчасових Атлантид,
Ночі кінь розплющує копитами
Білим сріблом вкритий оксамит.
Хтось же запалив ці зорі тихії,
Чи прозріли очі у Творця?
Може, то сини святої Скіфії
Еллінські запалюють серця?
Ну, лети ж, мій кінь, лети, мій соколе,
Що спіткаєшся о кожен крок?
В небі Ольвіополя високому
Вершники живуть поміж зірок.
Їх загін опівночі проснеться,
Щоб створить сузір'я молоде,
Ну, лети ж, мій кінь, лети, шалене серце,
Доки спить свічадо золоте!