Жінка-УКРАЇНКА

Події останніх тижнів, а особливо останніх днів наочно показали, що незважаючи на велику щільність населення, українцям на сході дуже важко самоідентифікуватися і вийти проти насильства і несправедливості. Хоча відео, оприлюднені нещодавно, певно, похитнуть ситуацію вбік самоусвідомлення і розуміння, що так жити більше не можна.

Причини ситуації треба шукати не у сьогоднішньому дні, і навіть не у минулому столітті. Зупинюся на деяких сторінках історії, хоча їх значно більше.

Схід і центр України здавна заселяли войовничі племена – скіфи, сармати. Згодом саме на цій території протягом довгого часу діяло козацтво. Відома Запорізька Січ, але не треба забувати, що саме на території Дніпропетровської області було 7 січей та Великий Луг – «батько козацтва». Трохи північніше, але також у центрі країни, є відомий Холодний Яр, звідки починалося багато національних повстань.

Але повернемося до козацтва, яке було великою силою. Та після Руїни і завдяки діям Імперії, яка, як всяка імперія, прагне позбутися тих, хто їй протистоїть, козацтво втратило свої позиції, і всі, до кого змогли дотягнутися, були знищені. Репресії зачепили і багатьох простих людей, які підтримували козацьку вольницю, було запроваджене кріпацтво.

Зрозуміло, що рабство, тобто кріпацтво, дуже негативно вплинуло на національну самосвідомість населення, як всяка неволя освячена діяльністю держави. Проте, за часів Шевченка національна свідомість відроджувалася через культуру, літературу, пісню, фольклор, прагнула втілитися і на політичному рівні, але також невдало.

Розділена по Дніпру, Україна зазнала мовних і культурних репресії. Також було методично винищено тих, хто міг стати провідниками національного.

Усі повстання жорстоко каралися, нищилися всі, хто виступав проти Імперії, зазнавали репресій і їхні рідні та помірковані мирні однодумці.

У ХХ столітті відбулося нове національне піднесення, але не маючи підтримки Європи, новостворена українська республіка захлинулася у крові. У Києві стріляли на звук української мови. Країною прокотилася нова хвиля репресій і розстрілів.

Не встигла країна оговтатись від пережитого, а на черзі вже був Голодомор. Страшною смертю у центрі, на сході та півдні померли мільйони людей. Сотні тисяч були заслані у Сибір. У 37-му була винищена ледь не вся свідома інтелігенція.

Західна частина України приєдналася до цього жахіття лише в середині ХХ століття, коли схід і центр жили в ньому понад 300 років.

До чого я веду? Національна пам’ять передається генетично, але так само генетично передається і страх.

Щоб вижити і не бути знищеним, мешканцям Сходу України довелося виробити модель поведінки – ховатися і приховувати свої погляди. Це була єдина можливість зберегти своє життя.

Чи можна за це зневажати людей? Так може думати лише той, хто не стикнувся з подібним у власному житті.

Але це є великою проблемою для сучасної України, яка без всіх українців, розділених історією, не стане соборною.

І зараз для моєї рідної Дніпропетровщини й прилеглих до неї областей найбільшою бідою не є наявність людей, які на минулих виборах голосували за нинішнього президента, якого сприймали як радянського партійного діяча і провідника російського устрою і світогляду. Таких насправді з кожним роком стає все менше і менше.

Не є проблемою і радянська свідомість, яка дуже сильно похитнулася за останні двадцять років. Поступово її вплив зійде нанівець, хоча відбувається це набагато повільніше, ніж хочеться і потрібно для країни.

Найбільша проблема цієї частини України – ті, хто хоче жити комфортним життям. Під впливом генетичного страху і безнаціонального виховання вони виросли безнаціональним поколінням. Вони нові «тутешні», у яких немає Батьківщини, але є рідне місто чи село, для яких мова – інструмент, а головна мета – жити комфортно. При цьому те, як будуть жити інші навколо, цим людям байдуже.

Вірус байдужості дуже сильний. Такі люди не мають позиції, але при цьому вважають себе «інакомислячими». Вони часто зверхні і переконані, що мати громадянську позицію – це вада, хоча прямо про це не говорять. Для них найбільше щастя – це спокій, і тому застій приймається ними як та ціна, яку варто заплатити за комфорт. Якщо щось починає їх непокоїти, то вони підсвідомо відгороджуються від того, перебувають «над бійкою», чим дуже пишаються.

Вони не дивляться новини і вважають, що ті, хто прагне бачити, що насправді відбувається в країні, лише шкодять своєму психічному здоров’ю і псують собі настрій. Дивуються, що люди не можуть дивитися розважальні шоу або читати книжки, бо для них особисто нічого не змінилося, і вони здатні продовжувати розважатися, не зважаючи на соціальну несправедливість, знущання й убивства, бо їх особисто це поки не торкнулося. Тобто, ставляться до небайдужих як до людей «другого сорту» – хоча це найбільш крайній прояв. Вони навіть можуть звинувачувати небайдужих у тому, що ті хочуть бути частиною чогось більшого, бо самі частиною країни або народу себе не відчувають.

Якщо у них і є позиція, то озвучити її чітко і зрозуміло вони зазвичай не можуть, оскільки навіть їм бридко публічно відстоювати своє «право на байдужість».

Часто вони прикриваються своєю винятковістю, бо вважають себе непочутою меншістю з ліберальними поглядами, неприйняттям насильства, революції чи взагалі будь-яких активних дій, і навіть релігійними поглядами.

Зараз як ніколи, дивлячись на своїх друзів і знайомих, я всім серцем зрозуміла суть фрази з Біблії, що можна бути гарячим чи холодним, але який великий гріх бути теплим.

А тепер увага: ця категорія людей – здебільшого молодь до 40 років, багато з них мають вищу освіту, а деякі навіть є творчими людьми.

Останнє дуже сумно, бо вони не братимуть участь у розбудові української держави, самі заганяючи себе байдужістю у маргінальний сектор.

Можна було б сказати, що і ну їх, несвідомих боягузів, але це неправильна позиція.

Ці люди не винні, що їхні пращури сотні років жили в Імперії, тобто, виживали. Вони не винні, що становлення їхньої особистості відбувалося у молодій державі, яка не могла дати собі ради у культурній політиці й не змогла сформувати бодай поганенької національної ідеології.

Вони не винні, що 99% культурного продукту, доступного для них, було імперсько-радянського зразка, а мовне середовище – російськомовне чи суржикове.

Україна для них десь там, але не вдома.

Навіть зараз у моєму рідному Дніпропетровську мені дуже часто доводиться чути від людей запитання, чи я звідси, бо я розмовляю українською мовою без домішок суржику. До речі, суржикові мешканці цієї частини України часто налаштовані неймовірно агресивно до україномовних і вимагають, щоб ті розмовляли російською. Певно, підсвідомо їм соромно, що вони не можуть розмовляти літературно, і тому не хочуть чути нормальної вимови. Я навіть знайома зі вчителькою української мови та літератури з такими поглядами.

Але наявність великої кількості не самоідентифікованої молоді для країни катастрофічна, і якщо Україна хоче відбутися як сильна держава, вона має врахувати цю проблему вже зараз.

Я кажу про те, що українізація сходу, центру і півдня України не має відбуватися ззовні, здійснюватися з заходу чи примусово зі столиці. Бо ці розумні та творчі люди, самі того не розуміючи, нищитимуть країну зсередини, оскільки вважатимуть, що над ними здійснюється насилля. І в якомусь сенсі це буде правдою.

Потрібно актуалізувати генетичну пам’ять самих «східняків», щоб вони перемогли генетичний страх. Тут багато нащадків козаків, але поки емоційно вони себе з українською історією не пов’язують, це відчуття і розуміння приходить поступово.

Це непросто і потребує часу, а також відповідної стратегії, яку можуть побудувати лише ті, хто мешкає у цих регіонах і розуміє їхню специфіку.

Тому першим кроком по відродженню країни має бути створення відповідних груп письменників, освітян, культурних та громадських діячів, які розроблять цю стратегію культурного, освітнього і мовного просвітництва. Без неї Україна втратить багато часу, а цього аж ніяк неможна допустити.

Учора вийшло кілька тисяч дніпропетровців, і серед них було багато людей віком за 40 років. Були й ультрас, й студенти, й інтелігенція.

Не всі україномовні, але творчість нині не залежить від мови, і це гарно показують вірші, написані про нинішні події як українською, так і російською.

Основні зміни нині відбуваються на світоглядному рівні, а не на культурному, як це було у 2004-му, чи політичному, як у 1991-му. І тому й вороги цих перетворень насамперед не політичні, а світоглядні.

Радянщина на Сході – це супротивник, якого ще не подолано, та який здає свої позиції в серцях і головах людей. Але є ще сірість, байдужість, і з цим ворогом битва ще попереду. І це нелегка й жорстока боротьба.

Тому від імені всіх свідомих українців з центру, півдня і сходу я прошу усіх небайдужих не лише допомоги у політичних та соціальних перетвореннях, але й розуміння і надання можливості здійснити це культурне відродження.

Ми потрібні один одному. Ми українці, які – вірю! – більше не дозволять ділити нашу країну по Дніпру чи ще якось.

Україні єдина!

Й вона у нас одна.

Вірю в Україну!

Наталія Девʼятко