Жінка-УКРАЇНКА

ВТЕЧА

Іще шабля моя не убила ні скіфа, ні римляна,
потойбічні сніги не торкнулись Балкан і Карпат,
а вже коні летять – візники їх за віжки притримують,
наші коні летять, щоб уже не вертатись назад.

«Хай не згадують нас, хай забудуть, - шепочеш, - навіки».
Скам’янілих богів оминаємо: «Їм не молись!».
Де учора були – там прозоряться сльози на вікнах
і зривається крик, летячи в затуманену вись.

«Хай згадають, - кажу, - бо кого ж, як не нас, їм згадати?»
А розлючений вітер зриває плащі із рамен.
«Ти до мене тулись – аби грому небесне розп’яття
не злякало тебе в цей направду просвітлений день».

Іще трохи, терплю, за терпіння дається сториця,
а мені хоч би грам, хоч би крапля – з криниці води...
«Хай не згадують нас – наші думи, молитви і лиця».
«Хай згадають усе – бо для чого ж лишали сліди?». 

Іще шабля моя не убила ні скіфа, ні римляна,
потойбічні сніги не торкнулись Балкан і Карпат,
а вже коні летять – візники їх за віжки притримують,
наші коні летять, щоб уже не вертатись назад.

КОЛО-1

Хіба воскресати – то примха лише для земних?!..
Волові – людське, а людині – волове і Боже.
Каміння летить, мов прокляття, збиваючи з ніг
тебе і мене… Ми – на конях, котрих не стриножать
ні люди, ні сили – оті, що з громів та вітрів,
ні водні стихії – оті, що потопами правлять...
Каміння мовчить, ніби стрілки старих дзигарів,
розлука була – як найважча камінна розправа.
Ми знову у цій – не позаздрять! – застиглій імлі
ланцями прив’язані – не розірвати без крику.
Кривавиться світ, на холодній від смерті землі 
дороги криві – надзвичайно печально і прикро… 
Але воскресати – у себе самих чи… куди?!..
Ми – тут, на порозі, ми тут – безпорадні і рідні…
Людині – людське… Із райського саду плоди
насправді були непотрібні.

КОЛО-2

Чи розірвеш це коло – як світ тобі коловоротиться?..
По мені – чи димітимуть ладаном, ачи недопалком?..
Чи свічки по мені будуть плакати, чи Богородиця
виливатиме сльози іконні – доскону – потопами?..

Дивна участь твоя у цій грі – пильнувати обітницю,
цілувати вуста, що – за морем, що морем посолені.
Подивися: луска у русалки воістину світиться, -
може, місяцем повним русалка безжально попсована...

А ти хочеш торкатися тіла такого гріховного,
до вінця її вести, весілля гуляти на згарищі…
Чи розірвеш це коло – в якому душа моя схована,
у якому, коханий, без тебе так боляче? Гаряче.

КОЛО-3

Не долітають до тебе тепер ні листи, ані ластівки,
ані цілунки – зітліли в тілесному соромі…

Скоро приїдуть свати і солодким поласують,
скоро бояри плистимуть по Чорному морю.

Нам би одразу – у гріх, хай би гості пробачили
втечу із храму, знекровлену постіль в коморі…

Коло стискається – станеться диво небачене –
скоро бояри ітимуть по мерзлому морю…

Руки старих коровайниць відчутно теплішають –
тісто міситимуть – в Бога проситимуть сили…

Тільки весільний рушник поки виткаю-вишию –
довгий такий – через море – устигну посивіти.

РОЗДІЛЕНЕ

А бодай би розп’яття мого не торкнулась твоя сліпота,
хай задимлені хмари – за кожне діяння – заплатять.
Ми розірвані вже. Розійшлися по вутлих світах
два шляхи, наче шви на тонкому дитячому платті.  

Гейби в пекло упали і стало усе навпаки,
гейби ріки вина мимохіть спалахнули багряним.
Геть від тебе іду і боюся не дати руки,
як тобі під ногами земля розверзатиме рани.

Я так само – полин, над яким ще гуляє імла,
я так само – снігур на холодному пагіллі часу.
Пригадай: а колись золотою сльозою була,
твоїм щастям була, що не встигло іще розпочатись.

ВЕСІЛЬНЕ

Ті візити ранкові, що зрадою стали для когось,
ті гонитви за часом, якого ніколи нема,
ті молитви і сльози – на довгу щасливу дорогу
я обрала сама.

Не хрестила повітря, а просто дивилася вгору,
де розлучник-літак із богами змагався, де ти
віддалявся, як сон, підіймавсь наді мною і морем,
боячись висоти.

Я гукнула тоді: «Повертайся! Невже ми безсилі
проти часу і простору, проти людей та вітрів?»
Замість «так, повернуся» сльозу твою теплу зловила –
відповів…

ВІДМІРЯНЕ

Погасло світло в світі. І лишень
одна стара, схилившись над свічками,
до ранку просить в Бога інший день –
легкий, мов сніг, важкий, мов сивий камінь.

Ні, не Сивіла, Господи, впізнай –
вона ж слізьми кропила твої рани!
Коли Ти йшов, кричала в спину: «Най-
дорожчий мій!»
А Ти... а Ти не глянув.

Тепер дивись, як тане її ґніт,
як гасне світ, як віра йде до краю.
Стара сидить. І хочеться мені
сказати їй: «Ідіть, Він Вас чекає...»

ДОРОГА

Треба далі іти, а ти вклякла, прикута стоїш
до чужої землі, де вином заливають похмілля.
Пахне зіллям тобі: чи полин, чи євшан, чи спориш.
Пахне зіллям тобі – ніби вдома в Зелену неділю.

Озирнися, гукни – може, хтось заблукав, як і ти,
а удвох таки легше – не лише іти, а й терпіти.
Ти мовчиш, а між тим сходить місяць новий золотий,
півобручки – в траві, що так само згоріла, як літо.

Треба далі іти, але сили – уже на межі.
Ти – зміліла ріка, що нікуди із себе не витече.
Тільки перш, ніж вмирати, дорогу свою покажи.
Цього вистачить.

ОПІСЛЯ

Із придворними псами миліше, ніж з нами, авжеж? -
заховали у сутінках сутність свою вовкулачу...
Вже нічого не значить ні дім, ані дим від пожеж,
занапащений день у безчассі – нічого не значить.

Упаду на розтерзану – земле, чому не кричиш?! –
і проситиму сил – аби місяць вхопити руками –
хай холодний, мов камінь, постане, вогню гарячіш,
і у світлі його хай покаються Юда і Каїн.

Навіть так: коли треба, зубами – з корінням – полин
вириватиму! Хліб, наче пам’ять про голод, посію...
Мій месіє, зумій, підведи із затерплих колін
тих, котрі – твої пси, вічні пси твої...
Чуєш, месіє?!

ВЖЕ ТЕНЕТА...

Вже тенета важкі опустились на схід і на захід,
вже постала над нами потворна чужа нагота,
але правда ще є – вона прагне себе прив’язати
до зневірених душ, розімкнувши їм очі й вуста.

Озирніться назад – ваші прадіди сіяли жито
і життя віддавали за «бути», а не «забуття».
Як же можна тепер в їхню кров уливати отруту,
коли з кров’ю здобуто отой, що підносите, стяг?

Й не відтяти вам рук, бо ж ганебно – незрячих карати.
Тільки віри – на крихту, а правда пішла по світах...
Нас багато було, нас, напевно, і досі багато –
у тенетах важких, де панує чужа нагота.

ПАВУК

«Я - найкращий», - прорік, ніби громом розверз небеса
сам Господь. І земля під ногами в стократ почорніла.
«Ні, не так! - на мій крик вороння налетіло. – Не за
хижі сіті тебе твої бранки безтямно любили!»

Просто вірили – чуєш, бо віра сильніша, ніж бунт –
обіцянкам твоїм – про любов твою обітовану.
Ні для кого із них ти насправді найкращим не був,
ланцюги золоті поманили сильніше, ніж дана

клятва Богу – ота, про кумирів… Згрішили таки –
сотворили тебе і повірили в тебе, як в Бога.
І відтоді ніхто не вбиває страшних павуків.
Цілий світ – їхня сіть. І не має спасіння від того.

ДЕ РОЗМОВИ БРУДНІ…

Де розмови – брудні,
там, де просвіток – в схрещенні рук,
у благанні, прощанні
або ж – у звичайному герці,
там не знаєш і сам,
де твій Бруто і хто тобі друг,
там експансія духу
тотожна експансії серця.

Зазирнути бодай 
за щілину вчорашнього зла,
упізнати б у ньому обличчя –
до болю знайомі,
але колесо часу ховається
за перелаз,
ніби жінка невірна –
за стіни невічного дому.

Браму правди зачинено.
Годі стовбичити тут,
сподіваючись стати героєм
без ви-
нагороди.
Де панують брудні, 
там щомиті змивається бруд 
не на шкоду –
лише на догоду.

АНТИМІФІЧНЕ

На гілці золотій зотліє міт –
нема дощу в долині Персефони.
Та все одно – у пекло чи в Аїд
підземний бриз  – ринґтон на телефоні –
гука мене...
- Коли минемо Стікс,
скажи, чи ти... любитимеш так само?..

Потойбіч брами – сивий чоловік.
Стоїть і землю підпира руками.

ПОДОРОЖНЄ       

Між галуззям і домом півколо зіниці сія –
Боже око задивлене в ніч, що, немов фотокартка
зі старого альбому – неспалена пам’ять моя –
ухопившись за вітер, збирається знову тікати.

Неприручений сон, нестриножений кінь під вікном,
якось це по-злодійськи – валізу на ніч лаштувати.
Та не знати, на жаль, чи до завтра дожити дано
тим, котрі вже давно розпалили в дорозі багаття

і чекають на мене, гадають: прийду – не прийду,
і, запаривши чай, гомонять про минуще і вічне.
Вирушаю у ніч – заки ще не прокинувся Дух
Мого Дому, а з ним – невимовний, безвихідний відчай.

ЧУМАЦЬКЕ

Видивлятися – до сліпоти – за шпарину – у сутінь –
може, образ жаданий постане з нічного жалю?
Я ще тут, я не йду, я не кваплюсь приймати отруту
з рук чужих, з рук твоїх, з рук, що їх
так безбожно люблю.

Чи окликнеш – коли, півжиття на рамена поклавши,
до крайнеба брестиму (так сіль перевозять святі),
чи повернеш, як завше, чи, може, забудеш назавше,
вмить піддавшись спокусі – безмежній своїй самоті?..

ВЕЛИКОДНЄ

Не вина, ані хліба. Вчорашня молитва – німа.
Закотилося сонце у діжку – на тісто священне.
Розганяю хмарини, ніяк розговіння нема,
великодні птахи, ніби час, пролітають повз мене –

у весняні дощі, у розквітлу чиюсь світлотінь,
де магнолій шовки дозрівають вітанням з Едему.
Йдемо вгору – удвох. Ніби нікуди більше іти.
Ніби там, на горі, воскресіння нарешті знайдемо.

СУМНІВ

Те подвір’я давно заросло бур’яном-пирієм,
йде до осені час, упокорений в тужному леті,
і до тебе: «Бувай, може, якось на іншій планеті
стрівшись, вип’ємо чаю – за інше прозріння твоє».

Розтає, розтікається весен прожитих тепло,
пломеніє крайнебо в полоні нового зеніту, -
рветься нитка – і ти
не чекаєш наступного літа,
сумніваючись вже: чи життя таки справді було?..

ГЛИБОКО ОСІННЄ

П’ю повітря, пропахле чужою безвихіддю,
без надії на сонце радію дощам,
а журбу
підкидаю, мов яблуко,
понад понурими стріхами,
щоб жбурнути між хвиль –
у прозорість морську голубу.

Нам так скоро вертатися –
осінь чекає терпляче,
парасольки-вітрила напнула,
на пристані жде,
де-не-де загоряються вікна –
лишається, значить,
ще надія: а, може, хоч хтось –
бодай хтось –
не піде.

БУТТЄВЕ

Рахувати не втрати, не випиті грами вина,
а сльозини від споминів, сповнені світла обличчя
найдорожчих тобі, найрідніших тобі – це одна
і єдина на світі причина для того, щоб вічно
залишатися тим, ким ти є, ким створив тебе Бог,
й не ставати рабом – ні епох, ні брехливих історій.
Адже щастя – у тім, щоб останню хвилину на двох
розділити, як дім, як хлібину,
як радість і горе.

ДІАГНОЗ

Пересиплемося – пісок між пальців – піском у прірву,
переллємося за можливі та неможливі кордони.
І ніхто вже не визволить нашу наївну віру
із полону підземного, де панує хижа, тупа бездонність.
І кричатимуть мудрагелі з величезних білбордів:
“Місця на довкола-земній орбіті – у нас невисокі ціни!”
Та до дідька галас, коли хворі – корені, коли жоден orbit
не врятує попсовану карієсом країну.
І жодна клініка не зупинить метастазів розгул небачений,
але й жодна душа не наважиться просто крикнути.
Що слова, коли навіть літери набувають подвійних значень?
Що любов, коли побачення – тільки у віртуалі,
та ще й – під різними ніками?
 “Оце дожилися”, - скажете. Але що тут дивного? Де є краще?
Якщо знаєте, скиньте мені на e-mail, бажано – з ілюстраціями.
Я могла б і промовчати, але, справді, соромно перед пращурами
за їхню (чи нашу?) зурочену наріканнями націю.
І, на жаль, не зарадять тут ні стара шептуха із Фастова,
ні місцеві попи, ні заморський йог з пропагандою “духо-плоті”.
Маємо два варіанти: поставати панами або ж пропасти,
як свого часу пропали кіммерійці, скіфи, сармати, готи...
Але годі плачів, наридалися вже – до хронічного тонзиліту,
до гаймориту і геморою, до гідрофобії та депресії…
Зрештою, є ще один варіант: податися на орбіту
і у вічному русі пильнувати звідти – невідомо чиї – інтереси.

ЗАХІД

Коло над обрієм, скоро болітиме колу,
вмиратиме скоро, і все ж таки:
хто тобі, Сонечко, очі засліплює
хижим промінням світил нетутешніх?!
Заграва, загнана в пастку,
Вкривається чорним серпанком,
а зради й зневіри дня
переходять у ніч з її таїнством
темних зачать, розпочатих допіру.
Обрій скривавлений
скрикне від болю,
куля земна несподівано зміститься…
Хто ж тобі, Сонечко, серце проколює
гострим уламком розбитого місяця?!

САРАЄВО, 2012

Ніч,
довша, ніж
лінія долі,
гостріша, ніж лезо,
гіркіша від полину.
Біля старої мечеті
надгробне каміння повільно вростає
у землю.
Пригортаєш мене, ніби вперше
або востаннє – ідемо до сну,
мов до пекла,
до раю,
до іншого світу
ідемо.
А холод важчає і торкається наших вуст,
і тиша стає у стократ страшнішою
від залізного свисту.
Нічого не скажеш, мирні сусіди тут –
за готельним вікном,
у серці чужого міста.
Та на ранок знову діти прийдуть на цвинтар 
зі сміхом або з м’ячем,
ковалі на ринку
із куль вибиватимуть кульчики
або чаші,
знову сонце гаряче у землю перетече –
і земля поважчає.
І поети читатимуть вірші
на роздоріжжі різних шляхів.
І буде тепло,
буде усім спокійно… 
Стануть у коло
сини убитих батьків
і візьмуться за руки,
кинувши виклик війнам.

ВИПАДОК

Хижо потяг пронизує станції,
обіцяючи кожній повернення,
за останнім нічним “зостанься!”
квапиться в світ химерний.

В темних вікнах – лякливі зорі,
б’ється ліктями день об стіни,
ти про щось не мені говориш,
розчиняєшся в шепотінні.

І, гаряче горня пригорнувши
до свого крижаного подиху,
я молюся, щоб із минувшини
раптом тіні не повиходили.

Та вже відстань до сну коротшає,
невблаганно обох заколисує.
Перший смуток, мов гість непрошений,
тихо проситься поруч сісти.  
  
З головою – під ковдру невипрану.
Все, що спільне – вагон і напрямок.
На добраніч і вибач за випадок,
про який ніколи не знатимеш.

ЛИСТ ДОДОМУ

Знову Бог лякає людей потопами.
Розкисають конверти,
голуби розгублені переплутують адресатів.
Змінюю версію Word на старому лаптопі
і, закутавшись в теплу темінь,
збираюсь тобі написати
про те, що весна розгулялась на повну силу,
що розквітла сакура, води піднялись у Вардарі,
що цієї ночі ти знову мені наснилася –
уві сні просила про тебе не забувати…

І я щосили хукаю у замерзлу шибку,
пригадую перші кроки – цвяхи,
у тіло землі забиті,
і рветься,
рветься невидима нитка,
що зв’язувала мою пуповину
із павутинням світу,
і тануть слова, мов сніжинки напровесні,
і губляться іграшки
серед яскравих обгорток,
і дмухати на свічки
я вперше в житті соромлюся,
відмовляючись від святкового торта.

Повертаюся в час,
коли мріяла стати дорослою,
фарбувала вуста помадою –
крадькома від бабусі й мами
і не знала, що квітень – лише зупинка
в дорозі до осені,
що прожити життя означає
заповнити пам’ять.

КУЛЬБАБА

Осердя
проміння золотого
сховалося у трави літа
широколисті,
розкидані Всевишнім
на чорнім полотні
одвічного пралісу.
На дотик – ніжний цвіт
шовковий,
незліченно-пелюстковий,
на смак – густе вино прогіркле,
по смерті – молочно-біла кров
липка – довіку
не змити,
мов докір сумління
для зваблених
або –
невиліковна туга за корінням
осінніх парашутиків
кульбаби,
які вже сотню років поспіль
блукають світом,
спокушені свободою і просто
цікавістю:
чи знову стануть
квітами?..

МОРСЬКІ МЕДИТАЦІЇ

І
офіра

кораблі нерозбиті – офіри заждалося море
а під небом скляним розтривожена хвилями синь
виступає на берег як тать із сумнівних історій
про русалок зґвалтованих про несміян чи мальвін
чи нових роксолан захмелілих від зілля кальяну
що шукають султанів не там і не тих і до ніг
прилипають уламками мушель щемкі сподівання
на богів нептунів на появу нових богунів
на якесь провидіння на звикле буденне “а що як”
береги крайнебесні зникають розмиті в імлі      
кораблі розбиваються щогли у змові з водою
безвітрильно пливуть до якоїсь чужої землі   

ІІ
по хвилі

а по хвилі – нова – вже занурює день
у чорнильно-полинну тинктуру     
ти приборканий гребінь у ніч поведеш
не злякавшись ні бунту ні бурі

і приб’єшся на ранок до тих берегів
де чекають на тебе смиренно
тихі божі птахи де важкі ланцюги
розірвуться від крику сирени

ну а поки іще до світань як до мсти
опустись на коліна в молитві
отче наш що у морі прости й відпусти
і не дай своїм водам зміліти

ІІІ
знак

горде море твоє не приймає від мене дарів
ні монет ні перлин ні золочених місяцем крапель
таємницю найбільшу не хоче навіки забрати
щоб звільнити нарешті мене від усіх тягарів

о порі коли ранок дмухне на останній маяк
коли сонячне світло засліпить зухвалу стихію
вільні крила свої до вітрила прицвяшу пришию 
так подам тобі знак…

КУПАЛЬСЬКЕ-2013

Червень
розпалив у небі
купальське багаття.

Стрибати чи ні? –
міркую,
сховавшись під парасолькою
із папороті.

Найкращий порятунок від спеки –
холодна війна
з собою.

ЛІТНЄ
(побачене)

Літнього віку 
він і вона,
тримаючись за  руки,
на зелене світло
ще одне
спільне
літо
переходять.

ІМЛИСТЕ

Крива
     лінія
обрію –

небо
землю
сивухою
частує.

* * *

Пришила сон
до подушки,
щоб не втік.
А він,
пір’ям залоскотаний,
на ранок
від сміху
луснув.

ВИШИВАННЯ

На п’яльця,
від прабаби-язичниці успадковані,
чисте полотно свого майбутнього часу
натягую.
Кольорове муліне, ніби священні знаки,
між пальців пропускаючи,
ретельно перебираю:
жовте – сонце (завжди вгорі має бути),
блакитне – небо (його ще й у воді побачити можна),
синє – море,
чорне – ніч і земля виорана,
червоне – троянди або півонії,
зелене – листя на деревах і все те зілля,
що людей від голодної смерті рятує,
біле – конвалії або сніг (залежно від пори року),
сіре – туман,
а, може, і камінь при дорозі
(“підеш сюди – себе знайдеш,
підеш туди – усе втратиш”)…

Кожне життя – це окремий набір кольорів,
вишивка на шматку полотна,
строката або строга –
все залежить від нашого вибору.
Але головне,
казала моя бабця (онука тієї,
котра п’яльця по собі залишила),
головне – аби нитка крізь вушко голки
пройшла
і не вислизнула,
заки життя своє
вишиватимеш.