Жінка-УКРАЇНКА

Для Надії Нікіфорової, за її власним зізнанням, мотивом створення портрета Тараса Шевченка стало власне постійне відчуття присутності митця поруч: його постаті, літературних героїв, зокрема тих, які є носіями високих моральних чеснот.

Художниця влучно визначила: «…він підказував мені рішення в різних ситуаціях, виховував мої почуття». Останнє мені особливо впало в око як досліднику питання впливу постаті Великого Кобзаря на становлення свідомістних процесів в українському соціумі.

Надія Яківна в черговий раз доводить, заперечуючи тим самим посилені останнім часом антишевченківські висловлювання у сучасному інформаційному просторі, що Шевченко, як знакова постать, залишається незмінною духовною цінністю для тих (незалежно від етнічного походження), кому є близькими такі поняття як толерантність, духовність, історична пам’ять, неперервність поколінь, повага до минулого, любов до батьківщини, як до місця народження і як до явища національно-культурно-історичної специфіки.

Якщо кобзар — це той, котрий бачить долю, то мисткині, у контексті визначення Шевченка як Великого Кобзаря, вдалося втілити цю лексему візуально. Поет дійсно сприймається як прозорливий. Цьому сприяє і кольорова гама портрета, і «побудова» із багатокомпозиційних фрагментів.

Фарби — це радість життя. Вони саму дійсність можуть зробити прекраснішою, ніж вона є насправді. Якщо пристати на думку, що колір — це матеріалізоване світло, то вибір кольорів, з перевагою білого і зеленого з відтінками, — не випадковий. Зелений — колір усього живого. Білий — колір Всесвіту, колір тої Божественної Енергії, що розлита у Всесвіті; це колір Космічного Розуму. Мені особисто близькими є міркування В. Кандинського про білий колір як про «Велике мовчання», що тотожне «Всеосяжному універсуму» даосизму: «Біле звучить подібно до мовчання, яке раптом може бути зрозуміле... біле мовчання… — це дещо… точніше, ніщо, яке передує початку, народженню». Вибір білого кольору (світлого, світла) — це ознака демонстрації чистоти намірів. Імовірно не випадково за основу взято саме фотопортрет Тараса Шевченка 1859 року у білому піджаку.

Так народжується індивідуальне, особистісне сприйняття глядачем образу поета і художника, який невідривний від національного контексту.

Органічна цілісність власне портрета Шевченка і тла досягається композиційною побудовою. Вінчає роботу один із сюжетів поетової «Тризни» (1843): навколо голови ореол, що подано через стіл-півколо, за яким розміщено попарно руки дванадцятьох друзів. У руках — наповнені вином келихи:

Они не забыты — в урочную пору,
Обет исполняя, друзья собрались,
И вечную память пропели собором,
Отправили тризну…

У правому верхньому куті — ангел із свічкою, який неначе промовляє до нас:

Благословен твой малый путь,
Пришлец убогий, неизвестный!;
……………………………………..
Благословен твой малый путь,
Пришлец неславленный, чудесный!

Портрети гетьманів України, як персоніфікація державної влади, заповнюють, відповідно, — верхню частину високого світлого чола поета; нижче них — будівлі церков — матеріальні пам’ятки української старовини та архітектури, видимі осередки духовності. Церкви намальовано за роботами Т. Шевченка: «Мотрин монастир» (акварель), «Богданова церква в Суботові» (акварель), «Чигиринський дівочий монастир» (сепія). Ці роботи виконані художником 1845 року під час подорожі на Полтавщину та в суміжних місцях Київщини.

У сіро-блакитних поетових очах, а очі — то, як відомо, душа людини — мрійливі українські дівчата. На переніссі — покрова Пресвятої Богородиці.

Вилиці і темна краватка заповнені постатями селян, козаків-військовиків. Унизу краватки — у районі сонячного сплетіння — у фокусі енергій — автопортрет Шевченка останніх років життя, у смушеві шапці і кожусі.

Відзначимо з боків постаті Кобзаря малюнки за роботами Шевченка: ліворуч «У Василівці» (1845), «Хата батьків Т.Г. Шевченка в с. Кирилівці» (1843); праворуч — «Аскольдова могила» (1846). А навколо… Україна! І це не випадково. Адже усі есхатологічні уявлення мистця були пов’язані лише з батьківщиною. Уперше він про це скаже в 28 років у листі до викладача Другої Харківської гімназії П.М. Корольова: «Молю тілько милосердного бога, щоб поміг мені весни діждати, щоб хоч умерти на Україні». Ця думка найбільше відома загалу через поезію «Як умру, то поховайте» (25 грудня 1845 р.), яку зазвичай називають «Заповіт».

У лівому нижньому куті — могила з хрестом, що перев’язаний рушником; поряд сидить кобзар. Тут образ кобзаря знову наводить на роздуми про спосіб існування, про пророчі бачення («коб» — «віра», «зар» — «зрячий») .

Приурочивши роботу до 144-річчя з дня смерті Тараса Шевченка, Надія Нікіфорова використала 144 фрагменти: з Тарасового життя і життя власного. Отже, у сумі постає число дев’ять — число заглиблення в себе, досконалості, любові, співчуття, ідеалізму, вразливості, милосердя, доброчинності, неупередженості, хисту художника, релігійності, здатності жити за Божественними стандартами. Дев’ятка представляє Початок і Кінець усього людського досвіду; останній прижиттєвий урок людства — Прощення.

Через цей портрет Тараса Шевченка є нагода це раз «доторкнутися» до феномена українського поета і художника, який ще за його життя, а декому і сьогодні, допомагає у процесі становленні національної тожсамості; занурює у пошуки свого автентичного «Я»; веде до розмислів про «своє-чуже» як «інакше». Водночас постать Шевченка, подразнює тих, кому не є близьким українське світоглядне поле, або вони свідомо не хочуть визнавати його існування і сутність.

Художнє вирішення Надією Нікіфоровою образу Тараса Шевченка наповнює глядача світлими і добрими почуттями. Як на мене — це найвища оцінка будь-якого твору мистецтва. Цей портрет —  наша Історія. А Історією неможна нехтувати, адже вона дорога до гармонії, дорога до себе.

Брижицька Світлана Анатоліївна,
заступник генерального директора
Шевченківського національного заповідника
з наукової роботи,
кандидат історичних наук