Благословення Тараса

"Батько перед смертю вирік свій суворий заповіт: синові моєму Тарасові нічого не залишаю, бо йому моя спадщина не пригодиться. З нього вийде або щось велике, і моя спадщина для нього нічого не важитиме, або велике ледащо..."

Під залізними стовпами, що підпирають небо, сидів Ангел і дивився на вузесеньку стежку. Ця вузенька стежечка була призначена тільки для вибраних, для тих, хто мав бути Посвяченим.

Він знав, що колись прийде сюди знову той, хто має взяти у нього Мужність в своє серце і Безграничну Любов до свого народу.

Той, кого вибере Вищий Сущий, з народу вірного йому, для Спасіння інших вірних, розсіяних в боротьбі зі злом.

Таких називають на Землі люди – Пророк.

Вони були Сіль цієї Землі.

Вони були його брати – Ангели Правди і Справедливості.

Він міг перечислити їх на пальцях – тих, хто жив у Силі Бога, тих хто змінював хід людської історії та розвитку, коли приходив для цього час.

Цей Час приближався...

І ось, десь дуже далеко, показалася крапка, що поступово росла, росла в образі хлопчика-підлітка.

Старий Ангел піднявся та розправив крила, бо він таки дочекався його.

Приходив його час – Час благословення того, хто йшов по стежинці...

***

У суботу в хаті Шевченків всі готувалися до неділі.

Вже зранку вивішували святковий одяг, щоби провітрився і неспішно займалися господарством. Кожен знав свою роботу і виконував її без примусу, а так як господарство було невелике, то і роботи було не дуже багато, як для малого Тараса, що скрізь встигав пхнути свого носа і до всього приглядітися та й замучити своїми не дитячими питаннями. І всі чомусь посилали його зразу ж до діда, що сидів на причілку і задумано чистив взуття. Ось так Тарас, присівши біля нього, і почав оту розмову, що не закінчувалася вже давно, скільки він себе пам’ятав.

– Діду, а діду... і як же там було з тими козаками?..

– А з якими? – хитро глядів дідо на нього, усміхаючись у вуса.

– Та тими, що бусурманів били та люд християнський рятували... три брати і сестра їх...Ви ж обіцяли закінчити тую оповідку, що другого дня починали.

– Діду, та кажіть вже, – просив малий. – Ну, ж бо...

– А... – ніби згадав дід та й на хвилю задумався, ніби вичитував щось на небі.

Потім поволі почав:

– От і приїхали вони вже додому, а його і нема.

– А де дім? – Не терпілося малому...

– Зі святою суботою, – почулося збоку від тину...

– І вам того ж, – відповіли дідо з Тарасом і вдвох повернулися в цю сторону.

До них прямував огрядний староста із завжди мовчазним писарем.

– Оце обходжу село і приглядаюся, чи все спокійно... – почав староста.

Дід зразу якось аж підібрався, але вигляду не подав – це Тарас розумів підсвідомо, бо всі знали, як не любив дід старосту, бо той, намагаючись підкреслити свою значущість, завжди зневажливо ставився і до малих, і до старих. Давня ворожнеча була межи ними, хоча парубками вони й товаришували разом колись. А бач, як сталося? Один в пани вибився хитрістю, а другий залишився простим козаком.

Староста руки не подав, а тільки витер лоба та й, дивлячись на діда спідлоба, почав:

– Пан новий розказ прислали...

– Ага, – одразу ж підхопив дід, – грошей немає, а ми давай йому і давай ще та ще... Скільки ж вже має нашим коштом, а  все одно мало йому...

– Та ні, – скривився голова. – Хто не заплатить денщини – кріпаком стає навічно. А в тебе борг, – сам знаєш... Тому й зайшов попередити.

– Попередив?

– Еге ж...

– Ну, то іди собі з Богом.

– Бувайте, – скривився староста та й подався до тину.

– А щоб тобі... – спересердя сплюнув дід і піднявся.

Від хатки вже йшла до них  його дочка Катерина – мати Тараса. Вона на ходу витирала руки і підійшовши, стиха запитала:

– І чого приходив отой, – вона махнула рукою вслід старості. Подивилася на діда і вже з тривогою в голосі запитала: – Що сталося тату?

– Що, що... Панський розказ приносив – казав, що кріпацтво навіки буде...

– Та цур йому, –  перехрестилися жінка, –  може, збрехав? Потім зітхнула і додала: – Хай там що, але прошу вас, батьку, до вечері...Бери діда Тарасе і гайда до столу, –  доказала вона провівши з любов’ю по голові сина...

***

– Лягай вже, синку, – стомлена мати колисала молодшу доньку –  Яринку.

– Діду, а розкажіть про Правду і про Кривду, –  попросив Тарасик.

– Там, де небо підперте стовпами, – почав стиха той...

І полинув малий Тарас в суміш вірувань, переказів, видумок, загадок древності та історії насущної людей неординарних на цій землі, людей працьовитих та вільних у своїх судженнях, людей вірних заповітам предків, людей волі та справедливості, що на цих землях були господарями споконвіку і творили це життя.

***

І наснилося Тарасу чудне видіння – ніби міст, як підкова величезний, а в ньому ще шість підков – три знизу, на них дві, а потім зверху ще одна... Стоять всередині величезної цієї підкови і світяться дивним світлом кожна.

– І щоб то значило? –  подумав Тарас і почув раптом Голос, який йому проголосив:

– Ця найбільша арка-підкова, що утримує інші в собі, – Любов людська, яка є святинею Вічного Творення.

– А ця решта? – продовжив розпитувати Тарас.

– Три нижні – Віра, Надія і Воля. Над ними – Чесність та Справедливість. А вже остання – то Мудрість.

І всі вони закриті, бо знаходяться в Любові, яка є Творінням Всього Сущого... А на них як на стовпах, тримається Небо Душі Людської, бо Земля – то Мати всього Живого і Мертвого, що є Сутністю Буття. Запам’ятай то, Тарасе, і людям розкажи, – прорік наостанок Голос.

– Та хіба я можу? То Ви нашому дяку розкажіть. він розумний, все знає, – ніяковіючи прошепотів малий.

– Просто запам’ятай, Тарасе, – суворо наказав Голос. Потім пом’якшав: – Коли треба, то все згадаєш...

І Тарас відчув, що все це навіки закарбовано в його серці.

Щось притягувало його до цих стовпів, що підпирали небо. Хотілося розгледіти їх краще, але ось закричав когут і... він прокинувся.

Тарас потягнувся і раптом вирішив, несподівано для себе, що сьогодні ж піде до тих стовпів, що небо підпирають.

– Зараз і піду... Вже йду... Ой, треба швидше... – підганяв він себе і вийшов з хати на світ вранішньої тиші, що переривалася далекими криками півнів на світанні. Піднявся та й пішов до криниці, де стояло відро з водою.

Попивши води, взяв полотняну торбину сестри і, наливши тихенько води до дідової баклажки, вложив її в торбину разом із величезним куснем домашнього хліба та й подався на вигін попід хатиною.

А ранок прокидався пастельними фарбами світанку, невловимим тихим замилуванням останніх хвилин сну природи перед вранішньою зорею, що піднімала сонце. Верби не ворушилися над водою ставка, вода застигла в роздумах нічного спокою. І сивий туман котився тихо над водяним плесом, клуботівшись в тінях і розсипаючись між очеретинками. Сонно сплеснула риба і розійшлися кола по воді та й завмерли згладжуючись і задумавшись, а для чого далі бігти. Та не дочекалися й розчинилися на водяній гладі непомітним коливанням. Аж ось зайнялося рожеве сіяння ще десь далеко над горизонтом степу. Десь високо в небі заливався співом тендітний жайворонок, радіючи новому дню. Піднявся тихенько лінивий вітерець і побіг по полю, як нишпорка-собака, шукаючи щось у кущиках високої трави та стелячись і зупиняючись на горбочках у задумі: а чи туди я йду?

Це ж саме прийшло в голову Тарасу, коли він вийшов далеко за село в степ і побачив, що село десь щезло, але ще чути було відголосок мекання корів та кукурікання півнів, які голосними співами пробуджували відлуння, що хвилями котилося від села до села.

Тарас глибоко зітхнув і занепокоєно подумав:

– Куди ж воно далі, а чи не вернути назад?..

Але, глянувши з-під руки на горизонт, побачив ніби якісь стовпи ген-ген далеко, що височіли, впершись у небо.

– Так он, он же вони, – зрадів Тарас і пішов до горизонту, витягаючи хліб і відкушуючи шматочки, що пахли свіжістю та силою...

***

–  Ти куди йдеш, козаче? – запитав хлопця, зупинивши воза, старший чумак.

– До стовпів, що небо підпирають, – відказав той і зупинився, приклавши руку до чола та примружуючи очі, щоби краще бачити чумаків проти сонечка, що вже поволі сідало на небі.

– А як звати тебе? – запитав старший, як зрозумів хлопчина.

– Тарас я...

Чумаків було троє, кремезних та світлих лицем, що сиділи невимушено на возі, який тягнули величезні, як здалося Тарасу, воли.

– А звідки ти будеш, хлопче? – знову запитав отой старший вусатий, як у діда з оселедцем за вухом, дядько.

– Та з Кирилівки я, онде видніється, –  та й махнув позаду себе.

– І не видно села твого, от же ти та й зайшов, як далеко, – промовив дядько і запропонував: – А сідай-но, підвезу додому. Втомився, мабуть, цілий день йти до отих стовпів.

–  А ви їх бачили? –  стрепенувся малий.

– Бачив, – відповів серйозно дядько, – І ти їх колись побачиш, як виростеш.

– А зараз що ж? Виходить, не зможу побачити? – запитав тихо малий.

– Не настав ще твій час, хлопче.

–  А коли він настане? – запитав Тарас, вмощуючись на возі та приймаючи, з вдячністю, баклагу з водою, бо свою давно вже випив і тепер терпкий язик аж прилипав до піднебіння від сухості.

– А чи готовий ти до нього? – спитав стиха один із чумаків.

– Не знаю, –  чомусь так само тихо мовив хлопчина і відчув якесь внутрішнє умиротворення від знайомства з цими людьми.

– А чи здалеку Ви їдете?

– А з неба, від стовпів...

І Тарас чомусь зразу повірив цим людям і зрозумів, що дідо таки правду казав про ці стовпи, що небо підпирають в Райських Місцях. Ех, дістатися би туди та й попросити багатства...ні, не багатства, а волі...так, саме ВОЛІ, яка так потрібна козакам...

Бо ВОЛЯ – то Божа ласка в своєму краї, яка дає пізнання життя... Тарас вже давно прийшов до цього висновку, коли слухав переповідки старших. Отак роздумував він, сидячи з подорожніми чумаками та й незчувся, як заснув...

***

І снилося йому щось страшне і чорне, ніби орел двоголовий, що хоче його з'їсти, а він голими руками, зложивши їх в молитві, вперся в його груди і чує биття серця орла, і чує сморід його пір'я, а нога орлина впилася в нього і не може він ані зрушити з місця, ані втекти, але відчуває він, Тарас, якусь радість невимовну від того, що десь рядом з ним ці всі козаки і прості люди України, які вірять в нього, які допомагають йому впевненістю: "Ми разом! Є сила у Бога, і ти, Тарасе, говори... Правду говори, що Воля є!

Бо спочатку було Слово і Слово було: Воля вибору Бога...

Говори і кричи від болю та гніву, а ми з тобою, ми слухаємо тебе, і чуємо тебе, і родимо в тобі прагнення вистояти проти всіх, хто хоче знищити нашу ВОЛЮ...

Тарасе, не здавайся! Ми з тобою, бо за нас ти став і нашу Правду, і нашу Волю.

На тебе наша, Тарасе, надія перед Богом, що дав тобі Слово – Благословенне Слово..."

 

Проснувся він уже від дотику матері, яка цілувала його в голову та шепотіла тихенько:

– Ото дурненький...Та які там стовпи...І що це на тебе найшло...

Та й понесла його в повітку сонного.

І він не бачив, як віталися з дідом чумаки і як прощалися, по якійсь хвилі, поспішаючи їхати далі.

І як дідо дивився довго їм вслід і мугикав собі під ніс: "Їдуть давно, кажуть, а самі не припорошені і не втомлені...Дивно якось це...Та й про Тараса казали  нічого йому не тре, бо вже йому все дано в Благословенні... І що то за люди такі дивні..."

Тай подався спати, поцілувавши внука і молячись за його щасливу долю, і не знав, що молиться він та дякує Богу за долю ПРОРОКА для України. Що сьогодні Тарас ступив на тяжку дорогу СЛУЖІННЯ народу, призначене для нього зверху БОЖИМ БЛАГОСЛОВЕННЯМ...

Орест Катинський

06.01\13.01.2014

France (PARIS – Place Republique)